ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел"  
РЕВОЛЮЦІЯ ІДЕ!

Якось Григорій прийшов додому надто збуджений, але нічого не говорив і запитливо поглядав на дружину.

— Кажи вже,— усміхнулася Онися. Так з Григорієм не раз бувало: коли йому на думку спадало щось нове, він не одразу висловлювався, приглядаючись, чи зможе Онися саме тепер вислухати його.

Але цього разу він думав не про літальні апарати.

— Поїдемо в Гуляй-Поле...— мовив трохи вагаючись, а потім вже впевненіше запитав:— Поїдемо?

І пильно подивившись на неї, побачив, що вона, навіть не знаючи, чому це туди їхати, згодна, бо її очі осміхнулися... Ні, не осміхнулися, а спалахнули захопленням, і він прочитав її думку: «Ну, й невгамовний, з ним ніколи не занудишся». І тоді Григорій подумав: треба сказати ще — чому їхати.

— Пишуть он у газеті: садівника треба, вподовж залізниці захисні дерева саджати. Це робота потрібна. Взагалі — там робітники, там життя клекоче. І апарат я там зроблю напевне: все-таки місто, знайдуться ще такі люди, як я.

— Таких, як ти, ніде немає,— лагідно глянула Онися на чоловіка, хоч ці слова він, мабуть, не розчув. Знову замислився, певно, над своїм планером, і Онися тільки зітхнула.

Григорій відчував смуток, покидаючи батьківську хату та рідне село. Але його кликав світ творчості, суспільного поступу, а все це він сподівався побачити там, серед робітників.

І не помилився. В закіптюжених пристанційних халупах, в яких жили робітники, він зустрів чистих душею, волелюбних людей. Чечетові подобалося спостерігати, як з розгону «влітає» на станцію паровоз, з нього зіскакує високий, цибатий, весь у мастилі і сажі машиніст і шляхетно, ніби ні на кого не дивлячись, походжає довкола паровоза, який теж чмише, ні на що не зважаючи. Але високий машиніст бачив все. Одного разу він сам привітався до Чечета і спитав його:

— Це ви аероплана робите?

— Та ні, поки що планера майструю,— відмовив Григорій.

— Ага, таки ж ви! — ніби не чуючи Григо-рієвої відповіді, мовив машиніст.— Тоді вам цікаво буде подивитися цю книжечку.

Він витягнув із спідньої кишені тонку вдвоє складену книжчину у пошарпаній паперовій обкладинці, на якій було написано: «З-над хмар і з долин. Одеса, 1903». Книжечка була недавня, Чечет гадав знайти в ній найсвіжіші відомості з повітроплавання, але здивувався, перегорнувши кілька сторінок: тут були вірші.

— Так-так,— відганяв його сумнів машиніст,— тут вірші, а один з них для вас. Ось і він.

І швидко відшукав вірш Миколи Вороного «Ікар». У присвяті було нацисано: «Світлій пам'яті Левка Мацієвича, першого українського літуна».

— Спасибі, спасибі, друже,— дякував Григорій,— Мацієвича я знав, сам бачив його, мене він заохочував до повітроплавання. Душа його лежить до двох океанів — водяного і повітряного: він і корабельний інженер, і пілот. Добре, що вже й поети пишуть про нього, про повітроплавання, хай звикають усі люди до цього.

Поки Чечет перечитував вірша, машиніст мовчав, а потім сказав:

— Про вас, Григорію Гарасимовичу, багато говоримо поміж себе, а от як допомогти вам— не знаємо, так я оце хоч книжечку приніс. Цікава книжка. Є й інші книжки, ще цікавіші.

— А де ви їх берете? —спитав Григорій.

— Де? Купуємо. У Катеринославі, на Донбасі. Хіба нема де?

У Катеринославі. На Донбасі... Звідти не тільки цікаві заборонені книжки, а й різні вісті привозять: про страйки металістів, шахтарів. А тут, у Гуляй-Полі, ще не було великих страйків.

... І знову Григорій до Онисі:

— Поїдемо!

— Та вже ж, що поїдемо. Може, ти колись і мене з дітьми отам у хмарах покатаєш,— жартує дружина.

І вони поїхали на Донбас, зупинились у Дебальцевім. І так стало, що вони їхали туди, де більше було робітників, а революція йшла назустріч їм: йшов 1905 рік.

Григорій і в рідному селі бачив, що серед квітучої природи багато злиднів, лиха людського поруч з розкошуванням і втіхою панів. А тут, на Донбасі, ще жахливішим було життя шахтарської голоти.

Не легшим було життя й самого Чечета та його родини. Вдень — робота на лісонасадженнях, вечорами —спорудження нового планера. Про відпочинок, про якийсь приробіток годі було й думати.

Тепер планер, за задумом винахідника, повинен бути як аероплан: після випробування можна буде поставити мотор — і апарат готовий по-справжньому злетіти в небо. Тому все слід робити міцно, ретельно. З цим без спеціальних знань важко впоратися.

— Піду я, Онисю, на вечірні курси слюса-рів-механіків,—каже Григорій дружині.

Вона тільки зітхнула, оглядаючи вбогу порожнечу похмурої темної хати. Григорій перехопив той сумовитий погляд чорних зажурених очей Онисі, яка притискала до грудей маленьку Олю. Він теж подумав про дітей — про малого Гриця, трохи більшеньких Ваню і Марійку, які тепер ходять в постолах, як і він у дитинстві ходив. З цих думок ще більше засмутився Григорій: підростають діти, і вже стає неможливо зводити кінці з кінцями. «Що ж тепер буде з аеропланом? — розпачливо пручалася думка.— Адже з парубоцьких літ, з двадцяти років тільки й міркує над літальними апаратами!»

Онися, помітивши тіні відчаю на Григоріє-вому лиці, вмить забула свій сум:

— А ти, Грицю, йди на ті курси, коли треба, може ж таки зробиш того ероплана?

— Спасибі, Онисю,— все ще зажурений, ндячно усміхнувся Григорій.— Що б я робив без тебе? А тимчасом давай напишу лро свій апарат до Російського технічного товариства.

— Та вже ж писав їм...— скрушно махнула рукою Онися.

— Писав. Тепер ще напишу.

Онися тільки захоплено глянула і крутнула головою: «Ото впертий, він таки зробить по-своєму, мій Гриць!»

Відповідь з Петербурга була скорою, але невтішною: у витягу з журналу засідання VII відділу Товариства 27 жовтня 1904 року було записано:

«Пан Чечет звернувся до відділу з проханням звернути увагу на його 13-річну працю по будівництву літального апарата і знову розглянути проект його приладу.

Оскільки з надісланого начерку не можна скласти собі уявлення власне про прилpад, відділ доручив А. А. Кованькові просити одного з інженерів заводів, розташованих поблизу станції Дебальцеве, оглянути апарати п. Чечета і дати відділові про них свій висновок. Про постанову сповістити п. Чечета...»

Так, про постанову сповістили. Та хіба ж від цього що змінилося? Адже знову доведеться працювати самому. Ото хіба що племінника Сеньку взяти сюди з Каї-Кулаку, бо там і роботи путящої він не знайде, і грошей на його навчання у сестри Катрі нема.

Не інженер з найближчого заводу, як обіцяли з Технічного товариства, а шахтарі, залізничники та приїжджі селяни спостерігали випробування Чечетового планера. Вся родина Чечетів, а з нею й племінник Семен Сизоненко, ніби на свято, вийшла на галявину поруч залізниці. Вподовж колії, як по шнурочку, виструнчились молоді деревця.

—І Це тато садовив,— говорила Онися своїм малим дітям, і вони бентежливо й цікаво дивилися, як попереду їхній батько разом з двоюрідним братиком Сенькою несуть величезного білого «птаха». Ось вони спинилися біля вершника, тато дає йому кінець мотузки, і вершник скаче геть рівним полем, а слідом за ним біжить по землі, потім підплигує і нарешті підлітає вгору білий крилатий планер. Підлітає невисоко і летить мало, нерівно. Всі радіють, і мама теж, та коли планер знову присів на землі, мама, хвилюючись, каже татові:

— Ото лихо, знову щось не так?

— Нічого, все буде гаразд, ось крила тільки підрихтуємо.

І крила було нарихтовано, для цього вони були поставлені так, що пересувалися уподовж апарата і виверталися по своїй вісі. Планер тоді підлітав на сажень вгору, та не порожній: сам винахідник правував апаратом, вмостившись у виплетеному з бамбукових жердинок сидінні. Робітники знали, що Чечет живе майже у злиднях, вони бачили, що його діти, як і вся шахтарська дітвора, ходять у ненависних сирицевих постолах, тому захоплювалися всі надзвичайно і радо вітали Григорія Чечета: він серед них був своєю людиною.

А Григорій Чечет разом з робітниками вітав революцію 1905 року і був у ній з ними, з робітниками, підтримував їх у страйках, демонстраціях та мітингам — проти самодержавної та капіталістичного визиску. Але сили тоді були нерівні, революція поволі стихала. Пани й підпанки, більшість інженерів боялися робітників або йшли проти них. Але декотрі майстри таки були на видноті й на революційному мітингу в депо станції Де-бальцеве.

— Геть самодержавність!

— Розігнати буржуїв!

— Хай владарюють пролетарі міста й села!

Чулися з помосту ці заклики, що їх виголошували звичайні собі робітники, і слова їхні пасували до засмальцьованої й подертої одежі, до гарячого вогню в очах великого натовпу, до сподівання кожної убогої родини. Григорій Чечет, характером і звичкою схильний до розмов та розмірковувань у затишному товариському колі, певно, не брався йти з промовою на поміст. А послухали б його охоче. І на курсах механіків, і в депо, і на лісівництві багато хто вже чув від заповзятого авіатора цікаві слова — про «Искру», про те, що соціал-демократи неодмінно поведуть на революцію всю країну. Авіатор мав свою негативну думку і про царя, і про всіх «пузатих і пикатих» — тобто поміщиків і капіталістів. Він впевнився в цьому; коли, нехай і випадково, сам читав «Искру» ще в Криму, коли бачив оцю неймовірну пристрасть робітництва до кожної революційної події. Тим щиріше його привітали паровозники на мітингу, бо вважали його своїм. Радів Григорій разом з усіма, ніби вчуваючи близьку, може, вже завтрашню свободу від ненависного режиму. «Прийде воля, і тоді вже не Якубиши-не хазяйство оброблятимуть люди, а на себе працюватимуть»,— пригадував він батькові слова.

Та воля ще не прийшла.

Мітинг розігнали жандарми й козаки, заарештували «заводіяк». Все нові й нові чутки: то того, то іншого взяли.

— Краще б ви, Григорію Гарасимовичу, виїхали звідси хоч на якийсь час,—радив Чечетові робітничий посланець.—- Вам треба ж і свій апарат робити, а ці держиморди хіба на те зважатимуть? Вони всіх соціал-демократів забирають...

— Так то ж соціал-демократів... Та й не заберуть всіх, нікуди забирать буде.

.— Поліція давно на вас прискалює око, напевно ж має вас за соціал-демократа,— наполягав робітник, якого, здавалося, Григорій досі й не бачив у депо й тому дивувався, а навіть трохи й непокоївся: «Чи, бува, цей робітничок не того... не нюховик який Жандармський?»

— Ну, поліція не має на те доказів, а мітингували всі,—ще вагався Чечет

— Доказів? — щиро усміхнувся юнак.— Всі робітники у нас вважають вас соціал-демократом, готові були обрати вас до ради своїх депутатів, а для поліції це найбільший доказ. Ми так поміж себе й умовилися — порадити вам виїхати, коли через нас така «тінь» на вас падає.

Григорій, приємно вражений, схопив міцну руку співрозмовника:

— Друзі мої, од такої тіні тільки тепло серцеві моєму. І спасибі за пораду,— говорив далі вже врівноваженіше, ніби сам до себе. —- Я справді виїду звідси у свій Каї-Кулак, там є гранітні пагорби, з яких я запускав свого першого планера. Продовжу там свої повітроплавальні спроби. А там — чорні хмари відЖене новий свіжий вітер, розвидниться і побачимо, що робити далі.