ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
ПОЛІЦІЯ СТЕЖИТЬ

Григорій Чечет виїхав з Великого Токмаку до Москви і зробив це вчасно. Великоток-мацький пристав, наляканий активізацією робітників та їхніх ватажків, вирішив приборкати неспокійних токмачан. Він знав, що, як радить охранка, починати слід з революціонерів, керівників, а в нього було підозріння, що більшовицьким ватажком є електрик Никифоров. Никифорова викликали негайно, допитали, але він нічого не сказав про революційну роботу. На випадок чого у Никифорова відібрали паспорт. «Може, підроблений? — міркував пристав.— Перевірити треба». Через день Никифорова вже не могли знайти у Великому Токмаці, а паспорт його й справді був фальшивим.

— Більшовика випустили, роззяви! — галасував пристав на урядників і городовиків, а вгомонившись, закликав їх ще й ще раз перевірити на своїх околотках — чи нема підозрілих людей, та разом поштрафувати тих, що живуть без прописки, без відому поліції. Урядникові Василеві Лозі окремо наказав:

— Ти мені дивись, та не за бабськими спідницями, як ти звик, а за революціонерами. Не забудь і про Чечета. Надто підозріла він людина: то під Юзівкою, то на селі, то в Токмаці живе. Водився в компанії з цим Ники-форовим. А чого він у тім Криму набрався — тільки бог один знає. Чого це він гасає скрізь? Ти хоч бачив, як він тут живе, що робить?

— Не бачив,г—винувато буркнув Лоза.

— Ше бачив»!. Щоб я такого ніколи не чув! — наказав пристав.— Мої урядники повинні все бачити і все знати. Перевір Чечета і зроби все, щоб він «заспокоївся». Ясно?

«Гляди, такий заспокоїться»,— подумав Лоза, миттю вирушивши на Чечетівку. Люди вже встигли назвати ту частину вулиці, де жив Чечет, Чечетівкою. «Самі, без власті, назвали»,—скривившись, осміхнувся Лоза. Підійшовши до Чечетової хати, він заздалегідь намацав у кишені свої поліцейські папери — штраф виписувати — і загамселив у двері. Але вдома у Чечетів нікого не було. Та ось із садка вийшла Онися з дітьми.

— ЧогО вам треба? — запитала.

— Де твій Чечет?

— Нема, до Москви поїхав.

Аж до Москви? — роззявив рота Лоза.

— Атож.

— Що ж тепер буде? Ще одного випустили,— бідкався урядник, а потім допитував:— А де ж він там, у Москві? До своїх революціонерів подався чи як? Де живе?

— Я іще не знаю; він же тіки оце поїхав,— відповіла нажахана жінка.

Між тим, хоч і небайдужим був Чечет до заворушень і страйків у Великому Токмаці, до Москеіи він поїхав з іншою метою: розраховуючи на підтримку Устрицева, овін гадав закінчити роботу над аеропланом. І коли у Великому Токмаці поліція нишпорила у пошуках безвісти зниклих небезпечних для влади людей, Григорій сидів біля вікна брудного вагону третього класу, спостерігав злиденні обшарпані села серед родючих степів і думав, що знедоленим людям треба звільнитися від тяжкого гніту і що їм потрібні крила, які піднесуть наш народ на орлину височінь. Потрібні могутні крила!

Онися часто, дуже часто дивувалася: як її Гриць серед щоденного бруду і нестатків може мріяти про волю, про створення літальних апаратів, як він може цілком серйозно складати креслення аеропланів, розшукувати якийсь мотор, а водночас ходити пішки (бо немає грошей на візника), недоїдати, доношувати старе-старе, ще дебальцівське пальто. Як він змарнів, передчасно постарів, а все ще молодий і бадьорий у своїх мріях! О, коли б мрії стали ділом, яке б свято для всіх Чечетів було! А поки що родина їхня жила в непев-¹ ності: Григорій поїхав до Москви, Онися з дітьми знову повернулась у Каї-Кулак, у свекрову хату, з тривогою чекаючи абияких вістей від свого чоловіка.

Місто Пернов було звичайнісіньким підмосковним селом і відрізнялося від села лиш тим, що тут жили робітники і міщани. Пронозливий Петро Устрицев миттю знайшов Григорієві дешевий «номер» — квартиру, що нагадувала скоріше якусь жалюгідну комірчину.

— А працюватимете у мене,— сказав він, коли «влаштував» Григорія.

Другого дня Устрицев привів з Москви рудого німця, який назвався інженером-меха-ні'ком Петером Броудом. Броуд захотіп одразу ж вислухати Григорія: що і як він робив, які у нього проекти і задуми. Григорій про все розповів, нарешті показав дерев'яну модель останнього винаходу — орнітоптера.

На цей раз орнітоптер не настільки був птахоподібним: крила були не махаючі, а оберталися, таким чином одночасно виконуючи функцію пропелера: отже, модель була перехідна від орнітоптера до гелікоптера (верто-літа). Дуже цікава і за задумом — правильна, але конструктивно недовершена. Григорій розумів, що його розрахунки надто приблизні, однак Петер Броуд одразу ж став придивлятися й прикидати, який треба купити мотор та які інші потрібні матеріали, аби розпочати будівництво орнітоптера.

— Я знайду старий, недорогий мотор, і ми разом з вами, пане Чечет, зберемо орнітоптер та й випробуємо його,— запевняв Броуд.

—- Над конструкцією ще треба попрацювати, а крім того, попереду зима, пора для літання невдатна,— вагався Григорій.

— Та ні, ми спочатку спробуємо в сараї!— замахав руками Броуд.

Устрицев спідлоба стежив своїми прудкими очицями за винахідником та інженером — аби чогось не проґавити, а нарешті й собі озвався:

— Пане Броуд, тільки ж там зробіть так, щоб патентик був на винахід усім нам трьом!

— Буде, у мене там всюди зв'язки і знайомства,— Броуд махнув рукою у бік Москви.

І справді, Петер Броуд виявився діловою людиною, дуже швидко все десь здобув, торгувався, вигадував копійки. Все, що купував, привозив у Пернов, разом з Григорієм робив «тріо» орнітоптера з ялинових рейок, стругав, свердлив, клеїв, розбирав і складав якийсь старенький мотор французької фірми «Анза-ні». Нарешті, мотор поставили на апарат, нарихтували і... запустили.

Спочатку Григорій не знав, що й подумати: то гадка була, що апарат і з місця не зрушить, а то бажалося того, щоб вмить підхопився орнітоптер — і хай би навіть розбився об ребристі балки стелі. Тріскотнява і торохтіння включеного мотора враз посилили ті думки Григорієві, він увесь напружився й дивився на апарат так, ніби вперше його бачив. Ось ворухнулися і перше коло зробили широкі лопаті-крила, потім пішли швидше, швидше, загурчали веселим голосом... та апарат з місця не зрушив. Ось двигун вже аж виє на граничних обертах, лопаті-крила зняли навколо шалений вихор, але орнітоптер не підіймався, а лиш часом трохи пере-хняблювався на бік. Григорій кинувся до нього, щоб відтягнути від стінки на середину сараю, і враз відчув, як легко було підняти штучного «птаха». Під час роботи крил-гвин-тів орнітоптер набагато полегшав!

Григорій вирішив, що над винаходом слід і далі працювати, але тоді, коли буде потрібний двигун.

— А як же патент? — розгубився Устрицев.

— Патент не буде,— коротко сказав Броуд.

— Як так? — обурився комерсант.

— А так. Апарат не літає. Ну, може, охоронне свідоцтво,— засміявся німець.— Свідоцтво можна.

— Та хоч свідоцтво, га? — вже мляво випрохував Устрицев.— Поїдемо, панове, до Москви, оформимо його. Свідки ж там наші вже є.

«А що? — міркував Григорій,— нехай буде хоч свідоцтво, з ним легше добувати кошти для аероплана». І він теж поїхав з Броудом та Устрицевим.

Устрицев пожадливо вхопив лускітливий гербовий папір з кучерявим написом угорі:

«ОХРАНИТЕЛЬНОЕ СВИДЕТЕЛЬСТВО».

Далі перебігав очима лише те, що виписане було чорнилом: «... января 9-го, года 1909-го... крестьянину Г. Чечету, гражданину города Пернова П. УстрицеВу, инженер-механику П. Броуду... Летательный аппарат тяжелее воздуха».

Чи не дасть йому, Устрицеву, це охоронне СВІДОЦТВО МОЖЛИВІСТЬ десь вигідно позичити гроші нібито на повітроплавне діло, а зробити з ними якусь іншу комерцію? Про Чечета і його винаходи він вже забув.

Григорій досі бував на велосипедному заводі «Дукс» і знав, що там можна зробити деякі деталі для аероплана, можна зустрітися з авіаторами і автомобілістами. По невдачі з орнітоптером він знову поїхав на цей завод, де про його роботу багато хто чував від завзятого техномана Петера Броуда. Тим разом у конторі заводу він зустрівся з мільйонером Ушковим.

До інженерного кабінету на заводі «Дукс» аж ніби вкотився приземкуватий, увесь у чорному чоловічок, одразу стиха, наче навшпиньки, підступив до Григорія:

— Пан Чечет? Вельми, вельми приємно зазнайомитися! Як ідуть у вас справи з аеропланом?

Григорій душею відчув наплив неприязні й одступив на крок, оглядаючи невідомого чоловіка, а той, ніби й чекав такої нагоди, відрекомендувався:

— Ушков я, Микола Костянтинович, купець першої гільдії і так далі.

—  Я слухаю вас,— ще не зовсім заспокоївся Чечет, та для Ушкова й це було, як сигнал до атаки:

— Знаю вже, пане Чечет, про охоронне свідоцтво і скажу по честі: дарма вели справу з Устрицевим, бо він дрібненький, як і його гроші.

Ушков легесенько взяв Григорія під руку, повів до вікна, де стояли крісла навкруг стола. Вмостившись в одному з них, інше запропонував співрозмовникові і діловито продовжував:

— А чому б не розпочати вам у Москві здійснення головного винаходу — аероплана?

Григорій лиш збирався щось сказати, як Ушков співчутливо попередив:

— Знаю, грощей нема. Гроші будуть, я дам вам гроші, тисяч двадцять — для початку. А там, як живі будемо, розрахуємося. І вже якось випускатимемо ті аероплани разом: я відкрию фірму, і будете за техніка у мене чи як там.

Григорій здригнувся, його ніби аж морозило.

Та це, як колись буде, іще побачимо — що і як,— заспокоїв його Ушков.— Але ж гроші вам зараз потрібні!

— Потрібні,— зітхнув ЧечеТ.

— От бачите, що ж я й кажу! — переможно зблиснули холодні очі мільйонера.

«Що буде, те й буде,— міркував Григорій,— може, хоч тепер збудую аероплана, трохи спокійніше працюватиму». І він погодився на умови Ушкова.

Але спокійно працювати Григорієві не дали. Взагалі не дали працювати у Москві, де він жив також без прописки, оскільки у нього не було постійного мешкання. Звичайно, це було дуже погано — раз у раз міняти квартиру. Але коли б він був на одній квартирі, та ще й прописувати паспорт пішов,— його вже давно виселили б з Москви.

Його превосходительство пан московський поліцмейстер дужче звик до свого пропахче-ного тютюном службового кабінету, ніж до розкішного власного дому. І винні в цьому революціонери, що все здіймають колотнечі й не дають властям спокою. От і сьогодні: щойно він усівся за великим зеленим столом, як до нього з'явився письмоводитель — приніс цілу купу донесень і листів, які віщували нові клопоти. Поліцмейстер, набравшись терпіння, похмуро став читати ранкову пошту. Та вже перший папірець примусив його підняти на ноги своїх сищиків і городовиків. Зібравши всіх, кого слід, він крижаним голосом промовив:

— Ось повідомлення великотокмацького пристава третього стану Бердянського повіту Таврійської губернії. В ньому сказано, що до Москви виїхав селянин Чечет Григорій Гарасимович, народження 1870 року, і що цpей селянин небезпечний для держави, бо, як тут ось написано, «...підозрюється у виготовленні вибухових речовин і веде компанію з революціонерами і в політичному відношенні цілком неблагонадійний».

— Треба його заарештувати, і негайно! — вихопився котрийсь городовик, викликавши тим іронічну посмішку поліцмейстера:

— Це, між іншим, не так легко зробити: цей Чечет живе без прописки, невідомо де. Крім того, ви, панове, знаєте, як багато людей ми тримаємо під наглядом, ми вже не встигаємо за ними стежити...

— Проте,— вів далі поліцмейстер,— вистежити Чечета слід неодмінно: великотокмаць-кий пристав пише, ніби Чечет (я це знову читаю вам) «виїхав до Москви на один з заводів для влаштування якогось повітроплавального апарата».

По цій мові запала глибока мовчанка, крізь яку виразно почулося форкання коней за вікном: там була стайня. Поліцмейстер схопився і роздратовано хряпнув половинками вікна, зачиняючи їх. Сівши, він голосно, вимогливо гукнув:

— Ну?!

Та всі мовчали. Лише згодом підвівся середніх літ невеликий на зріст білявий чоловічок, зодягнений «під автомобіліста» — у шкірянку, а в руках тримав хромового кашкета з скляними гранчастими окулярами. Хвацько клацнувши закаблуками, він само-впевнено мовив:

— Ваше превосходительство, якщо цей Чечет справді у Москві, сьогодні ж він буде затриманий.

— Гаразд, Матвеев!.— повеселішав поліцмейстер.— Теперь ідіть, панове.

Завзятого білявого автомобіліста у новій шкірянці, в кашкеті з окулярами серед автомобілістів давно знали, і його поява на заводі «Дукс» нікого не здивувала. Під заводською брамою стояло кілька автомобілів і велосипедів, а біля них аматори автомобілізму скажено чаділи цигарками і жваво гомоніли, коли саме підступив білявий.

— А-а, Матвеев, добридень? — гукнули йому.— Де це ти пропадав?

— А хіба що, новини які є? — запитав той, дістаючи срібну цигарницю.—Може, хто з автоклубників в авіатори моститься? Тепер авіація багатьом памороки забила.

Ці слова підхопили, розмова пожвавішала, почали пригадувати всіх, хто купував на заводі «Дукс» деталі для аеропланів. Матвеев слухав байдуже, пускаючи тугі кільця синюватого цигаркового диму. Але з усієї розмови почув і пам'ятав одне, сказане кимось мимохідь:

— Якийсь Чечиков приїхав з Таврії і умовився з Ушковим разом будувати аероплан...

«Тепер треба до Ушкова, будь-що вивідати у нього, де живе Чечет. Головне — непомітно зникнути звідси»,— саме міркував МатВєєв, коли хтось гукнув з юрби:

— Та он же й він; певне, йде на завод замовляти вже деталі, бо креслення під пахвою несе.

— Хіба й мені стати авіатором? — ніби сам собі, але щоб почули інші, буркнув Матвеев.

— А чого ж? — вхопив його за лікоть сусіда.— Познайомся з Чечетом, чоловік він цікавий і метикуватий.

Вони познайомилися...

— Все, що візьмете сьогодні на заводі, кладіть у мій автомобіль, я одвезу,-—щиро заглядаючи в обличчя Чечетові, пропонував Матвеев.—У мене все одно прогулянка по Москві.

— Та їхати далеченько,— вагався Григорій, бо йому не вірилося в таку безкорисливість.

— Не зважайте, кладіть, чого там! — наче давньому товаришеві говорив Матвеев.

— Добре, спасибі вам,—усміхнувся Григорій, таки підкуплений несподіваною прихильністю автомобіліста,— зараз і поїдемо.

Швидко дісталися на потрібну Григорієві вулицю.

А-а, Велика Дорогомилівська! — протягнув Матвеев голосом старожила, якому відомі всі закутки міста,— в котрому ж ви тут будинку, де зупинитись?

— Та он-о, ліворуч. Бачите великий сірий будинок? Ото там.

Завищали гальма, автомобіль розвернувся й став біля воріт будинку, на якому чорніла табличка «Большая Дорогомиловская, № 50».

— Заїдемо чи так віднесемо поклажу? — слуговито освідомився Матвеев.

— Я сам однесу, спасибі,— відказав Григорій, забираючи з заднього сидіння широко-шинні малого діаметру колеса фірми «Дукс», що їх він купив для шасі свого аероплана. Зібравшися йти, сказав:—Та заходьте ж у квартиру, погомонимо трохи; може, порадите мені, який мотор вибрати для апарата.

— Охоче! — коротко кинув Матвеев і подріботів за Григорієм. Однак, коли Григорій подзвонив у квартиру з номером «З», Матвеев ляснув себе по лобі:

— Даруйте, вискочу до автомобіля, забув там цигарницю, а то ж іменний подарунок.

За ворітьми під високим дощатим парканом вже чатували два городовики в чорній уніформі і з наганами.

 — Ви вже тут! — зрадів Матвеев.'— Назирці їхали? То «заарештуйте» мене разом з ним, хвилин через п'ять.

Повернувшись з вулиці у кімнату, Матвеев здивовано свиснув і розвів руками.

— Отака вбогість! І всюди так у Росії. Я починаю схилятися на думку соціал-демократів, що революція Росії необхідна—і негайно.

Григорія охопило якесь передчуття, що розмова ця провокаційна.

— Не знаю я тих соціал-демократів,— відповів якомога спокійніше.

Тимчасом у двері постукали, і Григорій відчинив. Нагнувшися у низьких одвірках, до кімнати увійшли городовики.

— Покажіть паспорт! -— мовив перший до Григорія. Переглянувши всі сторінки, промовив загрожуюче:

— Не прописаний у Москві, мусимо затримати. А чий автомобіль на вулиці?

— Мій! — злякано заблимав Матвеев своїми білими віями.

— Паспорт! — гримнув городовик.

— Немає. Але я москвич, мене тут знають! — забубонів Матвеев.

— Ви теж затримані, там розберемось; до речі, й одвезете нас усіх на своєму автомобілі,—- байдуже промовив городовик, показуючи на двері.

Матвеев, щойно зупинивши автомобіля, побіг до поліцмейстера:

— Ваше превосходительство, Чечета затримано на квартирі три по вулиці...

— Знаю,— спокійно промовив той, відкинувшись на високу спинку крісла,—а ви, Матвеев, багато працюєте ногами і мало — головою...

Обличчя Матвеева зім'ялося з переляку.

Та заспокойтесь! — вів далі поліцмейстер.— Ви хоч трохи метикуватіші від інших, але працювали... е-е... неінтелігентно. Поки ви гасали на своєму смердючому заляпаному автомобілеві, ми тут дещо почитали. Ось у журнальчику «Воздухоплаватель» писано було, що селянин Чечет разом з Устрицевим та Броудом дістали охоронне свідоцтво на літальний снаряд. Природно, що Устрицев і Броуд охоче нам вказали на Чечета і його квартиру, бо їм вигідно перебрати лише на себе винахідницькі права.

Матвеев тільки блимав білими очима, а тим часом поліцмейстер продовжував:

— Не подумали ви, Матвеев, і про пошту: там тежpp наші люди і теж не сплять! Цей Чечет одержував листи, він писав листи додому, у той Каї-Кулак, і зазначав свою московську адресу. Ці папірці у слідчому відділенні, там саме й допитують цього Чечета.

— То це ви завчасно послали городовиків на Велику Дорогомилівську? — вирячився таємний агент.

-— Звичайно, як завжди. Ідіть, Матвеев.

Сищик розгублено почвалав до дверей.

А Григорія повели до слідчого відділення, там допитували і про вибухівку, і про якісь зустрічі Григорієві з революціонерами, та він повторював одне й те ж: «Нічого не знаю; у Москві будую аероплана разом з мільйонером купцем Ушковим».

— А чим це ви доведете? — питали.

— Ось нотаріально засвідчена моя угода з Ушковим,—виклав Григорій на стіл синюва-то-білий гербовий папір з зеленими марками.

— Це для нас нічого не важить,— відсунув документи слідчий.—Чим доведете свою непричетність до революціонерів? '

Григорій знизав плечима, хотів заперечити, але йому не дали:

— Нічим? То ж у нас є докази — ваші листи. Ось ОДИН з них.

Слідчий дістав в шухляди аркуш товстого білого паперу, спираного розмашистими коричневими літерами. Справді, це був лист, що його лише вчора Григорій написав Онисі і послав у Каї-Кулак. Слідчий розгорнув аркушик, забубонів напівголосу, дочитуючись до потрібного для нього місця:

«Пишіть, як ви поживаєте і як ваше здоров'я. Скільки думаєте там прожить, Я дуже, скучаю за Вами..,» Ага!—вигукнув слідчий.—- Ось це місце, це ж ви писали!—і він став читати на повний голос: «Я дуже скучаю за Вами, але побачимося лише тоді, коли проведу мою справу дО життя, а інакше я краще тут загину, але так не приїду». Ви писали це?

— Я,— визнав Григорій.

— От бачите!—посміхнувся слідчий.— Ви, до речі, й адресу тут зазначили свою, допомогли нам без мороки розшукати вас.—А далі підвищив голос: -— То яку ж справу ви хочете провести до життя ціною власного життя? Яку?

—- Мав на увазі повітройлавання, будівництво літальних апаратів.

1—То чому про це не написати прямо? Ви нас не проведете, тут у вас якась таємна змова!

Григорій невдоволено насупився:

— Пане слідчий, невже отой лист послужить вам за Якийсь доказ того, в чому ви мене звинувачуєте? НікОли! Єдине, в чому можна мене звинуватити, те, що я живу тут без прописки.

Слідчий наїжачився, згорнув папери в стіл, погукав до дверей:

— Халіков, де ти там? ,

Миттю увійшов поліцай, і слідчий подав йому якийсь аркушик. Поліцай кивнув і звернувся до Чечета:

—  Ось таке веління пана поліцмейстера: негайно збирайтеся і протягом доби, до завтрашнього вечора, щоб у Москві вас не було. Виїхати мусите лише у Великий Токмак і з'явитися до пристава, житимете там і без його дозволу нікуди не виїжджайте.

— Але ж...

— Ніяких «але»! Забирайтеся звідси!

Григорій вийшов на вулицю, приголомшений несподіваним нещастям. Та діяти нічого було. На ближчій пошті написав Ушкову листа про те, що змушений виїхати на вимогу поліції (як на те, Ушкова саме не було в Москві, виїхав у Петербург). Цього разу Григорій взяв візника і притьмом помчав на квартиру — лаштуватися в невеселу дорогу.

І знову Григорій у Великому Токмаці. Нидіє тут тоді, коли, здавалося, склалися хоч сякі-такі умови для винахідницької роботи. Такий нинішній лад: коли ти хочеш розправити крила — тебе приборкують, не хочуть, щоб ти вільно літав, щоб дістав неба, щоб побачив світло. І ось приборкують Григорія, а він пручається. Все одно він полетить!

Полетить! Коли? Чи не залишиться він спостерігачем, а літатимуть інші? А тут ще й Онися побивається:

— Мабуть, Грицю, нічого вже не вдіємо. Ти ж бачиш, ганяють нас та штрафують — життя немає. А вже й дітей вчити треба, підростають вони.

—Справді, підростають діти,— погоджувався Григорій,— Ваню можна віддавати на завод Загореліна, нехай серед робітників побуде, духу їхнього набереться та й роботі навчиться.

Іван охоче пішов на завод. Не сподівався він, яка виснажлива праця на нього чекала. Згодом долучилися нові тортури для молодої душі хлопця: він знав, що його батько — Чечет. А тепер доводилось відмовлятися від рідного батька: мати колись була одружена з Чорногором, який давно вже помер, і вона вдруге вийшла заміж—за Чечета. За якимись церковними вимогами чи поповими вигадками її діти від- шлюбу з Чечетом реєструвалися як діти... Чорногора! Хлопець дізнався про це лише в день одержання першого заробітку: батько, хвилюючись, сказав:

— Коли касир гукатиме Івана Чорногора, іди й одержуй гроші.

Онися дедалі частіше сумувала. Вона вже сама не вірила, що це вони витримають отакі повсякчасні тортури: постійний нагляд і переслідування поліції, штрафи, витрати на аероплани, безсонні ночі, роботу до запаморочення, нестатки й знову нестатки і, зрештою, приниження для дітей, яких позбавили права носити чесне батькове ім'я, ім'я її коханого Гриця... Коли вона звірялася у своїх переживаннях Григорієві, він, сам картаючись душею, заспокоював її:

—  Ми ще полетимо, я це бачу як зараз!

Й знову починав майструвати.

І все ж Григорій дедалі більше бачив, що йому бракує не тільки коштів. З сумом пригадував слова Мічуріна, звернені до вчених: «Хто не володіє технікою будь-якого мистецтва, науки чи ремесла, той ніколи не буде здатний створити щось видатне». Чистісінька правда!

Багато що заважає Григорієві плідно працювати. Найбільше надокучає поліція, у якої є ще один спільник і Чечетів ворог — це незнання основ конструювання. І коли оці вороги об'єднуються — боротьба стає майже безнадійною.

Чечет робив свого аероплана відповідно до колишньої моделі і, як вже були готові основні частини, вирішив для проби скласти його. За містом на сіро-зеленій толоці несподівано з'явилася купа добре виструганих жердин, рейок, залізних кутників, полотна; і з того всього відомий цілому містові Григорій Чечет почав збирати якусь небачену химеру. Він лише поставив шасі й на ньому ув'язав фюзеляж, як верхи на конях причвалали стражники. Винахідник був такий спокійний, ніби давно чекав цих «гостей». Випроставшись, криво усміхнувся і оглянув обох здорованів:

— Та-ак, чорні мундири, значить?

Поліцаї відчули себе ображеними, один

з них глузливо козирнув і в'їдливо зауважив:

— Можуть прийти й сині!

Він натякав на те, ніби Чечетом може поцікавитися і жандармерія.

—  А зараз следуй до пристава! —грубо додав інший, скоса оглядаючи незрозуміле йому чудовисько на коліщатах.

Увійшовши в напівтемний кабінет, Григорій побачив, що пристав раздратований: він одно совався на стільці, нервово перекладав папери й відкашлювався.

— Що ти там знову утнув, без дозволу?— грубо почав пристав.—Ти ж попереджений, що про все повинен питатися у нас!

— Дозволу навіть на винахідництво треба питати? — здивувався Григорій.—- Я такого Ніде й ніколи не чув.

—- Тепер почуєш! — визвірився пристав і, приготувавшись писати протокола, став допитуватись:— Як називається той твій... апарат?

— Аероплан.

— Сам знаю, що не корова,— хизуючись власною «дотепністю», продовжував пристав,—-а називається як?

«Справді, як назвати свого аероплана? — задумався Григорій.-—Якщо винахід повинен бути схожий чимось на винахідника, то, певне, слід його назвати «Планетою».

— «Планета»,— сказав він голосно.

— «Плонет?» А чому саме «Плонет»?

Розум поліцая не сягав далі рільничого

знаряддя з такою назвою.

— «Планета»,— поправив Григорій. — Бо грецькою мовою це значить «блукаюча».

— Це на тебе схоже...— холодно промимрив пристав і рудим чорнилом безграмотно написав у протоколі: «Аероплан—Плонет».

Сподіваючись вплинути на пристава, Чечет розповів йому про свою угоду з мільйонером Ушковим, про те, що модель орнітоптера він вже передав Ушкову, і той зберігав її у Царському Селі під Петербургом. Та ніщо не допомогло: його попередили, що будь-які випробування апаратів він повинен кожного разу робити лише з дозволу поліції, що йому забороняється виїжджати з Великого Токмаку.

Одночасно пристав щоразу повідомляв про всі роботи Чечета Таврійському губернаторові, а губернатор доносив у Петербург. Найповнішим було таємне повідомлення, написане таврійським губернатором департаментові поліції у жовтні 1909 року:

«Селянин села Каї-Кулак Бердянського повіту Григорій Гарасимів Чечет влаштовує| в (містечку) В-Токмаці Бердянського повіту повітроплавальний апарат під назвою «Аероплан Плонет». За поясненням Чечета «Аероплан Плонет» влаштовується ним на кошти громадянина м. Москви Михайла Костянтиновича Упікова, який живе в Царському Селі, там, де вже є зроблена ним, Чечетом, модель на повітроплавальний апарат під назвою «Орнітапер»... З огляду на це мною запропоновано Бердянському справникові встановити непослабне спостереження за селянином Чечетом і ним проваджуваним літанням, зобов'язавши його підпискою попередньо вчинення дослідних літань завчасно попереджувати поліцію про вчинення їх».

Тривали нудотно-похмурі осінні дні.

І ще нуднішими вони були від того, що Чечетові насправді заборонили будувати свого аероплана.