ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел"  
НА САМОРОБНИХ КРИЛАХ

 

Повернувшись у рідне село, Григорій, ясна річ, вже інакше дивився на нього, більше бачив, бо тепер більше знав. Не зкав тільки одного: як виплутатися з нестатків, через які не можна було цілком віддатися дослідженням з повітроплавання. На хліб ледве заробляв садівництвом і розведенням квітів. А грошей треба було багато: на книжки, газети й журнали, на різні матеріали, які доводилося

виписувати здалеку, з великих промислових міст.

Перш ніж складати справжній повітряний корабель, ідея якого Щодень чіткіше йому уявлялася^ Григорій вирішив зробити для проби маленький човник, тобто модель. Перед очима у нього, як і колись у Леонардо да Вінчі, все стояв образ вільного птаха, що ширяє у надхмарній високості, і всі перші спроби зробити дітальний апарат були наслідуванням птахів. Почавши робити повітряного змія, Григорій відкинув примітивну форму пластинчастої моделі, не сприйняв і вигляду прямокутника, що вже зустрічався тоді у виготовленні деяких, здебільшого закордонних моделістів. «Змій повинен бути схожий на птаха,— міркував винахідник,*— Дарвін довів, що птахи саме тому такі, бо їхня будова стала найдоцільнішою для існування. Чому ж не використати цей досвід природи?»

Так, змій Чечета був схожий на птаха: трикутний коробок—«тіло», до двох поздовжніх кутів його приладнані гострі крильця, положення яких можна змінювати, щоб модель була стійкою на лету і могла краще ширяти.

Ананій, старший брат Григоріїв, ще раніше часом незлобиво казав:

— Чи не кинув би ти, Грицьку, отих своїх метеликів ліпити? Тобі можна б садок великий завести. Он-о глянь які сливи, як ото жовтий мірабель у Володьки Демченка або у Собецьких — у Тихона, Михайла, Грицька. Садка у них по якихось півдесятини, а й од того свіжа копійка. А в тебе ж сімня вже...

—- Атож, думає він про сім'ю,— приставала на ту розмову Григорієва жінка,— йому якби ото з цяцьками бавиться та й годі. На селі вже люди проходу не дають. Одна страмота.

Григорій не сперечався з ними, але прикро було: нехай не розуміють його чужі люди, батюшкою та ворожками під'юджувані. А це ж свої! Як хочеться, щоб хоч вони підтримали його, може, й допомогли б коли. Надто не ладили вони з дружиною: про всі повітроплавання вона не хотіла й слухати, натяку-вала навіть на Григорієве божевілля. То що ж, розлучатися тепер? А як про це людям сказати? Це ж село, підуть які хочеш балачки, і не на день чи два, а на все життя, може.

— Слухай, не репетуй,— умовляв її, та вона не слухала, говорила те, що плескали ворожки й шептухи.

«Може, сказати людям, що вона глуха?»— спробував сумно пожартувати в думці, а потім вже серйозніше закінчив: «А таки розлучатися доведеться, я ж не відмовлюсь від своєї ідеї, ніколи!»

Зачувши із вулиці галас, взяв кашкета і вийшов у двір, аби рихтувати змія. З моделлю в руках вийшов на пагорб за селом. Старіші люди товпилися оддалік, одно згадуючи нечисту силу; діти захоплено гасали поблизу: їм нетерпеливилося, щоб дядько Грицько попрохав якоїсь їхньої допомоги.

— На, Ільку, подерж оцю шворку! — покликав Григорій одного з хлопців, і мале миттю підскочило до нього:

— Давайте! Може, помогти запускать?

— Зараз запустимо! — заспокоїв його Григорій, і хлопчина гордо оглянувся на гурт хлопчаків: «Чули? Запустимо!»

З долини дув поривчастий вітер. Назустріч йому Григорій наставив свого «Кажана», як вже охрестили змія діти, і він легко сковзнув з рук угору, все вище й вище підбиваючись над землею, ніби справді живий птах.

— Летить! — гукнув Ілько, вийшовши нарешті з німотного заціпеніння. Вражені були всі, і всі бачили, як здивовані дрібні пташки облітали навколо досі небаченого ними велетня — штучного птаха.

Та не хвалили Григорія старі діди і баби: одні просто боялися таких небезпечних «забав», що їх, мабуть, сам антихрист насилає для погибелі; інші вважали, що це дурниці для людини, яка могла б стати першим хазяїном на селі. Григорієва жінка міркувала не інакше, але лютувала більше од усіх.

— Налітався? — зустріла вона чоловіка, коли той повернувся додому.— І що воно тобі дало — оте, що ти робиш? Що? Хліба? Чи до хліба? Ото лихо на мою бідну голову!

«Розлучимося ми з тобою»,— глянувши на жінку, востаннє, вже без обурення, подумав Григорій.

 

Жовтого пізньоосіннього дня до поштової станції у Великому Токмаці ввійшов кремезний, ставний чоловік років двадцяти семи у сірому пальті з чорним оксамитовим коміром, з-за якого біліла накрохмалена сорочка, пов'язана широкою смугастою краваткою. Ступивши через поріг, він пригладив долонею вуса, потім, пощипуючи пучками пальців вузьку чорну борідку, оглянув невелику кімнату, захаращену збруєю та рудими лантухами і ящиками.

— Спиридона Красулю можна бачити? — запитав він нарешті дядька, що клопотався біля якогось довжелезного ящика, обснованого шпагатом та обліпленого сургучевими печатками.

— А що ви хотіли? —_: відповів той запитанням.— Я Красуля Спиридон, хазяїн на поштовій станції. А ти хто?

— Чечет Григорій Гарасимович, візьміть мої посвідки, бо маю отримати посилку з закордону, з Праги.

— Ось вона, хай їй грець! —вилаявся Кра-суля, пнувши ящик ногою.— Якесь одоробло тобі вислали, таке довжелезне, що тільки-тільки притягли його од Пришибської станції.

Чечет усміхнувся, взяв ящик під пахву:

— Та-а, легеньке тут усе, простісінські бамбукові палиці.

— Які?

— Бамбукові.

— Гм...

Тимчасом у кімнаті непомітно з'явилася висока чорнява молодиця, вся в темному вбранні. Обличчя її теж було повите темним нероз-радним смутком. Григорія несподівано вразив ВИГЛЯД цієї жінки, і він вже некліпно стежив за нею, забувши свої справи. Видавалась вона йому людиною якоїсь незвичайної загадкової і... сумної долі. Ніби крізь сон зачув, як одноманітно, мабуть, для себе самого, Красуля прочитав на посилці.

— Чорногір Онисія...

Але почув це Григорій недарма, спіймав себе на тому, що прислухався до цього, і думка в нього була вже невідступна: «Чорногір, Чорногір...» І як вже жінка виходила з незграбним і тяжким ящиком, Григорій попрохав її ношу:

— Таке важуче не жінкам носити. Ану-те, я допоможу. Чи далеко тобі йти, молодице?

Ониська стрепенулася вся:

— Не треба, спасибі; я сама донесу, мені близько, тут ось, за Базарянську церкву.

Та ящик таки віддала, захоплено синім полиском чорних очей спалахнувши: певне, давно не чула поруч сили чоловіцької і, мабуть, втішна була їй та Григорієва запомога.

У невеличкій хатинці, що 'її винаймала самотня молода вдова Онися Чорногір, Григорій спостеріг убогість, бачив, як цього соромилася господиня: вся пашіла-шарілася. Та воднораз в усьому була помітна охайність її, все було чистеньке, виряджене й вимите. У неї, видно, ніколи не бувало гостей-чолові-ків, бо вона не знала, як їй повестися, ніяково ховала під хвартухом запрацьовані руки і полохалася глянути Григорієві у вічі. Лише й спитала — хто він та звідкіля. Григорій малими словами розповів — і як садівничить, і скільки морочиться з повітроплаванням, а разом запримітив, як легенькою хвилею пишноти сколихнулося Онисине лице од захоплення: він їй сподобався саме отакий — непосидющий, невтомний, допитливий і кмітливий, якому до всього є діло і який, певне, знає, як його робити. Ото ж, коли вже йшов з хати, відповіла на потиск його руки й несміливо попрохала:

— Коли будете тут, заходьте.

А сама знов зчервоніла і, похитнувшись, опустила густі зволожнілі вії.

 

Приїхавши з Великого Токмаку, Григорій заклопотався весело, як ніколи раніше.' Він вже не чув нарікань жінчиних, одно лиш обмірював та пробував бамбукові жердини, проклеєне полотно, різне там начиння. Випробувавши змія, він мізкував над конструкцією самого планера, на якому збирався піднятися в повітря.

Пізньої осені дедалі частіше бував у містечку й щоразу навідував свою чорняву долю — Онисю, одно просив її йти за нього заміж. Молодиця — це бачив Григорій — серцем хилилася до нього, однак вагалася: до батюшки ходила, а він .їй: «Ти ж з чоловіком не розлучена». І коли Онися з мовчазним острахом дивилася на отця Олексія, той лиш посміхався: «Знаю, помер твій чоловік. То й що? Не розлучена ти з ним по закону божому?!»

Григорій починав злостивитися на ці святенницькі викрути, нарешті на все махнув рукою:

— Онисю, добра й гарна жінко! Чи ж не більший гріх нам брехати самим собі? Ми не можемо вже бути нарізно: у мене все діло стоїть, як у тебе не побуваю, а ти без мене — бачу ж — скнієш і в'янеш. Давай поберемося, та й годі.

Онися глибоко зітхнула, а по хвилі покотилися сльози рясні, як Григорій ще не бачив таких щирих сліз, і тоді зрозумів: вона згодна.

Повеселішало у Григорієвій хаті, як прийшла туди Онися: вона й розпитає про все, і сама придивиться — що і як майструє її Гриць, або слухає його читання з журналів та газет про повітроплавання, про різних птахів, про нові нечувані машини, що десь людьми роблені. З того переймалася і вона більшою певністю, що Грицеві пощастить, і хотілося допомагатй йому хоч би словом або й у майструванні: сушила йому полотно, клей варила і, коли вже він нічого не загадував, питалася:

— Ну, що ж тобі тут помогти, кажи.

На виготовлення літального апарата пішла вся зима. Небагатий літній садівничий заробіток Григорій витратив на купівлю бамбука, полотна, клею, фарби. І коли настала тепла весняна пора, винахідник почав лагодитися до польоту на своїх саморобних крилах.

Цікаві сусіди, сільські хлопчаки мали на що дивитися: Чечет все морочиться у себе на подвір'ї з тими крилами. Дивлячись, як він обтягує легкий бамбуковий каркас тоненьким білим полотном, дехто кепкував:

— І куди воно пнеться, нещасне! У птиці божої — кістки, а не оті палички, і пір'я у неї легесеньке, пушок, от вона й літає собі, як бог їй дав.

Але тепер вже були й такі, що в душі заздрили наполегливості Чечета, говорили:

— А, може, й полетить. Це такий!

І він полетів. Хоч на якихось десять сажнів, а таки полетів.

Апарат являв собою величезне, на десять аршинів завдовжки, крило, каркас якого був зроблений з гнутого бамбука і обіпнутий тонким полотном. Посередині залишено було отвір, що ділив крило надвоє і був, так би мовити, «кабіною» для планериста: вправлене бамбукове кільце, по боках якого згори припасовані були короткі бамбукові опори — на них літун мав опиратися пахвами. Позаду і попереду «кабіни»—невеликі нерухомі оперення для поздовжньої стійкості апарата на лету.

Поклавши апарат на траві, Григорій вступив у кільце-«кабіну» і, ніби нанизуючи на себе, підняв крила попід руки, до грудей, щоб опори були саме під пахвами, а пальцями міцно вхопився за передні кромки крил і, трохи вивертаючи крила назустріч вітрові, кинувся бігти з пагорба. Ось вітер підхопив апарат, і тепер вже не людина тримала

Шкрила, а вони понесли її в повітрі.  

Григорій бачив, як «похитувалася» внизу  земля: сіре каміння, чагарники, а далі — річка. Він летів. Летів!

Та ось вихор шарпонув крила раз, вдруге.

Наскоки вітру були несподівані, і утримати апарат у рівному стані було важко. Відчувши, що у нього слабнуть руки від цього змагання з вітром, планерист хитнувся всім тілом уперед, аби нахилити ікрила донизу, і спустився на землю. Але повернув крила дуже різко, і вони враз сковзнули вниз. Перше враження — ніби земля крутнулася в протилежний бік і прямо впала на Григорія. А насправді упав він сам.

Так і скінчився політ. Він був вдалий і невдалий. Коли трохи минуло хвилювання і вгомонилися почуття, Григорій, ідучи в оточенні хлопчаків на село, думав собі: «Ці крила— вже не змій, бо вони підняли мене від землі. Але вони ще і не планер, бо ними не можна правувати».

А в Каї-Кулаці стояв неймовірний лемент, як на ярмарку. На кожнім кутку тільки й балачок було що про це.

— Ти глянь, таки полетів Чечетів Гриць-ко! — дивувалися одні.

— Він долітається...— віщували інші.

— Та й то таке...— вагалися треті.

«Не розуміють мене люди,— часом ясу рився Григорій, хоч Онися і втішала його.— Село — не місто. Он-о Якубиха їх, як худобу, в роботу запрягає, а вони мовчать собі, хіба що хто промимрить «так богові угодно» — та й годі. Треба перебиратися в місто, до робітників. Та сам, своїми руками, тут і апарата не зроблю, треба дещо замовляти на заводах».

А тим часом він склав ще одну, досконалішу модель планера-змія, тепер вже з коробчастим хвостовим оперенням. Пускав її літати не лише проти вітру, а й у тиху годину— і вона літала добре, повільно і плавно кружляючи, наче сокіл. Стежачи за цим вільним летом, Григорій добром згадував і свого батька, який таки оддав його до школи, і діда Сидора, який нараяв піти вчитися в Крим, і тих вчених з Нікітського ботанічного саду та приїжджих з Петрограда, як отой корабельний інженер Левко Мацієвич, та Грибовський, та Мартиненко, які підтримали його захоплення повітроплаванням. Допомогло йому й читання газет, журналів і книжок, в яких, хоч і небагато, писалося про різні спроби людини вирватися в повітряний океан.

І ось модель літаючого корабля побувала там, у тому небесному океані.

А коли ж він, Григорій Чечет, вирушить у повітряну мандрівку, у блакитний степ неба?