ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
ЛАГЕРМАРК ЗАДОВОЛЕНИЙ. А ВТІМ...

Може, й солоно буде. Про це Грицеві поду-малося, коли уперше зайшов до кімнати, в якій жили вихованці садівничого училища: хлопці були худі, мало хто з них мав краще вбрання, ніж Гриць. Проте, вони вчилися, у них попереду ще могло бути все, і вони сподівалися, що оте «все» буде кращим, ніж було досі.

А тепер...

Гриць не подумав, а просто відчув, що у гарному цьому садку, серед панів і наймитів (тут було так само, як і на маєтку Гертруди Реймер, хіба що і панів і наймитів більше) перший день минув у жвавій метушні, але... самотньо. Тут не було сестри Катрі і брата Ананія, не було доброго діда Сидора, не було і коханої дівчини, та й хлопці тут були якісь не такі, як у Каї-Кулаці. Такий чужий край! Тому надвечір, коли його одвели у велику хату, де жили вихованці, та вказали на ліжко, він мовчки сів на нестругані дошки і засумував. За ним стежили пильні очі з-під чорнявих і білявих чубів, його розглядали до рубця, ніби заглядали в середину його душі й питалися: «Що ти за один?». Розмова поміж «старими» мешканцями великої, напівтемної і закіптюженої кімнати вщухла одразу, як зайшов Гриць; і тепер стояла німа тиша.

Та ось од єдиного, нефарбованого і заяложеного, столу підвівся високий парубок і, підступивши до Гриця, подав здоровенну почорнілу руку:

— Здоров був у нашій хаті. Це ти і є Грицько Чечет?

— Та я ж,— трохи осміхнувся Гриць.

— А я — Кость Мартиненко, а це вся наша парубоцька ватага. Парубоцька тільки наполовину, бо тут є й дядьки, навіть бородаті, як отой он у кутку,— продовжував Кость, вже присівши поруч на ліжку, і звертався до Гриця як до хлопця з одного гурту, бо всі вже взялися до свого діла: той латав штани, той лежачи гриз черствий чорний окраєць, інші читали якісь пожовклі книжки.

Грицеві говорити було ні про що, він слухав добре виміряні Костеві слова:

— Тут, брат, буде чому повчитися: багато садівників та лісівників таких гарних, і Ялта ось-о за сім верст, а там, брат, кого тільки нема — з усієї Росії, аж з Петербурга туди з'їжджаються купатися. Багато усякого панства, їх імператорська величність бувають та чимало й розумних людей — професори, знаєш, ну... й такі всякі люди.

— А тут, у школі, вчителів багато? — поцікавився Гриць, коли Кость замовк.

— Вчителів? Та всякі є й тут,— вірно зрозумівши Григорієве запитання, відповів юнак.— Кажу ж: є добрі садівники, а є такі, як попи: треба, щоб він нам про хімію розказував, а він починає з «бійся бога». Ми його хочемо вигнати.

— Хто? — пожвавився Гриць.

— Ми, вихованці. На біса нам такий хімік? Ми в садівничому училищі, а не в духовній семінарії. І Лагермарк теж гад. Ти ж знаєш, це директор саду? Гриземося з ним до смерті.

По цій мові Мартиненко допитливо заглянув в очі Григорієві, тихо поспитав:

— Чи ти з директором той?.. Був у нього, як він тобі?

— Та ніяк. Що ж йому я? Був у мене до нього лист од Гертруди Реймер, у якої я наймитував. Лагермарк задоволений з цього, а там — хтозна...

— Задоволений...— криво осміхнувся Мартиненко і, помовчавши, додав: — А може, це й добре? Хай буде задоволений.— І перевів мову на інше: — Книжки читаєш?

— Читаю, як є.

— Які?

Гриць мовчки знизав плечима. Кость продовжував:

— Тут є в одного грамотного чоловіка всякі книжки, підемо, коли схочеш, а зараз...

Він пішов у свій куток і повернувся з пошарпаною книжкою, вже без обкладинки. Ось, почитай.

З якоїсь там сторінки Гриць одразу побачив слово «Рахметов» і зрадів, наче зустрівся з •родичем:

Читатиму, хоч вже й читав.

Мартиненко здивовано глянув своїми широко відкритими чорними очима:

— Читав?

— Читав. «Що робити?» Чернишевського. Прочитав—і ніби сам все те бачив: і майстерню, і оте місто майбутнього — все, все!

Мартиненко довірливо потиснув Грицеву Руку:

— Завтра ж підемо до Андрія Грибов-ського.

-— До кого?

— Є тут паламар, у нашій Преображен-ській церкві.

«Від Чернишевського до паламаря?» — здивувався собі Гриць. Цієї нрчі мало спав, але майже не думав про своє недавнє наймитування, а по-різному уявляв собі завтрашні лекції вчених, роботу в садку, нові знайомства і навіть ту зустріч у церкві з паламарем.

«Що ж воно буде завтра, і потім?»