ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
«СЕЛО НЕНАЧЕ ПОГОРІЛО...»

Після революційної грози 1905 року і Каї-Кулак став іншим. Тепер на селі Григорія зустріли розпитуваннями: що там робітники думають? Чи скоро вже панів проженуть? А чи ж літав Григорій там, у тому Донбасі?

Брат Ананій запрошував:

— Роби свій апарат у моїй клуні, все одно вона порожня.

Синя в білу смужечку сорочка з навскісним коміром вже добре вилиняла, піджак потертий — такий недільний одяг Ананія, бо клуня його порожня. І не тільки йогб, а, вважай, трохи не в кожнім дворі так само.

«Село неначе погоріло...» — сумно згадав Григорій слова з Шевченкового «Кобзаря».

І хоч яка скрута й розпука була в ті дні, він таки знову взявся майструвати модель нового літального апарата, в якому ще помітнішим було наслідування птахів: навіть назва його -— орнітоптер — значила «птахо-крилий».

— А чого це ти: робив одне, а тепер взявся за інше? — допитувалися на селі.

— Потрібен малий і сильний мотор, а в мене грошей катма,— сумно говорив Григорій і потім додавав:-—Треба знайти найзручніший і найвигідніший вид апарата; оце зроблю модель, а тоді й побачимо, яка краща.

Дедалі з більшою повагою ставилися до Чечета люди: адже він і садівник добрий, і майстер непоганий, та, бач, і про революцію багато чого знає. Та саме тому до Чечета пильніше придивлялася й поліція, яка вже за звичкою повсюди вбачала загрозу владі.

Справді, така загроза була і у Великому Токмаці навіть тоді, коли збройні революційні повстання затихли, вже в 1906 році. Робітники заводів Фукса і Клейнера влаштовували страйки або підтримували інших страйкарів. Поліцію насторожував близький і швидкий зв'язок між робітниками навіть віддалених міст. Саме того року великотокмацький пристав проґавив, як члени профспілок міста зібрали кілька тисяч карбованців і, разом з одеськими робітниками, через своїх посланців передали ці гроші страйкуючим портовикам Керчі, які були у скрутному становищі. Ця допомога була вирішальною: страйкарі Керчі перемогли.

Та після того у Великому Токмаці не давали волі навіть на культурницьку роботу: щоразу потрібен був дозвіл поліції. Проте ще бували і страйки, і демонстрації.

Того року Григорій часто бував у Великому Токмаці (він вже звик до робітництва, нудьгував за ним) і щоразу повертався додому у піднесеному настрої, веселіше працював у клуні біля орнітоптера і планера.

Онися дивувалася часом, весело питала:

— Що там таке з тобою роблять, у тому Токмаці?

— Знаєш, Онисю,—* відказував Григорій,— якимсь незвичайним стає наш народ, до волі силу має велику: поліція йому своє, а він — своє; фабрикант йому своє, а він—своє. Тепер вже тихо не минеться, все одно цей брудний світ переламають, і все буде нове, справді народне. З такими людьми побудеш — і стаєш впевненішим, бачиш, що і в тебе є ще багато сили, є для кого робити.

Та з часом Онися помітила чоловікову задуманість і те, що він більше просиджує над кресленням, а майструвати планера і орнітоптера облишив, ясинове та бамбукове паліччя припало пилом у клуні. Невже ж у нього так нічого й не вийде?

— А ти спробуй ще якось інакше? — відчайдушно раяла Онися, сама чуючи свою ще більшу безпорадність і недоречність отого «якось»,— адже тим словом не висловлено нічого іншого, крім її стурбованості. Як же з такої поради скористає Григорій? Але він зрозумів свою дружину, розгорнув перед нею жмуток паперів, нервово почерканих плескатим теслярським олівцем.

— Розумієш, Онисю, мені здається, вже час ближче братися до роботи над аеропланом. Ось дивись, дивись,— Григорій машинально розкривав перед Онисиними очима книжки й журнали,— тут пишуть про літаки братів Райт і Анрі Фармана; брати Райт вже літали і таки непогано. Ці люди також почали спостереженням за птахами — і піднялися в повітря! Хіба не про це говорив мені в Криму Левко Мацієвич? Та я тобі розказував уже.

Григорій помовчав, шукаючи потрібний журнал, а далі заговорив ще схЬильованіше:

— Ага, ось! Дивись, це аероплан «Антуа-нет», він дещо схожий на мій «дебальцев-ський» планер. Пам'ятаєш? Ти ще казала, що у нього «дуже розпущений хвіст»?

— Аякже! Той хвіст і справді був трохи схожий з оцим.

— Так-так! Ми не підглядали один в одного, ти це знаєш, просто такі птахи бувають. Я одно думаю, що птах — найкращий літальний апарат. Але ж людина, зробивши пароплави, перевищила природу на морі і має перевищити її і в повітрі, якщо вдало будуть застосовані двигуни на літальних апаратах.

— У мене є така ідея,— продовжував Григорій після хвилинної мовчанки,— на якийсь час я облишу планер і орнітоптер, а почну моделювати аероплана: зроблю невеличкий аеропланчик без двигуна, спробую його на лету, щоб тоді вже напевне, без похибки робити справжній, великий, натуральний аероплан з двигуном. Але тут, у Каї-Кулаці, я нічого не зроблю, Онисю, треба...— він завагався, добираючи потрібного слова, та Онися вже зрозуміла і його намір, і його вагання, і поспішила відігнати важку хмару сумніву:

— ...треба кудись їхати?

Поспитала вона бадьоро, навіть весело,— і це було саме те, чого, як тепер він відчув, найбільше бракувало Григорієві. Він теж осміхнувся:

— Так, треба. Хоч би в Токмак, ближче до заводів, до людей, що знаються на машинах, до самих машин, бо настає такий час, що без машин люди не вдіють і того, що раніше робили своїми руками.

Ні, приїхавши у Великий Токмак, родина Чечетів не зажила легше: треба було платити і за найняту хату, більше потрібно було грошей на сплату за дорогі деталі, що їх виготовляли на заводі Фукса і Клейнера за Гри-горієвими кресленнями. Та Григорій Чечет ніколи не шукав легкої стежини; його вабили шляхи правди і добра, хоч би вони й були найтяжчими.

На той час повітроплавання було тією галуззю знань, до якої і наймудрішим людям доводилося пробиратися через суцільні хащі знаків запитання. Тим більше для селянина, який так і не здобув технічної освіти, а хіба що до запаморочення читав усе, що потрапляло під руку. Для Григорія Чечета створення літального апарата постало як рівняння з багатьма невідомими.

Та він підсвідомо покладався на свої здібності, на свою працьовитість. Сподівався зустріти деінде спільника, такого ж, як і він, авіатора-ентузіаста. Не були марними і ранішні Григорієві спроби зробити планер. Чечет вже знав головний недолік своїх саморобних планерних крил: вони «не хотіли» рівно триматися в повітрі, а внаслідок якоїсь причини (може, через змінну щільність повітря) сковзали вбік, і тому апарат втрачав рівновагу. Тепер проти поперечного сковзання «працюватиме» саме крило, для цього досить його роздвоїти, ніби розщепити на кінцях, щоб тими маленькими двоїстими площинами апарат «опирався» на повітря. Цій же меті — збереженню рівноваги, а разом і помноженню підіймальної сили — служитиме додаткова верхня площина. Ця площина по боках теж матиме невеличкі рухомі крильця, які додаватимуть поперечної стійкості і теж запобіга тимуть боковому сковзанню в польоті.

Нарешті, хвостова частина аероплана також, передусім, повинна додавати стійкості: тому стабілізатор слід зробити у вигляді трикутника, а руль глибини подвійний (бі-планний).

Та як ще далеко від цього уявного аероплана до аероплана справжнього! Адже Григорій не знає, який він роздобуде мотор (якщо у нього таки будуть на це гроші!), а від потужності двигуна залежатиме тягова сила гвинта, з якою й треба узгоджувати площу несучої поверхні, її положення відносно зустрічного потоку повітря (кут атаки). Тому важко уявити, яким буде фюзеляж літака, навіть його профіль, тобто вид у поперечному розрізі.

— Та за що ж ти купиш мотор? — бідкалась Онися.— Всі гроші йдуть услід, а вже й дітям щось треба справляти, зима попереду.

— Правда, Онисю... А кидати цю роботу тепер вже не можна.

— Та не можна ж,— зітхнула Онися, в думці благаючи долю, щоб хоч не потрапив Григорій до поліції, бо тоді й аероплана не зробить, і сім'ї ще гірші дні настануть.

Побоювання Описі були не марні, бо в 1907 році у Великому Токмаці поліція особливо скаженіла: якщо в 1905 році було багато гучних демонстрацій і страйків, то й згасали вони у цьому містечку, залишаючи зовні малопомітні сліди, а тепер сюди приїздять невловимі більшовицькі агенти, навчають робітників, привозять заборонені газети її книжки. Тепер лише загроза страйку страшніша, ніж у минулому сам страйк. Тільки-но приїхав з Криму якийсь електрик Петро Никифоров і став обладнувати електростанцію на млині у Валла, як до нього почали вчащати найпідозріліші з місцевих революціонерів, збираються туди робітники — «у страхову касу». А Григорій Чечет і собі все серед тих «страховиків» вештається. Що, йому теж потрібна їхня страхова каса? Щось тут не те.

Так міркували у третьому великотокмаць-кому стані поліції Бердянського повіту. Туди, в поліцію, заможні дядьки та панки Часом передають, що Григорій Чечет мужикам про революцію розказує, про страйки в Донбасі, все крутиться поміж робітниками та ще й майструє якісь там «яроплани».

А тому майже кожний крок Григорія був під пильним, причепливим оком поліції. Цеп невідступний нагляд Григорій відчував та ще з більшою завзятістю працював над моделлю. Онися з дітьми бачила, як чарівні руки господаря-авіатора день по дневі вивершували невелику, аршинів зо три завдовжки, модель аероплана. І ось вона готова! Розмашисте основне крило і надкрилок над ним; чотиригранний у носовій частині фюзеляж далі зроблено тригранним (для полегшення і міцності); під ним широке полозкове шасі, що нагадує розлогі сани; масивне, на перший погляд, хвостове оперення — легке і стійке; на місці мотора припасовано певної ваги жмуточок мідного дроту. І вся модель біла-білісінька, така тендітна і навіть на погляд легенька. Запущена як планер, вона повелася у повітрі впевнено, ніби справжній птах: знижуючись, пролетіла далеченько і рівно приземлилася серед порослої шпоришем вулиці на стійке шасі.

— Тепер ти віриш, що аероплан я таки зроблю? — поспитав Онисю схвильований Григорій.— Віриш?

— Та ти ж сам кажеш: мотора нема.

— Так, мотора нема,— знову журно озвався Григорій.— Може, дати оголошення, щоб спеціально який завод зробив?

— Та це ж яку силу грошей треба? Де ж їх взяти? — занепокоїлась Онися.

— То, може, хоч спільників швидше знайду, складемося та й зробимо,— закінчив Григорій, сідаючи до столу і беручи перо.

Писав він недарма, «спільник» знайшовся: згодом надійшов лист з Москви від незнайомого Григорієві комерсанта П. Уетрицева, який запрошував Чечета до себе в місто Пер-нов під Москвою, сподіваючись, що вони працюватимуть разом. У Чечета вибору не було, він мусив їхати на запрошення, бо на подальшу роботу з літаком у нього бракувало коштів, а коли б вони й були, все одно найближчі заводи не могли б виготовити потрібні деталі для аероплана.