— Ну, чого б я ото плакав! Чи я навіки туди йду? — Гриць не любив сліз.
—- А як жалко!..— прошепотіла дівчина.— І я нічого не знатиму, де ти, як ти. Боже милостивий, десь аж біля моря, боже! — Зітхала вона на міцних парубкових грудях.
— Все знатимеш, я писатиму тобі! — запевняв Гриць, не подумавши, що мимовільно цим дошкулить дівчині: вона неписьменна, її не оддавали до школи.
— А я вчитаю те письмо? — знову затужила вона.
— Та вже ж не так і довго я в школі буду, а там і вернуся.
— Вертайся! — прошепотіла дівчина, і це було саме тої миті, як зійшло сонце. Вона оглянула парубка: одіж на ньому, як у всіх — полотняні штани й сорочка, виварені у бузинових ягодах і тому бруднувато-сині, постоли сирицеві; на перекинутій через плече гледичевій ґирлизі — чималенький вузол, а в ньому і нею вишиваний рушник, і «горішки», на молоці спечені. Такими приходили сюди наймити з Чернігівщини й Полтавщини, такими виряджалися й хлопці з Каї-Кулаку— до війська або на шазйги й на заводи. Вертаються он не всі і не такими, як ішли з дому. А яким повернеться її Гриць? Якщо повернеться...
Пішки пройдені тридцять верст від Каї-Ку-лаку до залізничної станції Пришиб, далі — переїзд у тісному й задушливому вагоні до Сімферополя, а звідти і— знову перейдені кам'янисті й затуманені Кримські гори. І тепер Грицеві оддалік видно сизувате (а не еинє, як усі кажуть!) море, і над морем легко кружляють чайки, ніби глузуючи з втомленого пішаниці. «У них крила,— зітхав Гриць,—а не мої позбивані ноги». Так і дістався до Нікітського саду: босоніж, через плече перекинута спорожніла торба і стоптані постоли. Спинився парубок чорнявий перед брамою, отам позаду, за спиною, ще стояв палац Гертруди Реймер, і у відчинені вікна меланхолійно тужили звуки фісгармонії, як оті чорні обкладинки важких богословських книжок з плутано-літерною золотою набивкою. І звідти, з-поза пліч, тхнуло ще нафталіном, і висушеним зіллям, і ще якимись ліками, і чорним припсом з пісними мережаними вафлями та ігірко-солодким ці-рипом З-за плечей ще виглядала солона наймитська доля з латаною торбиною, а пригравання фісгармонії вже було заупокійною месою тій тужній минувшині. Та в музиці часом видзвонювали й бадьорі струни: там позаду — прочитані мудрі книжки, і легше тепер іти, і не таке страшне життя, як зда-валося ©оно колись, і оці кримські зелені хащі, досі небачені великі й малі дерева під грайливим вітром співають тепер веселим хором, регочуть на всі ті лиха, що були за Григоріевими плечима. Збуджений, радісний, він осміхнувся й собі і стрімголов кинувся гінкою стежкою попід зелене віття, вниз, туди, де серед цього рослинного виру помітно було якийсь будинок: напевне, отам і є контора, чи канцелярія, чи щось інше, де перебуває директор Нікітського ботанічного саду.
Прийшов Гриць Чечет у Крим не по сіль, як ото чумаки ходять, а по науку. Та хто-зна, чи не буде йому й тут солоно, як у наймах було?
Страница 7 из 20