ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
ОЖИВАЄ ДАВНЯ МРІЯ

Дендрарій сповнений п'янощів квіткових, і Гриць, замальовуючи до альбома пелюсточки, наче трохи аж непритомніє, бо давно вже працює. Дійсний статський радник, він же директор ботанічного саду Лагермарк, здалеку ніби відчуває Григорієву втому, гукає з альтанки:

— Григорію! Спочинь трохи, іди до нас.

«З ким сьогодні мене познайомлять?» — з цікавістю думає Григорій, прямуючи поміж барвистим розсипищем квітів до зеленої аркади, що веде у високу затінену живоплотом альтанку. Тут чути легенький гомін, хоч людей і небагато: Лагермарк з юною дамою, Андрій Грибовський, ще якась чорнява дівчина і панок Щ» ці двоє розмовляли українською мовою і так тихо, що Гриць ледве розумів окремі слова, переважно назви квітів —г кімнатних, садівних, степових.

— Ось вам, Григорію, дама серця,—жартома зустрів його старий Лагермарк, показуючи на вільне місце поруч з молодою панянкою,— знайомтеся: пані Отилія — моя родичка і, якщо на це пильНо глянути, вона аж із Шведського королівства, прошу.

Отилія манірно простягла руку, обтягнуту тендітною рожевою рукавичкою, і Григорій стримано й шляхетно поцілував її та сів поруч.

— Тепер тут тільки їх величності нема!— Грибавський трохи насмішкувато спробував усіх втягнути до загальної розмови і повів очима на розкішне царське крісло під сірим парусиновим запиналом: тим він наголошував на невисловлецій думці, що тут зараз всі рівні. Григорій, сковзнувши метким поглядом по цих кількох людях, запримітив, у якому гарному вбранні були всі, окрім нього та Гри-бовського, хоч тепер і Григорій, дякувати долі, у свіжій сорочці та в чистому костюмі. У товаристві панів почував себе ніяково. Це найпершою помітила пані Отилія, звернулася до нього:

— Ви знаєте, Григоре, я оце ось приїхала, у цьому чарівному саду давно не була і вже не впізнаю його, тут так всього багато, що я вже йі забула, що раніше бачила. Станьте мені за рятівника серед оцього рослинного моря, бо я не вирину звідси сама і не поверну до Стокгольма...

— ...і тим засмутите свого чоловіка й дітей,..—почав був Григорій, та, забачивши тінь невдоволення в блакитних очах панійки, замовк. На порятунок знову прийшов Лагермарк:

Отиліє, я всім кажу, що ти одружена, аби врятувати тебе від зальотників, яких тут, сама бачиш, дуже багато.

 — І найбільший зальотник — мій чоловік: тепер міркує, як би йому залетіти аж на небо,— осміхнулася інша дама, яку Григорій вважав за дівчину — така вона була молодесенька. Юнак з цікавістю дивився на неї та на її чоловіка, і погляд той знову перехопив Лагермарк, схилившись до Григорія, заговорив півголосом:

— Прошу: пані Ярина з чоловіком своїм Левком; він є корабельний інженер, прихильник повітроплавання і знавець української культури.

Останні слова були вимовлені майже іронічно.

Пан Левко цих слів не чув, мабуть, зацікавлений розмовою з дружиною. Панійка Отилія трохи злостивилася на чоловіче товариство, а може, й на Ярину, бо дуже пильно й настирливо ловила паузу в її розмові з чоловіком і нарешті ущипливо сказала:

— Пані Ярино, ви так цікаво говорите про квіти, наче паризька квітникарка; я б охоче теж послухала, колй б пан Левко не сприйняв це як осібну увагу до нього.

—- Він, мабуть, не такий,— осміхнулась Ярина і додала, грайливо повівши карими очима: — А втім, щоб позбавити його такої можливості, ми з вами, Отиліє, можемо полишити його.

Левко посміхнувся услід жінкам, і обличчя його освітилося виразом звабливої лагідності. Григорій настільки зацікавився ним, що вже не чув компліментів жінкам, які тепер промовляв своїм тенорком Андрій Грибовський.

— Даруйте,— ніяковіючи й затинаючись, звернувся юний садівник до Левка,— про кораблі я й читав дещо, і чував багато, а от повітроплавання — що це?

— Розумію вас,— інженер повернувся прямо до Григорія і заглянув йому в очі,— і зважте, щораз більше людей питає про це, мабуть, недарма.

Левко говорив дедалі схвильованіше, хоч і не підвищував голосу, розповідав про давні спроби людей робити з листя, з дерева, з паперу чи іншої всячини щось подібне до пташиних крил, та лише останнім часом були вдалі запуски великих саморобних літальних апаратів—планерів.

— Якщо ви цікавитеся повітроплаванням серйозно...— почав Левко та не докінчив.

— Серйозно,—відгукнувся Григорій,— цілком серйозно.

—...то це дуже похвально і дуже корисно, і ми ще зустрінемося не раз, поки я буду в Ялті. Тут є й інші приїжджі аматори планеризму, я познайомлю Вас з ними. Нам буде про що поговорити. Ви ж, мабуть, розумієте,— знову захоплювався він,— колись давно людина уподібнилась до риби, а тепер вона в будові новітніх морських кораблів перевершила наймудріші морські створіння; коли літають птахи, літатиме й людина, і так само перевершить птахів, а це значитиме неабияке поступування в цілому житті людства. Я зрозуміло говорю? — похопився він, знову заглянувши в очі Григорієві. • m Надзвичайно! — не стримав юнак свого захоплення.— Я дуже радий, що побачив, що почув вас. У мене давно такі думки були, та якось і самому не вірилося в них.

— Левку, ти тільки спокушати і вмієш,— дзвінкий усміхнений голос пані Ярини ввірвався в запальну чоловічу розмову: — врятували від тебе Отилію, так ти хлопця вже на щось намовляєш?

— Ваша правда,— тепер посміливішав Григорій,— намовили, щоб разом злетіти на небо, як ви казали.

Тоді я зараз же його затримаю! —- вона взяла чоловіка за руку.— Чи не час нам іти?

— Гаразд, Яринко, ходімо. На все добре, панове!

І вони пішли, обоє стрункі, зібрані. їм услід всі захоплено дивилися. Нарешті, все ще не сходячи з місця, Григорій запитав:

— Дивний чоловік! Хто ж він, звідки?

Лагермарка вже не було, а Отилія тільки й

сказала:

Цікавий офіцер.

За якусь мить Грибовський вийшов з задуми:

— Це, Грицю, корабельний інженер Левко Мацієвич, з Санкт-Петербурга, українець, як і ми з тобою. Між іншим, ми з ним «родичі»: у нього батько—священик, а в мене — дяк.

Мацієвич? Досі імені такого -Григорій не чув. Треба з ним таки ще побачитися, поговорити. Адже цей чоловік знову навів Григорія на думки, котрі роїЛися у нього ще в дитинстві. Тепер юнак розумів: як метушня чайок віщує бурю на морі, так гарячкові спроби дослідників-планеристів віщують справжній політ людини. Людина таки полетить! Але як вона уподібниться до птаха? Роздуми над цим назавжди заволоділи Григорієм Чечетом.

До чого це калатають дзвони Преображенської церкви? Сьогодні нема служби божої, та й панотця не видно. Церковний сторож Зінько Донець, наполоханий дзвоном (хто ж там на дзвіниці? Бо дзвонити то його, Донцева, робота!), вибіг із сторожки і метушиться по двору. Вихованці знають, що на дзвін вони мусять поспішати, «кинувши живе й мертве».

Поспішили й цього разу. «Хімік«-викладач, який саме зібрався читати лекцію, безпорадно щморгав носом, йому гукнули: «Вшивайся звідси, дохлятино, твоє миколаївське алілуя не слухатимемо».

«Професор хімії», який ледве чи знав, що таке молекула, але вперто не хотів визнати, що ніякий бог її не створив, «учений», який порпався в акафістах і посланнях апр-столів, а не в будові речовин, і цього разу перехрестився, зачувши дзвін, але пішов не до церковної брами, як завжди, а до пана директора саду.

— Бунт,-*— ледве прошепотів він, зайшовши до кабінету дійсного статського радника Лагермарка.

— Га?~-злякано перепитав той, хоч і добре почув слово «бунт». Його блакитні вирячкуваті очі ще дужче випнулися:

— Чого ж їм треба?

«Вчений-хімік», побожно дивлячись собі під ноги, облизав бліді пересохлі губи й нарешті ледь чутно прохрипів:

— Вони кажуть, що їх погано годують, ваше благородіє, і що їм не повинні забороняти збори, е-е... тобто маніфестації, і ще... е-е...

— Чого «ще»?! —вйтрймав довгої паузи Лагермарк.

— ...Щоб я не читав лекції, бо я їх читаю в дусі православності і престолу.

— То чого ж все-таки вони хочуть? — аж трусився Лагермарк, хоч він вже давно знав про настрої серед вихованців і про те, що вони читають заборонені видання, одержані з-за кордону від емігрантів, і що у декотрих є зброя. Як кожний пан, директор мав серед вихованців відданих лакеїв, а лакеї донесуть що завгодно. Справді розумний і хитрий Лагермарк знав усе, але боявся революціонерів дужче, ніж оцей нікчемний викладач, котрий знав менше, ніж вихованці училища, і мабуть тому в лекції з хімії напускав церковного туману. Він, Лагермарк, давно знає все. Це він звільнив з училища заводіяку всіх бунтівників вихованця Костянтина Мартиненка, він поклопотав, щоб з Преобра-женської церкви вигнали паламаря, а насправді— революціонера Андрія Грибовсько-го, який звідкись добував оту закордонну під-бурювальну соціал-демократичну літературу та газету «Искра». Він, Лагермарк,— ботанік, йому добре відомі наслідки селекції: відбери і вижени геть революціонерів—і решта буде покірливою отарою, гадав собі він. Але не врахував, що люди — не рослини, і соціалізм переходить на них незалежно од жандармської «селекції», а можливо й прискорюється нею. Так, потрібні рішучі заходи проти соціал-демократизму, про це Лагермарк подумав давно. Він вже підготував «предписа-иіє» про звільнення з училища ще вісьмох небезпечних вихованців, які ведуть бунтівничу революційну агітацію. Серед них — і той невдячний лайдак Григорій Чечет, до якого Лагермарк був такий уважливий, з яким так близько знайомив свою самітню і не таку вже бідну родичку Отилію, якій, помогай боже, треба ж буде колись одружитися, бо далі-—хоч плач... Ні, той нещасний голодранець, замість того, щоб ніжитися з лагідною Отилією,— це ж для нього щастя на дурничку! — віддав перевагу Грибовському з Мартиненком, а власне — соціал-демократам. Чи панькатиметься тепер з ним дійсний статський радник Лагермарк? З ним та з іншими його спільниками? Геть їх звідси!

Геть? А як візьмуться за зброю? Тоді що? Адже панові директорові добре відомо, що деякі вихованці озброєні. Ні, Лагермарк навіть не скаже їм: про звільнення. Навіщо йому цей клопіт і... небезпека. Хай це зроблять жандарми.

Викладач хімії все ще стоїть у кабінеті, понуривши свою вузьколобу стовбувату голову. Лагермарка аж пересмикнуло од його вигляду.

—- Екіпаж!—наказав пан директор, а сам взявся до писання.

«Его превосходительству Ялтинскому помощнику начальника Таврического губернского жандармского управления ротмистру господину Молчанову.

Сим докладываю...»

Лагермарк доносив жандармові на революціонерів, а пряміше кажучи, закликав жандармів до розправи над соціал-демократами і тими, хто їм співчуває. Та чи вдасться це йому? Мабуть, що ні. Але екіпаж подано, і Лагермарк, анітрохи не схожий на врівноваженого терплячого вченого, на шляхетного співрозмовника у панському товаристві, тепер хапливо, наче на пожежу, вискакує з кабінету.

— У Ялту! — коротко кидає форейторові і з острахом поглядає на хрести Преображен-ської церкви, ніби на котромусь з них його ось-ось розпинатимуть.

«Що це пригнало до мене дійсного статського радника?» — подумав ротмістр Молчанов, коли побачив крізь вікно сиву голову Лагермарка, хоч і не сумнівався: пан директор подасть якісь нові відомості, а вірогідніше — розповість про свої страхи і підозріння. Тепер пани вже нічого, крім революціонерів, не бачать.

Лагермарк, і справді, подав донесення про революціонерів, та не якихось там анархістів чи що, а про соціал-демократів з групи «Искры», за якими наказано пильнувати особливо. Про неспокій у Нікітському ботанічному саду жандарми знали давно, але, що ті баламутники читали «Искру»,— новина. Якщо тільки цей Лагермарк не бреше з переляку, бо його б'є шалена трясця. Ротмістр стримує хвилювання, навіть усміхається:

— Гаразд, пане Лагермарк, я візьму до уваги ваше донесення і повідомлю по команді.

Сива голова Лагермарка затряслася ще дужче:

— Але ж ці бешкетники з училища можуть зчинити справжній бунт, у них зброя, і вони можуть... Я вимагаю, щоб поліція заарештувала заводіяк і вивезла етапом, лише тоді буде гарантовано спокій і життя панів викладачів!

«Еге, старий таки добре наляканий!»—по-думки глузував ротмістр, а вголос запевнив:

— Нічого не станеться, пане Лагермарк, якщо...— він довгенько добирав потрібного слова і нарешті закінчив: — Якщо ви не дуже дражнитимите тих хлопчаків. Будьте тверді, але милостиві.

— До дідька! — чортихнувся Лагермарк, спускаючись вузькими високими східцями.— «Будьте тверді, але милостиві»,— перекривив він ротмістра, всідаючись у тачанці,—коли б ялтинським помічником начальника жандармського управління досі був підполковник Генріх-Вільгельм Конраді, він би навчив цих брудних голодранців поважати закон і пана директора. А цей ротмістр отак і сидітиме, склавши руки, а як щось трапиться — на мене звалить, скаже, що не був «твердий, не був милостивий».

Знову їдучи повз Преображенську церкву, Лагермарк вже боявся і глянути на хрести.

А між тим, ротмістр Молчанов не сидів склавши руки. Він, а з ним і його таємні агенти, взялися «все перевернути догори дном і виловити іскрівців та їхніх спільників».