Списки солдат, погибших в плену (1941-45) - Е.В. Гербич
Евгений Викторович Гербич живет в селе Коханое, Токмакского района. Семь лет своей жизни он посвятил поискам обстоятельств, времени и места гибели воинов ВОВ (1941-1945), которые считались пропавшими без вести.
Многие из них погибли в плену. В архивных документах Евгений Викторович уже нашел свыше 1200 фамилий наших земляков, из которых 340 в Книге Памяти Запорожской области значатся исчезнувшими без вести, а фамилии 430 – отсутствуют на страницах КП.
Благодаря Евгению Викторовичу 353 семьи в Запорожской области и Украины (и не только) узнали о судьбе своих родителей, дедов, братьев, как и где они погибли, где их могила. 135 солдат из 353, чьи родственники найдены, считались пропавшими без вести, а 72 - вообще нигде не были учтены.
Низкий поклон Вам за огромный бескорыстный труд!
В этом разделе будут выкладываться списки погибших в плену солдат по районам Запорожской области, составленные Евгением Викторовичем – и статьи.
Контакт. На этой странице Вы сможете написать сообщение Е.В. Гербичу по интересующему Вас вопросу.
Списки: Токмакский район, Акимовский район
Статьи: "Бондаренко Сила Юрьевич"; "Олейник Евгений Алексеевич"; "Братья Петр и Макар Муха"
Загиблі у полоні – не без вісті зниклі…
Присвячується пам’яті Гербича Михайла Євгеновича
і всім, хто розділив з ним страшну долю військовополоненого
Мабуть, важко знайти в Україні родину, в якій, згадуючи про Велику Вітчизняну війну, перш за все не згадували б своїх рідних, що згинули в її пеклі. І особливе місце серед них займають ті, чию долю війна вмістила у три коротеньких слова "ЗНИК БЕЗ ВІСТІ". За цими словами стоїть невідомість, невизначеність долі рідної людини, і разом з тим вони дозволяли на протязі багатьох років плекати надію на повернення сина, чоловіка чи батька.
Була така втрата і в нашій родині: не повернувся з фронту найстарший брат мого батька Гербич Михайло Євгенович.
Отримавши в червні 1941 року в Дніпропетровському Держуніверситеті диплом вчителя, в липні він вже був на фронті. Було від нього кілька листів у перші місяці війни і дивна записка у травні 1942 року, яку принесла дружині Ніні Іванівні на вулицю Воровського в місті Мелітополі незнайома дівчина з залізничного вокзалу. У цій записці сповіщалося, що дядя Міша потрапив у полон, їх везуть кудись залізницею і зараз ешелон з полоненими стоїть у Мелітополі. Але на станції Ніна Іванівна не знайшла ніякого ешелону, не дали результату і кілька днів пошуку на інших станціях…
На запити рідних після закінчення війни надходила відповідь: "Зник без вісті", а згодом, вже у 90-ті роки, ми дізналися, що він загинув 30 травня 1943 року. Де і як загинув, де похований і чи взагалі похований було невідомо.
Думка про долю зниклого дядька Михайла підсвідомо жила. І коли з'явилась можливість скористатись Інтернетом, ця думка перетворилась у реальний пошук.
Займаючись цими пошуками, у січні 2007 року я випадково натрапив на інтернетсайт «Меморіал», де йшлося про втрати Червоної Армії у Великій Вітчизняній війні і, в тому числі, про радянських військовополонених - в'язнів німецьких таборів. Матеріали на сайт надавалися Центральним Архівом Міністерства Оборони Російської Федерації в місті Подольську.
На жаль, нових відомостей про дядька Михайла на сайті я тоді не знайшов. Але набравши прізвище Полякова Іллі Микитовича, який вважався зниклим без вісті, а дві його доньки живуть в нашому селі Кохане, через кілька хвилин я побачив на екрані зеленкуватого кольору друкований аркуш, списаний чужою мовою, на якому було фото молодого гарного чоловіка, що тримав на грудях дощечку з написаним номером, поруч був відбиток пальця …
Ледь дочекавшись ранку, я завітав до Марії Іллівни, доньки загиблого, з цим сумним, останнім документом її батька. Побачив в її очах і розгубленість від несподіваної вже звістки і поновлений біль від втрати - нарешті вона знає, як і де він загинув.
Набравши на сайті назву "Якимівка" (там я народився і виріс), був схвильований, коли з'явився список із знайомими з дитинства прізвищами: Дєдушев, Дрьомін, Мазаєв …
Я навіть не уявляв, що стільки моїх земляків-якимівців загинуло у полоні, а рідні нічого не знають про їхню трагічну долю!
Вражений цим, я вирішив продовжити пошуки в межах Запорізької області. Згодом додалися ще шість районів Херсонської області, які до створення цієї області 30 березня 1944 року були у складі Запорізької області.
В архівних документах, серед загиблих у полоні, вже знайдені понад 1200 прізвищ наших земляків, 340 з них у Книзі Пам’яті Запорізької області значаться зниклими безвісті, а прізвища 430 – відсутні на сторінках КП.
За сім років пошуків 353 родин у різних кінцях Запорізької області та України (і не тільки України) довідалися про долю своїх батьків, дідів, братів, як і де вони загинули, де їхня могила, а Ганна Павлівна Шерстюк з Токмака й Серафіма Іванівна Шейко із села Світле Токмацького району нарешті отримали звістку про долю своїх чоловіків. Багато хто побачив своїх рідних на табірному фото в картці військовополоненого - худих і виснажених, у рваних шинелях і гімнастерках, але від цього ще більш дорогих і рідних. Сто тридцять п’ять солдатів з 353, чиї родичі знайдені, вважалися зниклими без звістки, а 72 - взагалі ніде не були враховані.
Але я не зміг би цього зробити без допомоги багатьох людей.
Хочу сказати велике спасибі десяткам небайдужих людей, знайомим і незнайомим, всім, хто допоміг знайти родичів солдат-полонених в Запорізької області і за її межами: сина Дрьоміна К.М. у м. Комсомольске Полтавської області, дочку Шматкевича С.П. у Кривому Розі, дочку Білая В.В. у Києві, дочку Бондаренка І.Ф. у Північній Осетії в м. Владикавказ, дочку й сина Гибло Й.Й. у Чехії ... Цей список можна продовжувати…
Я кажу спасибі всім, хто допомагав і допомагає мені у пошуковій роботі! І не тільки (і не стільки!) від себе, а від всіх дітей, онуків, племінників, що довідалися про трагічну долю своїх родичів, солдатів-запорожців, які загинули в полоні, але не зникли безслідно!