ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
СИРІТСЬКИМ ШЛЯХОМ

«Куди тепер піду?» —сумно думав Гриць, коли за ним востаннє зачинилися шкільні двері. Адже ж далі вчитися, як радить Надія Степанівна, нема за що: тато дуже зле нездужають, брат Ананій ледве порається у своїм убогім хазяйстві. Сестра Катруся вже заміжня, у них, у Сизоненків, свій клопіт, та ще й великий, бо земля «скелюватська» — на камені, жита-пшениці на ній жменями збирають. Гриць спіймав себе на тому, що в його думках повторюються часті в минулому домашні злидарські розмови. Отак, буває, по-сходяться у неділю до Чечетової хати всі близькі іродичі, поставлять серед гурту кришку смаженого насіння та, пригощаючись, і питаються один в одного ради: коли й чим сіять, де позичити борошна до нового, з ким супряжничати, бо одним конем багато не наробиш, а без тягла — й поготів... Раніше Гриць дослухався до такої мови між іншим, а тепер оце із закамарків пам'яті спливло і постало перед очима, як нагальна потреба, оте, здавалося, нерозв'язне питання: «Що ж я тепер робитиму?» І тоді Гриць відчув: його дитинство скінчилося, шкільні літа, немов сон, щезли в невідомості, і все, що він взнав про небачені краї, про здобутки людських рук і розуму,—було звабливою казкою, котра лиш подражнила гостру й неспокійну уяву. Ніби на підтвердження цього, каї-ку-лацькою вулицею їхав учвал вершник, мабуть, посланець Якубихи (бо ніхто в селі не міг дозволити собі у будень такого розкішного гасання на конях). І справді, це був Онипко, машталір пані Реймер, якого вона тепер посилала зі спішними листами чи якимись іншими наказами. Уздрівши Гриця, Онипко припинив коня. Помітивши, що гінець щось має сказати, Гриць і собі став. Онипко зняв заяложеного, колись зеленого, а тепер від поту почорнілого солдатського картуза і, тримаючи його на зламі картонного козирка, рукавом правиці витер спітнілого лоба, а говорити все не наважувався. Хлопець відчув щось недобре і звично насупився. Нарешті Онипко зібрався з духом:

— Знацця, ти ще нічого й не'чув.'—Він ледве добирав слова, і це ще більше непокоїло Гриця.— Пані переказала, щоб ти до неї зайшов... після похорону.

Гриць смикнувся до Онипка, серце хлопцеві закалатало так, що стукіт його гупав аж у вухах, і тому Гриць ледве почув Онипкові слова:

—— Царство небесне дядькові Гарасимові.

Перехрестившись, Онипко ще озвався:

——  Не журись, Грицю, та й не поможе це. Поможе бог та добрі люди.

Здавалося, Онипка з його гнідим конем охопила курява. Та знову ширше відкривши очі, Гриць ніби крізь туман побачив: Онипко й з місця, не зрушив. «Сльози світ закрили.Перші сльози».

Гертруда Реймер вдовувала. До колонії брата Генріха було дуже далеко, серед сусі-дів-колоністів були й близькі люди, але не настільки, щоб можна було довірятися їм у всьому. Знайомства ці не сягали далі спільних релігійних відправ секти менонітів, а у властительки маєтку чимало інтересів інших: дякувати богові, господарство чимале, доглянути його вже й нелегко, а покладатися на старшого робітника з наймитів ненадійно. Коли ж Гертруда йшла в садок і квітник, мимоволі мусила залишати хату напризволяще. А там — гроші, золото, діаманти, цінні папери, одяг.., З усіх наймитів найпорядні-шим їй видавався Гарасим Чечет. Старий, бувало, чекаючи якогось наказу пані, сидить незрушно біля бюро і читає яку-небудь книжку, не нишпорить по всіх закапелках, як та руката покоївка Уляна, що старовинне намисто з комода витягла. І Гарасимів син Григорій, про якого він не раз розказував, напевне теж такий. Може, з цього хлопця виросте непоганий надвірний господар? Гертруді Реймер йшлося на похилий вік, і самотність тривожила її дедалі більше. А що кріпацтво давно вже було скасоване, те її не обходило: з наймитами вона поводилася, як король зі своїми підданими, і на наймитських дітей інакше й не дивилася, як на своїх майбутніх наймитів. Та й вся голота мовчки похмуро корилася своїй невільничій долі: єдине, що вони часом дозволяли собі,— це щось зайве з садка з'їсти або не поспішити на якусь роботу. Та, зрештою, й це їм так не миналося.

«То чому ж досі не приходить цей Гарасимів син? Вже ось тиждень, як поховали старого, а той хлопець все не йде». Вже Гертруда Реймер вдруге послала машталіра Онипка, однак Чечетового сина нема та й нема.

Тимчасом у сінях почулися кроки, і пані Реймер стала на поріг, ніби досі все під дверима очікувала.

— Ось, пані, привів,— відлюдькувато кинув Онипко.

На Гертруду Реймер прямо й насторожено' дивилися з-під низьких брів чорні проникливі очі. Хоч Грицеві було не більше тринадцяти, міцно стулені уста, вираз суворої зосередженості на обличчі, кремезна постава — все це позначало риси підпарубоцькі. Такі хлопці не кидаються мерщій за дівчатами, за такими хлопцями зітхають майже всі дівчата. Підстаркувату пані образливо ущипнула думка про те, що серед голоти такі красені бувають, але разом її й потішило, що у неї наймитуватиме, їй коритиметься цей, як видно, впертий вродливець.

Гриць озвався ламким голосом:

— Добридень, пані. Ви чогось мене кликали?

Гертруда Реймер похопилася, відступила з порога у передпокій:

— Сахоть сюта.

Всівшися за дебелим товстоногим столом, вона кивнула на вільний вже почорнілий стілець з височенною різьбленою спинкою:

 — Сітай, пошалуста.

Григорій сів, почуваючися дуже незручно. У панів він не бував ще ніколи. Щоправда, колись, як ходили вони в колонію Генріха Реймера, там їм давали попоїсти, але то було в кухні, і навіть не в панській, а в управителя, де обідає челядь. Тепер його тут вражало все: і висока дощана стеля, і аж двоє великих вікон, і оці похмурі, з темнобруна-тного дерева меблі, і незвичайний парфумо-вий запах, що струмував звідкись з глибини кімнат. Крізь відчинені двері він бачив у сусідній кімнаті широченні шафи, в яких золотилися корінці великих книжок, всюди було чисто, як на свято, хоч сьогодні була середина звичайного тижня. Це ж тут його тато стільки працював, це тут пані Реймер, оця набожна менонітка, у хатах якої не було жодної ікони чи якого іншого зображення святих, — ця пані й коверзувала над батьком.

А Гертруда Реймер, протираючи хусточкою сухі очі, зашамотіла:

— Топрий у тепе патько пуїв, царство йому непесне, мій найлучий ропотник,— а по паузі продовжила: —Тепер топі трепа на ропоту ставать. Йти то мене, тут на моє хасяйство путеш непахато іропить, шо сахатаю...

Урвавши на цьому слові, Гертруда Реймер очікувально дивилася на Гриця, як дивиться мисливець, вистреливши у вільну пташку і опустивши рушницю. Хлопець мовчав, ©ін спогадував, як тато якось бідкався на незмогу навчити Гриця далі, що доведеться йти синові у найми, може, й до Якубихи. Ось і настав цей час. Гриць мовчав: він думав не про роботу у Гертруди Реймер, а про свого тата. Проте, пані зрозуміла це мовчання по-своєму, заспішила «торгуватися»:

— Я таватиму топі хрошей, може, пятесят руплів на рік, а мало ропитимеш, їстимеш там, на кухня суп, вафлі, припс¹, цірип², сірий шмальц.³

Гриць ледве чув ці слова: вони були такі ж вилинялі, як і Якубишині біляві брови та водянисті очі.

Пані починала нервувати:

— Хіпа це мало? Прикащик у великий махазин получає Чотириста руплів, так він ронить, а ти ропитимеш, як я то сахатаю — і все. Ну...«Ну, я топі на прасник куплю пота-рок — сорочка апо картус...

Це було сказано таким тоном, наче пані віддавала останній шматок з обіду. Вона ще й зойкнула:

— Ноже мій, хіпа це мало? Твій патько...

Хлопця пересмикнуло згадування його

батька у цій торгівлі, він вихопився з словом:

— Пані Реймер, я мушу десь заробляти на хліб. Але дайте мені роботу не е дворі, а десь там у садку абощо.

Гертруда Реймер сердито підібрала нижню губу: вона зрозуміла, що хлопець хоче бути подалі від панських покоїв або й від панського двору. Невдоволеним низьким голосом вона прогула:

— Ну-у... Як ти маєш хотіти... Путеш ропи-ти там, на еаток — копат, носит штрук⁴... Йти там, на еаток, хай Ситір скаше топі ропоту.

— До побачення,— мовив Гриць і поспішно вийшов надвір. Коли Гертруда Реймер виглянула у вікно, вона тільки побачила вимахування грушевої гілки, мабуть, зачепленої Грицем: хлопець вже поринув у суцільну зелень садка.-

¹  Припс — чорна ячмінна «кава»;

²цірип — «мед», зварений з цукрового буряка, не так солодкий, як гіркий, та ще й отруйний, коли з'їсти понад міру;

³шмальц — сірий смалець, перемелені свинячі вишкварки, пересмажені кишки тощо.

⁴  Щтрук — сухе гілляччя, обрізане з дерев.