Токмацькі витоки родини Єфименків
(до 170-літньої річниці від народження П.С.Єфименка).
В.М. Саєнко
Дополнительные материалы;
Ефименко А. Я. Письма из хутора об украинской истории.
Платонов С.Ф. Александра Яковлевна Ефименко: Некролог.
|
Запис передачi |
|
Серед представників родини Єфименків є кілька відомих імен, що залишили помітний слід в українській культурі, але зараз видається цікавим не лише дослідження діяльності окремих постатей, а й питання сімейної спадкоємності в контексті формування культурних осередків родинного характера. Цей напрям розроблявся західною історичною наукою [Репина, 1990], а в останні роки набув наголосу в вітчизняній історіографії [Голубчик, 1999; Андрєєв, 2004].
Токмак (Запорізької області) є батьківщиною відомого історика Петра Савича Єфименка – одного з видатних громадян в історії міста, який за колом своїх наукових інтересів займався вивченням етнографії, фольклору, роботами в галузі економічної географії, а також бібліографії. Зокрема, свого часу біографічна довідка про нього була вміщена до енциклопедії Брокгауза-Єфрона [1894, с.691].
Нам пощастило знайти архівні записи про число народження П.С. Єфименка, і оскільки цей документ не друкувався, а в біографічних публікаціях точна дата відсутня [СИЭ, с.515; БСЭ, с.108; Гуменюк, 1969, с.27; Енціклопедія, с.58], наводимо його повністю [ДАЗО, ф.246, оп.1, сп.33, с.17]:
Книга данная из Екатеринославской Духовной Концистории, Уездного Города Орехова в Соборную Покровскую Церковь, причту, для Записки родившихся, Браком Сочетавшихся и Умерших. На 1835-й Год.
Часть Первая. О родившихся.
За Сентябрь.
У кого кто родился.
67. Второго числа У коллежского Секретаря Савы Емельянова Ефименка и законной Жены Его Евдокии Ивановой родился сын Петр.
Молитвование имя нарек и крещение Совершил Священник Павел Евплавь Стелицкий.
Число крещения – 3.
Кто были восприемники.
Предводитель дворянства полковник Павел Власов Антунович, и ..... советника Ивана Корш... Жена Анна Андреева дочь. [Чоловіка «Корша» подано імя та прізвище, а його жінки - імя та по батькові. Вона або ж голубішої крові ніж чоловік, або полюбовниця предводителя дворянства Антуновича] . Свидетельство выдано 23 июня 1847. Выписан №4574-й.
Таким чином, встановлюється, що П.С.Єфименко народився 2 вересня 1835 р., а хрестили його не в Токмаку, який мав тоді статус села, а в центрі Мелітопольського повіту Таврійської губернії - Оріхові.
Батьки Петра походять з селян Большого Токмака: «местного крестьянского происхождения». Сава Омелянович по рекрутському набору попав у солдати (добровільно пішов замість брата), проявив хоробрість в кампанії 1812 р., під Бородіном дістав кульове поранення, приймав участь в захопленні Парижу. В казармі він навчився грамоті, що дало йому можливість повернувшись в рідні краї після відставки, служити писарем, а пізніше отримати посаду станового пристава у Ногайську (сучасному Приморську). Відзначився наполегливою боротьбою з розбійниками та самосудами сектантів [Єфименко П.С. Автобиография, с.1].
Петро народився на одному з хуторів Токмака, дитинство провів під Мелітополем в садибі, яку на той час придбав батько, в спілкуванні з українськими підлітками-пастухами. Семи років його відвезли в сільську школу Большого Токмака, яку Петро відвідував, треба гадати, до 1847 року, коли було виписано свідоцтво про народження, що, певно, знадобилося для продовження навчання.
Потім він закінчив гімназію в Єкатеринославі, а з середини 1850-х років вчився в Харківському університеті, де був одним з організаторів студентського гуртка (1856 р.), що став ядром Харківського таємного товариства, вів революційну пропаганду серед студентів, підтримував звязки з студентськими гуртками в інших містах. Учасники товариства обговорювали можливість державного перевороту та встановлення демократичної республіки. На початку 1858 р. П.С.Єфименко був виключений з університету нібито «за невнесення платні» і перейшов до Московського університету. Восени цього ж року перевівся в Ніжинський ліцей, а через кілька місяців – до Київського університету. Відомо, що він переписувався з А.И.Герценом, в підпільних же колах мав прізвище «Царедавенко».
1859 року Єфименко мандрує південними губерніями Росії, веде етнографічні спостереження, збирає фольклор (записи українських казок, поговірок, прикмет).
1 лютого 1860 р. його заарештували в Києві по звинуваченню у належності до таємного товариства (яке на той час фактично вже перестало існувати), доставили до Петербургу, де заточили в Алєксєєвський равелін Петропавлівської фортеці. За існуючими законами учасники змови, спрямованої проти самодержав’я, підлягали смертній карі, але за наказом Олександра ІІ до них було застосовано адміністративне покарання [Марахов, 1981, с.66-80].
Влітку 1860 р. П.С.Єфименко був висланий в Пермську губернію з направленням на службу в одне з повітових міст, але під приводом хвороби залишився в Пермі, де зійшовся з колом місцевої молоді і організував гурток, відомий в літературі як Пермське таємне товариство, написав його устав. В Пермі також приймав участь у створенні товариства по боротьбі з неписьменністю, мережі шкіл вихідного дня, продовжував фольклорні та етнографічні спостереження. Єфименка призначають на службу в Красноуфімськ Пермської губернії, але в червні 1861 року знову заарештовують по звинуваченні в розповсюдженні антиурядових творів та висилають під нагляд поліції до Архангельської губернії. До початку 1863 р. він служив писарем земського суду в Онєгє, потім переведений повітовим засідачем в Холмогори. Разом з політичним висланцем П.П.Чубинським організував збираня матеріалів з етнографії, фольклору та звичаєвого права.
В Холмогорах він познайомився з Олександрою Яківною Ставровською, з якою побрався 1870 року. Вона також, як і Петро Савич, походила з родини службовця миколаївської епохи, працювала вчителькою і приймала участь в науковій роботі під проводом свого майбутнього чоловіка. За деякими переказами, Олександра доводилася родичкою М.В.Ломоносову [Бибиков, 1984, с.287].
У 1870-х роках Єфименки живуть у Воронежі, Самарі, Чернігові, де Петро Савич служить в місцевих губернських статистичних комітетах та статистичних відділах земських управ. Його ідеї мали великий вплив на розвиток земської статистики (економічної географії) Півдня Росії.
За цей час П.С.Єфименко опублікував кілька книжок: «Заволоцкая чудь» (Архангельск, 1869), «Сборник народных юридических обычаев Архангельской губернии» (Кн.1. - Архангельск, 1869), «Приданое по обычному праву крестьян Архангельской губернии» (СПб., 1873), «Материалы по этнографии русского населения Архангельской губернии» (Ч.1,2. - М., 1877-78); та близько 100 статей в наукових виданнях та періодиці.
Також він видає «Сборник малороссийских заклинаний» (М., 1874) - одну з кращих збірок українського фольклору, матеріали з якої часто можна зустріти в сучасних антологіях.
З 1879р. Єфименки оселилися в Харькові, П.С. служив в статистичному відділі губернської земської управи, в 1883-88 роках секретарем губернського статистичного комітету, був редактором двох випусків довідкового видання «Харьковский календарь» (1884 та 1885 р.р.), співробітничав в багатьох наукових журналах, видрукував дві монографії: «Исследование кустарных промыслов Сумского узда» (1882) та «Материалы для изучения экономического положени крестьян Харьковского уезда».
З початку 1880-х років Петро Савич тяжко хворіє на нервовий розлад, 1907 р. жінка перевезла його до Петербургу де він помер наступного року.
П.С. Єфименко був членом-кореспондентом Московського археологічного общества (з 1869 р.), членом Общества любителів природознавства, антропології та етнографії, Російського географічного общества, Юридичного общества при Київському університеті та Історико-філологічного общества при Харківському університеті.
Олександра Яківна Єфименко (1848-1918), розпочавши наукову роботу під керівництвом свого чоловіка стала відомим істориком, була першою в Російській імперії жінкою, що здобула в цій галузі професорське звання.
1884 р. її ранні статті з етнографії та народного права Руської Півночі були видані окремою збіркою під назвою «Обычное право». Працюючи в Харківському університеті, вона опублікувала «Исследования народной жизни» (1884), монографію «Дворищное землевладение в Южной Руси» (1892), двотомник «Южная Русь» (1905), «На Украине. Сочинения и рассказы» (1-2 т. - 1905-1915).
Найбільш відомий її твір – «История украинского народа» (1906) перевидавався 1922 та 1990 р.
Провідний російський історик С.Ф. Платонов писав про неї як про одну з надзвичайних російських жінок ХІХ сторіччя. На праці О.Я. Єфименко посилалися К. Маркс, Г.В. Плєханов, В.І. Ленін.
1907 р. Олександра Яківна з сім’єю переїздить до Петербурга, де викладає на Вищих жіночих (Бестужевських) курсах до початку революції, випустила підручник з історії. О.Я.Єфименко приймала участь в роботі кількох Археологічних з’їздів, була дійсним членом Московського археологічного общества. 1910 р. Харковським університетом їй присвоєна вчена ступінь почесного доктора історії і радою факультету Вищіх жіночих курсів вона вибрана на професорську посаду [Марков, 1966].
Петро Савич та Олександра Яківна мали п’ятьох дітей – Тараса, Петра, Олександру, Віру та Тетяну.
Тарас став юристом, працював у Народному комісаріаті юстиції СССР, 1925 року видав в Харькові книгу з юридичних питань.
Віра та Олександра померли після тяжкої хвороби (нервові розлади) [Формозов, 2002, с.78; Марков, 1966, с.24].
Тетяна (1890-1918) вивчала єгиптологію, була відомим поетом, з 1910 р. друкувалась в «Русском богатстве», випустила збірку віршів (1915) [Гельперин, 1992, с.247-248]. Вона разом з матір’ю, Олександрою Яківною, трагично загинула під час громадянської війни. Покинувши Петроград наприкінці 1917 р., вони оселилися на хуторі Любочка біля слободи Писарівка Волчанського повіту на Харківщині і 18 грудня 1818 р. були вбиті бандитами (різні некрологи вказували коли на червоноармійців, коли на петлюрівців).
Деякі вірші Т.П. Єфименко [1989; 1990] можна знайти в підшивках журналу «Новий мир» кінця 1980-х років
Найбільш відомий другий син Петра Савича – Петро Петрович Єфименко – видатний дослідник первісного суспільства, академік, директор Інституту археології АН України.
Він народився 23 листопада (9 за старим стилем) 1884 р. в Харкові, закінчив гімназію і навчався в університеті на історико-філологічному факультеті, його вчителем був Д.І. Багалій. Приймав участь в революційному русі, 1902-08 перебував у РСДРП, меньшовиком, за іншими даними – есером з партійним прізвиськом «Капітан» [Борисковский, 1989, с.254]. 1906р. три місяці провів у в’язниці за участь в студентських безпорядках. В звязку з цими подіями вимушений був покинути Харків та перевестися до Петербургського університету, де вивчав давньокам’яну добу у Ф.К.Вовка. Після закінчення навчання отримав закордонне відрядження і 1912-15р.р. мандрує по Європі, Азії та Америці. 1915 р. переїздить до Москви і працює в Російському історичному музеї, де займався археологією та етнографією. В 20-і роки П.П. Єфименко окрім палеоліту, вивчає старожитності давніх фінів і випускає книгу «Рязанские могильники» (1926). Також приймає участь в багатьох експедиціях по дослідженню давнього кам’яного віку і працює над створенням періодизації палеоліту Східної Європи, публікує низку статей, викладає в Ленінградському університеті.
1934 року вийшла його велика книга «Дородовое общество» - головний труд життя, що в наступних варіантах мав назву «Первобытное общество» (1938 та 1953). З початку війни знаходячись в евакуації, провадив дослідження ананьїнської культури.
1945р. П.П. Єфименко був нагороджений орденом Леніна і обраний дійсним членом Академії наук Української ССР, а 1946 року призначений директором Інституту археології. Він обирається почесним членом кількох європейських наукових установ, виходять дві його книги з питань палеоліту та вивчення давньоруських поселень [Ефименко, Третьяков, 1948; Ефименко, 1958].
З ім’ям вченого пов’язано вивчення таких визначних палеолітичних памяток як Мєзін і Костенки.
Багато зробив Петро Петрович Єфименко для розвитку археологічної науки на Україні в повоєнні роки, запросивши на роботу ряд фахівців (зокрема, О.І. Тереножкіна, М.І. Вязьмітіну, В.А. Богусевича), які започаткували школи кількох напрямків, що розвиваються і нині, вже в другому і третьому поколіннях науковців. Також він підтримав раніше репресованих археологів, багато сил віддавав підготовці учнів, серед яких чимало визнаних зараз імен. За його директорства отримала розвиток видавнича діяльність Інституту – було засновано три серіїї видань («Археологія», «КСИА АН УССР», «АП УРСР»), інтенсивно провадилась польова робота.
1954 р. П.П. Єфименко в 70-річному віці виходить на пенсію (не без певного впливу політичної кон’юнктури), але займається ще вивченням палеоліту в Дагестані, а потім в Самарканді. Останні роки він жив у Ленінграді, обробляючи матеріали своїх старих розкопок в Поволжжі, написав кілька цікавих статей.
Не стало Петра Петровича 18 квітня 1969 р., на вісімдесят п’ятому році життя.
Діяльність П.П. Єфименка і його наукові розробки залишили помітний слід в світовій археології.
П.П. Єфименко був одружений тричі. Од першого браку народилась дочка Наталія (1908-1989), яка стала художницею, вийшла заміж за відомого радянського художника Бориса Петровича Чернишева (1906-1969).
Син Володимир (1917-1994) від другого браку – доктор фізико-математичних наук, працював в системі АН УССР.
Після третього одруження народились дочки Ольга (1922-1982) та Тетяна, яка померла дитиною [Формозов, 2002, с.82, 86, 120, 124].
Таким чином, рід, започаткований невідомим селянином Большого Токмака – Омеляном, дідом Петра Савича Єфименка - від життя якого плин часу зберіг лише одне ім’я та справи його нащадків, має славетну історію.
16 вересня (2-го за старим стилем) 2005 р. виповнюється 170 років з дня народження П.С. Єфименка – визначного історика, батьківщиною якого є Токмак. З нагоди юбілею слушно було б уславити пам’ять цієї людини, встановивши на його честь мемореальну дошку, назвати ім’ям вченого якісь учбові чи наукові заклади міста.
Література
Андрєєв В.М. «Нова сімейна історія» на вітчизняному грунті. Г.Д.Голубчик «Рід Марковичів-Маркевичів у культурно-громадському житті України: «нова сімейна історія». Дніпропетровськ, 2003. // Південний архів. Збірка наукових праць. Історичні науки. – Вип. 14. – Херсон, 2004. – С.168-173.
Бибиков С.Н. Петр Петрович Ефименко ( к 100-летию со дня рождения) // СА.1984. №4. – С. 287-290.
Борисковский П.И. Петр Петрович Єфименко. Воспоминания ученика. // СА. 1989. №3. – С. 253-259.
БСЭ, т.9. – С. 108.
Гельперин Ю.М. Ефименко Татьяна Петровна. // Русские писатели, 1800-1917: библиографический справочник. – т.2. - М.,1992. – С. 209.
Голубчик Г.Д. Родина як фактор тяглості національної культури: Марковичі-Маркевичі. // Збірник праць молодих вчених ДДУ. Історія. – Дніпропетровськ, 1999. – С. 13-22.
Гуменюк М.П. Українські бібліографи ХІХ – початку ХХ століття. – Х., 1969. – 182с.
Енциклопедія українознавства. – Т. 2.
Ефименко Т.П. Стихи. // НМ. 1989. №11; 1990. №6.
Ефименко П.П., Третьяков П.Н., 1948. Древнерусские поселения на Дону. – МИА, №8. – 268 с.
Ефименко П.П., 1958. Костенки І. – М.,Л. – 452 с.
Марахов Г.И. Социально-политическая борьба на Украине в 50-60-е годы ХІХ века. – К., 1981. – 160 с.
Марков П.Г. А.Я. Ефимено – историк Украины. – К.,1966. – 123 с.
Репина Л.П. Новейшие тенденции в британской и американской медиевистике // Одиссей. Человек в мстории. 1990. – М., 1990. - С.173-181.
СИЭ, т.5. – С. 515.
Формозов А.А. О Петре Петровиче Ефименко (материалы к биографии) // Очерки истории отечественной археологии. – вып.3. – М., 2002. – С.73-126.
Энциклопедический словарь. Издатели Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон. – т.ХІ-А. – СПб., 1894. – С. 691.
Архвні матеріали
ДАЗО, ф.246, оп.1, сп.33.
Єфименко П.С. Автобиография. - Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. Вернадського. - ф.1, №302.
Список скорочень
АП – Археологічні пам’ятки.
БСЭ – Большая советская энциклопедия.
ДАЗО – Державний архів Запорізької області.
КСИА – Краткие сообщения института археологии.
МИА – Материалы и исследования по археологии СССР.
НМ – Новый мир.
СА – Советская археология.
CИЭ – Советская историческая энциклопедия.
Библиография работ П.С. Ефименко