ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
МАЙСТЕРНЯ ПРИВАТНА, АЛЕ...

 

Коли перше російське товариство повітроплавання переобладнало майстерні Щетшгіна, Ушков відчув, що може проґавити прибуткову справу. На заводі Щетиніна, як називали тоді нове авіаційне підприємство, провідним конструктором працював добре знаний серед авіаторів інженер Микола Васильович Ребі-ков. До нього й звернувся Ушков, розповів про Чечета. Ребікова зацікавив винахід селянина з далекої глушини.

— Я зможу йому допомогти, якщо його винахід вартий конструктивної розробки,— погодився Ребіков.— Нехай винахідник приїде сюди з кресленням і тут розповість про свій задум.

— Він приїде, я покличу його,— пообіцяв Ушков.

А тимчасом департамент поліції, вже маючи донесення Таврійського губернатора та свідчення московського поліцмейстера, зацікавився зв'язками Чечета з Ушковим. Та як же розпитатися в Ушкова про його прихильність до того селянина з якогось там Каї-Кулаку? Ушков — багатій, мільйонер, з ним не так вже й вільно поводитися навіть жандармам. Та в окремому корпусі жандармів департаменту на такі випадки теж були свої таємні нюховики...

Майже всі петербурзькі знайомства Ушкова починалися або в торговельних чи фабричних конторах, або на фондовій біржі, що була барометром виробничої й купецької погоди Російської імперії. Невідомо звідки брався якийсь панок і пропонував купити в нього завод або просив в Ушкова грошей під заставу нерухомого майна, оціненого на сорок тисяч золотом і т. д. Тут Ушков навчився придивлятися до таких, яким був і сам. Тут він бачив і «чесних* ділків, і таких, що з дурисвітства починають.

Тим-то він внутрішньо насторожився, зіткнувшись з молоденьким по-паризькому причепуреним, вертлявим чоловічком, що назвався власником чималої суми грошей, одержаних у спадщину від незаконного батька, котрий помер десь у Франції. „ — Хочу прикласти капіталець тут, у Росії. До чого б тільки — чи не порадите? — щебетав він дзвінкою скоромовкою.

Ушков усміхнувся:

— З чого більше зиску, до того й прикладайте. Хіба ви й цього не знаєте?

— О-о, ви знаєте, як це зробити. Ось біржа показує, що тратитесь на авіацію — на неї тепер чимало грошей витрачають. А зиск, пробачте, який? Я щось не доберу. От у вас, приміром, з тим... забув, як його... е-е-е... ... Чечетом вийде що чи гроші ляснуть—і квит?

Ушков промовчав, потім пильно поглянув на співрозмовника і промовив без поспіху:

— Ви дізнаєтеся, чи робиться що за моєю угодою з Чечетом, який десь далеко звідси і якого поліція тримає під наглядом у Великому Токмаці, в Таврії? Чи не так?

— Майже так,—трохи розчаровано відповів співрозмовник.

— Так от,— голос Ушкова став твердим.— Бачу я, з вас незграбний фінансист, яким ви себе тут уявили, а ще незграбніший жандармський агент, яким ви є насправді.

— Що ви! — здивовано й обурено гукнув агент, але Ушков на це не звернув уваги і продовжував: — Щоб не марнувати часу ні вам, ні мені, перекажіть у департамент поліції моє прохання: нехай накажуть великотокмацькому Приставу, щоб якнайшвидше відпустив Чечета сюди, він мені тут негайно потрібен. А щодо-нагляду... Наглядатимете за ним і тут. А це вам за службу,— весело закінчив Ушкоб і кинуїв п'ятизлотника на бережок капелюха, що його тримав у руках агент. Жандарм у цивільному тільки рота роззявив.

 

Цього разу великотокмацький пристав був набагато м'якший, аніж раніше, запропонував Григорієві сісти, навіть осміхнувся:

— Папірець є, аж з Петербурга! — він підніс вказівний палець.— І там написано, щоб дозволили вам виїхати в Петербург, без вас там щось ніяк не обійдуться.

— Я це знаю,—коротко кинув Григорій.

— Звідки? — брови у пристава здивовано пішли вгору.

— Це знаєте і ви,— відповів Чечет.— У мене ж угода з Ушковим, він мені гроші дав і захоче, щоб вони повернулися з вигодою.

— А-а! — зловтішно озвався пристав.— Тоді все ясно. Що ж, можете собі виїжджати.

Другого дня Григорій склав у ящики деякі частини аероплана, зібрав креслення та небагаті свої пожитки, все те повіз до залізниці, на станцію Пришиб.

Коли переїжджав середину міста і минав чималу юрбу біля Базарянської церкви святого Успенія, там всі загомоніли, дехто гукав:

— Куди це ви, Григорію Герасимовичу? Далеко?

— Далеко! — махнув рукою Григорій.

Пристав, який стояв на паперті в оточенні городовиків і стражників, сердито прокашлявся і, блимнувши очима, глухо буркнув:

— В Америку тікає.

І чутка ця шугнула у натовп, всі загомоніли, засперечалися*. «В Америку?» — «Чого б-це?» —■ «Брешуть, мабуть, поліцаї. Як вже й тікає, так довели до того; може, у Сибір хотіли загнать, їм не первина».

Петербург зустрів Григорія похмурою мрякою і холодним полиском бруківки. Але зустрічав його також і Ушков, який розумів, що мусить зробити приємними бодай перші дні перебування винахідника в столиці.

—/Ось наш візник, ним проїдемо, я познайомлю вас з Пітером,— догідливо упадав Ушков біля Чечета, і це скидалося на смішну гру: адже Григорій був у своєму старенькому, приношеному одязі, а Ушков красувався у чорному бельгійського драпу пальті з ніжними оксамитовими виложками у відкидному комірі. І все ж... пан прислуговував.

Карета м'яко гойднулася і покотилася уздовж Невського проспекту, вдаряючи у сизі вікна будинків брязкотом коліс і цоканням кінських копит. Ушков називав будинки іменитого дворянства, розказував про скульптури Анічкового мосту на Фонтанці, шепотів про вродливих дівчат з жовтими білетами, які юрмилися біля французької парфюмерні на розі Невського і Літейного проспектів. Особливо ж багато говорив про «Пасаж», захоплено показував величезний «Гостиний Двір», де можна було купити все, починаючи від нафтового двигуна «Атлант» і Голландських діамантів, а кінчаючи марсельськими ковдрами, вологодським мереживом і навіть пермськими личаками.

— Ось яка багата Росія! —хвалився мільйонер.

Григорій у відповідь гірко усміхався: хіба ж він не бачить, яка саме Росія багата?! Одним«— діаманти, іншим — личаки.

Нарешті, поминувши Гостиний двір, поїхали далі вулицею Садовою до Сінного майдану, біля банку повернули ліворуч, на Мільйонну.

— Тут живе переважно купецтво, підприємці,— продовжував Упгков,— Так ось, наприклад, двадцять дев'ятий будинок — фірма Ломача, він влаштовує свої авіаційні ангари на Корпусному аеродромі Так що ми з ним ще й там зустрінемось.

— Ну, до того ще далеко,— перебив Григорій велемовного багатія і, ледве стримуючись від нетерпіння, сказав:

-— Миколо Костянтиновичу, чи не годі роздивлятися ці панські петербурзькі коштовності? Познайомте мене, нарешті, з Миколою Васильовичем Ребіковим; адже за цим я сюди й приїхав.

— А чого ж! — сполохався Ушков.— Оце до нього прямо на завод і поїдемо.

Григорій бачив: щось крутить цей глитай, і на думці у нього, мабуть, не Чечетова робота з Миколою Васильовичем, а якийсь новий гешефт. «Дідько з ним, нехай гендляру є,— думав Григорій,— ми лиш зійдемося з Ребіковим, з ним працюватимемо, це найважливіше».

Ось купчина шепоче по-змовницькому:

-— Тільки умовляйте Ребікова не робити апарат на заводі, ми знайдемо десь приватну майстерню. ,

 — Чому? здивувався Григорій.— Адже на забоді краще зробити його...

— Але тоді він не належатиме вам! —перебив Ушков.— І мої гроші, які я" даю, теж пропадуть. Вам, може, однаково, а я на це не згоден. Грошей не дам.

Ось і показав хижак свої пазурі. «Грошей не дам...» А, бий тебе лихо! Доведеться вовтузитися в якомусь трухлявому сараї, бо й справді грошей не дасть, а, аероплан — не пужално до батога, просто так не встругнеш.

Настала мовчанка. Нарешті Ушков пильно подивився на замислене, сповнене смутку обличчя Григорія v осміхнувшись, гукнув візникові:

—- Ей, Ванька, паняй на завод Щети-ніна!

Величезний кабінет головного конструктора заводу Миколи Васильовича Ребікова був наповнений білим: всюди на стінах були розвішані креслення, зроблені на тонкому від-біленому і туго накрохмаленому полотні. Одне таке величезне креслення з схематичним зображенням аероплана було розіслане прямо на підлозі, і конструктор задумано роздивлявся його. Коли відчинилися двері і ввійшло двоє, він повернувся до них: одного — Ушкова він вже знав і, мабуть, сьогодні вже бачився з ним, бо навіть не привітався. А ось іншого особливо пильно розглядав. Перед ним стояв середнього зросту темноволосий чоловік. Гострий погляд трохи втомлених карих очей говорив про допитливість цієї людини. Очі промовляли багато ще й тому, що губи й підборіддя були сховані за вусами і невеличкою клинчиком борідкою. Обличчя смагляве, певно, видублене вітрами, морозами, сонцем. Руки вузлуваті, натруджені; пальто стареньке і деінде заштопане. «Оце і є той мужик-авіатор»,— тьохнуло серце у Ребікова. Вони враз потягнулися один до одного, потиснули руки.

— Чечет.

— Ребіков. Радий зазнайомитися і сподіваюсь на добру спільну роботу. Сідайте, гості мої, поговоримо,— закінчив Ребіков, і під його руками захрускотіло розіслане на підлозі полотно креслення, яке він миттю відгорнув до стіни.

Розмова з інженером Ребіковим спочатку здалася Григорієві малоцікавою, можливо, тому, що заважав Ушков. Григорія трохи насторожило й те, що Ребіков враз погодився будувати аероплана не на заводі. Григорій неохоче кинув жмуток своїх паперових креслень на те місце на підлозі, де щойно буде розіслане полотно, і Ребіков мовчки став розглядати папери, час від часу позираючи на Григорія. Ушков, домігшись свого, похопився йти:

— Так ви, Миколо Васильовичу, того, знайдете майстереньку, га?

— Гаразд, знайду,— коротко кинув Ребіков услід мільйонерові і, присівши навпочіпки, заходився розгортати всі Григорієві креслення.

— Що ж, розповідайте, Григорію Гарасимовичу, про свій винахід.

У відповідь Григорій, ніби між іншим, запитав:

— Миколо Васильовичу, а хіба на заводі було б гірше будувати апарат?

Ребіков відірвався від креслень, розуміюче подивився на Григорія і, осміхнувшись, відповів:

— На заводі було б набагато краще, а головне — дешевше. Але у нас не люблять свої конструкції, а переробляють французькі «Фармаии» на аероплани «Росаия-А». Ось тому я й погодився робити у приватній майстерні. Майстерня буде приватна, але робитимемо ми справу для нашої країни корисну.

— Он воно що! — похитав головою Григорій.— А скільки ж обійдеться аероплан?

— Робота не така вже й дорога, якихось п'ятнадцять копійок за людино-годину, як кажуть у нас на заводі. А ось на двигун — силу грошей треба.

Григорія здивувало те, що за двигун на сто кінських сил треба платити понад десять тисяч франків або російськими грішми близько чотирьох тисяч карбованців. Щоправда, є двигуни дешеві, наприклад; «Анзані» коштує лише п'ятсот карбованців, але ж він надто слабий — двадцять п'ять сил.

Ребіков заспокоював:

— Не журіться, Григорію Гарасимовичу, все одно доведеться двигуна купувати, бо без нього не обійдемося. Є інші турботи: у вашому винаході цікава ідея, але аероплан конструктивно не розроблений в деталях, немає обгрунтованих розрахунків. Приблизно, «на око» в авіації робити нічого не можна.

— Я вже покладаюся на вас, Миколо Васильовичу,— перебив Григорій.— Я садівник, не маю інженерної освіти, знання з техніки здобував майже самотужки.

— Я вас розумію,— замислено відказав Ре-біков, а по хвилі, глибоко зітхнувши, знову нахилився до паперів, рішуче промовив:

—І Не пропадати ж вашій ідеї, разом конструктивно розробимо апарат.

Вперше за багато років Григорій відчув себе щасливим: нарешті є людина, яка стає помічником, не шукаючи собі вигоди.

Ніч минула в роботі над проектом аероплана, але втома ще й задовольняла Григорія.

 

Ось і та приватна майстерня. Серед рублених хат і л абазів, поміж прілих, порослих зеленим мохом дерев'яних парканів Виборзької сторони Григорій побачив низький трухлявий сарай з приземкуватими віконцями. Туди саме сходилися столяри і слюсарі.

— А, оце й ви, Григорію Гарасимовичу! — бадьоро дзвенів голос Ребікова, і всі повеселішали, а він продовжував, звертаючись до майстрів: — Знайте, хлопці, це Григорій Герасимович Чечет, винахідник аероплана, що ми його з вами робитимемо.

— Добридень! — привітався Григорій до всіх і подав руку Ребікову.

Майстри деякий час придивлялися до Чечета, потім почали розбирати у Ребікова креслення окремих деталей, які слід було тут вистругувати з ялинових брусків і жердин. Дехто розмірковував і різав стальні труби, інші виточували алюмінієві стаканчики для з'єднання дерев'яних частин фюзеляжу, хтось перемотував і перевіряв рояльний дріт для стяжок.

Посеред майстерні на довжелезному столі з одного краю стояла модель аероплана, зроблена Григорієм ще у Великому Токмаці, а далі були розіслані креслення, робочі ескізи, схеми. Коли в майстерні завищали верстати, засичала стружка з-під фуганків, задеренчали пилки, а люди, заклопотані ділом, замовкли, Ребіков підступив до столу, став замислено розглядати папери. Григорій ніколи не бачив Миколу Васильовича млявим, він завжди жвавий, здається, ніколи не відпочиває. Але втомлюється: ось і нині — тільки-но починається день, а Микола Васильович увесь напружений, на високому чолі краплини поту більшають-більшають і скочуються вузькими струмочками; навіть коротко стрижене волосся мокре. Ребіков хвилюється: у нього дуже багато конструкторської роботи на заводі, тепер він розробив конструкцію Чечетового аероплана та, разом з тим, став і за старшого майстра серед робітників майстерні: треба стежити за тим, що роблять інші авіатори, щоб не відшукувати того, що вже винайдене і зроблене людьми.

— Ви знаєте, що робиться зараз у Києві?— запитав він Чечета, не відриваючись від паперів.

— Трохи чув,— Григорій зрозумів вірно: Ребіков мав на увазі роботи київських авіаторів Билинкіна, Кудашова, Сікорського, Іордана, Карпеки, братів Касьяненків,— тих що збудували і випробували перші вітчизняні аероплани з бензиновими двигунами. Аероплан Ігоря Сікорського С-5 вже добре літав. І хоч премію за перший російський конструкторський приз Головне інженерне управліpння видало заводові Щетиніна за апарат «Россия-А» (його конструював Ребіков за зразком «Фармаяа-ІІІ»), всі знали і всі говорили, що аероплан Сікорського був кращим від іноземних зразків, і це підтвердилося на військових маневрах під Києвом.

— Отож і думаю я собі,— говорив Микола Васильович,— там будують багато й по-своєму, і ще більше думаю — чи вдалим буде наш аероплан. Як ви гадаєте? — і пильно, а разом і приязно подивився в обличчя Григорієві.

«Чи вдалим буде аероплан?» — міркував і Григорій, хвилюючись. Та коли бачив, як веде роботу всіх майстрів інженер Ребіков, які ретельно оброблені деталі виходять — точнісінько як на кресленні — дедалі більше пев-нився: аероплан таки літатиме!

Настала весна 1911 року, і треба було поспішати, щоб до початку льотних днів аероплан був готовий.

Але Ребіков вважав, що апарат повинен бути зроблений міцно, надійно, і тому не підганяв робітників, а пильнував, щоб все без винятку виготовлялося точно за розрахунками.

Якось до майстерні Микола Васильович приніс журнал «Вестник воздухоплавания», членом редколегії якого він тоді був. Слюсар Максим Лошкарьов, взявши книжку, вигукнув:

— Бачте, вже й жінки літають!

— Та ну!

— Слухайте,— відповів Максим,—ось тут пишуть: «Авіатор Кузнецов вчинив невеликий вдалий політ на своєму старенькому «Блеріо». Через день, однак, щойно полагоджений ним апарат був значно поламаний його супругою, яка теж навчається літати. Вона спробувала злетіти, та це закінчилося тим, що апарат перекинувся і накрив собою пані Кузнецову. Вона відбулася невеликими синцями, апарат же сильно потерпів — поламаний остов».

Всі зареготали:

— Оце так жіночка! Такій не страшно і з неба впасти — жива буде.

Сміялися і Чечет з Ребіковим: випадок таки кумедний. Та коли всі вгамувалися, Григорій замислився, сказав інженерові: --

— Дуже вже часто ламаються французькі аеропЛани. Чого б це?

— Всі причини аварій ще не з'ясовані, але часто це буває через неточність розрахунків. А ламаються, бо зроблено так, «на живу нитку».

Перехопивши стурбований погляд Григорія в бік монтованого фюзеляжу, Микола Васильович заспокоїв його:

— Щодо міцності — у нас все буде гаразд. За кордоном стальні труби з'єднують припаєм — міддю, а здебільшого — оловом. Трохи торкни такий фюзеляж — і він розвалився. А ми ту частину фюзеляжа, де буде мотор і кабіна, зробимо чотиригранну з стальних труб, труби зваримо автогеном.

— Автогеном! — захоплено вигукнув Григорій.—-Це ж надзвичайно! Я про таке кріплення аеропланів ще ніде не читав.

-— І не прочитаєте,— посміхнувся Ребіков, підступивши до каркасу,— бо досі автогенне, зварювання на будівництві аеропланів не застосовувалось. Ні в Росії, ані за кордоном.

Підійшовши до колодок, конструктор продовжував:

—- За кабіною і до хвоста фюзеляж, за вашим проектом, як і на вашій моделі, буде тригранним, ребром униз: він міцний і легший.

Так, саме про це думав Григорій, ще коли у Великому Токмаці робив модель.

— То в нашому аероплані поламок не траплятиметься?—хотів упевнитися Григорій.

— Чому ж ні,— заперечив Ребіков.— Зараз жодного нового аероплана без аварій не буває, навіть у випущеній серії аероплани ламаються. Я майже впевнений, що ми теж собі носа наб'ємо, але всі деталі, гляньте, зроблені так, щоб небагато було поламок, і після аварії апарат легко буде полагодити.

Помовчавши, Ребіков додав:

— Тепер вже і я бачу: апарат наш летітиме, і цієї ж осені.

 

І ось аероплан вже складають в ангарі Ломача на Корпусному аеродромі, він набирає форми, передбаченої винахідником і конструктором.

На полозковому шасі, такому, як у «Фар-мана», з двома парами коліс, прикріплені стійки, на котрі спирається фюзеляж. Мотор «Аргус» потужністю сто кінських сил (думалося, згодом аероплан підійматиме не лише пілота, а й одного пасажира або вантаж) встановили спереду фюзеляжу, без обшивки, і прямо на вал насадили пропелер; позад мотора понад стінками фюзеляжу поставили невеликі трубчасті радіатори водяного охолодження, далі — бензобак і дошку з приладами, а вже за нею обладнали кабіну пілота, з боків закриту стінками, обіпнутими міцним полотном, добре проклеєним і полакованим. Широке розмахом на дванадцять метрів основне крило, набране з дерев'яних ребер на стальних лонжеронах (тобто поздовжніх основних рейках), мало на кінцях роздвоєність, щоб зменшити розсіювання повітряної течії і надати бокової стійкості аеропланові — так само, як було і в Григорієвій моделі. Над основним крилом, яке було міцно припасоване до фюзеляжу, в спеціальні гнізда на стійках встановили верхнє, вдвічі менше, рухоме крило (його можна було пересувати вперед чи назад і тим регулювати центр ваги апарата, його стійкість). На верхньому крилі по боках встановили рухомі крильця, що правили за елерони і водночас також мали «працювати» проти небезпечного сковзання. Стабілізатор, знову ж таки, як у Чечетовій моделі, був у вигляді трикутного оперення, а руль глибини — подвійний: з двох нижніх крилець та верхньої площини, пов'язаної тягами з нижніми крильцями.

— Ось і готовий наш орел! — блиснув карими очима Микола Васильович, гладячи лаковану поверхню стабілізатора.—Незабаром і полетить.

 

Здається, винахідникові треба тільки радіти. Та Григорій чомусь засмучений. Це помітив Ребіков.

— Чого це ви тепер сумуєте, Григорію Гарасимовичу?

-— Вй ж читали травневу книжку «Вестника воздухоплавания?» — відповів Григорій запитанням.

— То що?

— Там є повідомлення — «Будівництво моноплана Г. Г. Чечета». Ви, Миколо Васильовичу, хоч і залишили мою ідею, але повністю розробили апарат конструктивно, весь час особисто ладнали роботу в майстерні і тут, в ангарі, працюєте. Зрозумійте: незручно мені перед вами, треба аероплан назвати якось інакше.

Назву «Планета», яку Григорій дав своєму апаратові ще у Великому Токмаці, він сам по приїзді в Петербург облишив. «Планета»— «блукаюча», а тепер апарат має своє законне, всіма визнане місце, має свого винахідника і конструктора.

— Яку ж назву, Григорію Гарасимовичу» пропонуєте? *— запитав Ребіков.

Та в цей час торохкотіння автомобіля заглушило Григорієві слова. До ангару підкотив чорний «Бенц», якого нещодавно купив собі Ушков. Мільйонер зіскочив з автомобіля і з виглядом господаря обійшов навколо складеного літака, з-під якого робітники вже виставляли козли.

— Ви як собі хочете,— недбало кинув він здалеку,— а я вважаю аероплан своїм. Гроші мої? Мої! Оце і вся назва.

Чечет і Ребіков вже знали, що Ушков привласнить аероплана, але давати апаратові за назву ім'я мільйонера вони не хотіли.

— Пане Ушков, ви ж знаєте, що всі машини досі називалися ім'ям тих, хто їх винайшов,— розсудливо переконував Ребіков.

— І тих, хто їх конструював,— нервуючи, додав Григорій.— Але до чого тут ваші гроші? Ви на цьому ще й заробите, нічого не зробивши.

— Ого! — басовито прохрипів мільйонер.— Це вже винахідник говорить, як соціаліст, недарма поліція...

Та на цих словах він замовк, побачивши, як обступають їх робітники. Передихнувши, Ушков пробубонів:

— Я давав гроші? Давав. Коли мого імені не буде в назві, патенту на винахід вам ніхто не дасть; до того ж, і за патентування треба заплатити, а чим ви, панове авіатори, дірками заплатите? Я з вас і ті гроші стягну, які давав, так і знайте.

Микола Васильович торкнув Григорія за лікоть: ходімо, мовляв. Вони відступили вбік, і Ребіков, зітхнувши, мовив:

— Нічого не вдієш, Григорію Гарасимо-вичу, давайте візьмемо за назву перші літери прізвищ — вашого, Ушкова і мого...

— І що ж воно за назва буде?

— ЧУР, перший номер.

— ЧУР номер один? — перепитав Григорій і, помовчавши, мусив згодитись: — Та нехай, аби добре літав: для того ж все робили.

Микола Васильович перегорнув якесь креслення, товстим синім олівцем на звороті вивів ЧУР № 1 і подав маляреві:

— З обох боків на фюзеляжі зробіть отакий чорний напис.

Ушков білозубо осміхнувся:

Тепер інша справа: апарат мій!

Чому це з назви аероплана «творилося» право власності на нього? Це розуміють, передусім, самі «власники». Такі, як Ушков.