ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
У СВІТ ЛИНУТЬ МРІЇ

Гертруда Реймер сьогодні на диво мовчазна. Не кажучи й слова, ввійшла до книгозбірні, взяла якесь там «Євангеліє» і побожно вийшла до своєї спальні. Цілі три години в кімнаті було тихо, і Гриць пустився у світ... по книжках. Цього разу він знову читав Гете: він не раз заглядав на сторінки «Фауста», багато чого цікавого там вичитуючи, а далі дошукався й інших книжок цього мудрого німця. І тепер Гриця вже не дивувало те, що у святенниці Гертруди є й Гете: саме сьогодні він розшукав томик з працями письменника «Дослід над метаморфозою рослин» і «Вчення про квіти»; тут всі сторінки були поцятковані малиновими позначками Гертрудиного олівця, а тим вже підтверджувалося, що для неї Гете був природодослідником, вигідним у господарстві. На мить знов подумалося, що і його, Гриця, вона тут терпить так само задля власної користі. «А як може бути інакше? -— відповідав сам собі.— Вона господиня і, певна річ, про себе, лиш про себе думає». «То невже всі люди такі, як ото Ніцше писав,— готові поїсти один одного?» «Ні, о, ні! Як добре відповів на це Микола Чернишевський книжкою «Що робити?» — її Гриць прочитав одразу ж, бо і перед ним, і, як він бачив, перед усіма стоїть оце питання: що робити?» Так, є, мусять бути і самовіддані Рахметови, і Кірса-нови, і... Вірочки, звичайно. І буде ота артіль, у котрій всі вільні, рівні, всі—г люди!»

Приглушено, ніби соромлячись, скрипнули двері, але цього було досить, щоб урвати полум'яні думки юнака. Почувши важкі Гертрудині кроки, він знову підсунув до себе пожовклу і добре вже зачитану книжку.

— А-а, ти чшитаєш Кгьоте, то маєш прафо снат йохо наука про цсей... ну... прирота.

Гертруда Реймер говорила, ніби сонна, певне, вона вся ще була у якихось релігійних уявленнях: у неї було якесь з отих божих читань. Грицеві закортіло трохи подражнити молитовно наекстазовану Гертруду, він поспитав її:

 — І ви, пані, всі ці книжки читали?

— Які? — невторопала вона.

— Та всі оці, що у вас є; хоч би й Гете, і Чернишевського, і ІПелгунова.

— А ти фсе те мав прафо чшитат?!—- вирячилася Гертруда Реймер.

— З вашого дозволу,— відповів Гриць.— Та й працюю у вас кілька років, було коли почитати. Мені просто цікаво довідатися, чи не дивували, чи не приголомшували вас ге-тівські Фауст і Мефістофель.

— Ну, як ти так маєш скасат!? — невдово-лено насупилася пані, аж Гриць злегка, самими очима, посміхнувся і ще з пильнішою цікавістю вів далі:

— Та справді, пані Реймер, адже ж Фауст анітрохи не рветься душею на небо, його прагненя живуть на землі ⁵. Або візьміть Ме-фістофеля, я його наче тут бачу...

-— Поше мій! — вигукнула Гертруда Реймер.— Я турна, що мала позволяйт чшитат ті книшки. Поше мій!

Гриць посерйознішав:

— Навпаки, пані, за це я справді можу сказати спасибі. Можливо, я ніде й не почитав би того, що тут.

— Шо ш ти тут чшитав, у Кгьоте? — стримуючи дріж у голосі, поспитала Гертруда.

Юнак знову осміхнувся: ніколи він не почувався таким дорослим, як тепер, і він уперше так прямо говорив все, нічого не ховаючи в собі, і вперше солодко прислухався до свого рівного й чіткого, по-чоловічому твердого голосу:

— Коли у нас кажуть про чорта, що він не такий страшний, як його малюють, так про Мефістофеля й цього не скажеш: Гете намалював його не страшним, а приємним — для живих людей, а не...

— О, поше мій! — зойкнула німкеня.— Що ти ше скажеш про цсей... отин... тойфель⁶.

— Про Гёте?—по-своєму зрозумів Гриць.— Що він дуже гарний і добрий. Правда ж, пані Реймер! Так там написав у своїм «Фаусті», наче для вас на сьогодні:

О, тільки той життя і волі гідний,
Хто повсякдень стає за них на бій!

Оці слова Гете з уст її наймита зовсім спантеличили Гертруду, вона розкрила рота, але слова заклякли їй у горлі, і вона ніяк не могла опанувати себе. Зрештою, побачила, що перед нею не той колишній підліток, а дорослий молодий чоловік, у якого вже темніли вуса, а вираз на обличчі був не лише впертий, як колись, а й рішучий. І ця впертість, і ця рішучість, і зосередженість та впевненість, що ними світилися очі, нічого втішного Гертруді не віщували.

— Я хотів, шоп ти пісніше пуф моя най-тофіреніший ропотник, найстарший нат усіма,— з жалем простогнала вона, ще довше витягуючи закінчення слів.— Та цсі тфої слофа...— Вона навіть схлипнула.— Тепер маєш прафо піти ролит на саток і нічшого тут не читат.

Гриць підвівся і, дивлячись на «добру» пані, похмуро всміхнувся:

— Ви ж бачили, пані Реймер, я й до цього в садку працював, як усі садівники.

— Трепа пільше ропит! — вся здригаючись, огризнулася Гертруда.

— Я можу піти од вас геть, назавжди! — твердо промовив юнак і пішов з хати.

Була весна, цвіли яблуні, як і тоді, коли він вперше прийшов на маєток Гертруди Реймер. Садівник дід Сидір вже знав Гриців добрий хист до будь-якої роботи і сам навчав юнака мистецтву плекання живої природи, а разом випитував у нього, що він такого незвичайного читав у книжках. Ось і тепер старий підступив до Гриця, поглядом добрих своїх очей милується, як той переносить пилок по квітах яблуні: то Гриців дослід — квіти на одній гілці запилити з іншого сорту і — що то воно вийде?

— Наче й не садівник, а справжнісінький ботанік,— озвався дід Сидір.— Для таких хлопців, як ти, є добра школа.

Рука Грицева повисла в повітрі, він кліпнув очима, навіть не повернувши голови: чотирикласну школу він закінчив, а то ще ж яка школа? Він так і поспитав:

— Яка школа, діду?

— Так, І школа,— продовжував той,— для ботаніків, садівників, квітникарів. І тобі годилося повчитися б там. Це, правда, далеченько, аж у Криму. Ти вже чув про ту школу, це Нікітський ботанічний сад, попід Ялтою. Я ж там трохи вчився, добра школа.

Аякже, про той ботанічний сад Гриць вже знає з розповідей бувалих людей, садівників і квітникарів таких, як дід Сидір. Але чи можна ж, чи не заказано йому там вчитися? Певно, що дід Сидір на добре радить: поїхати туди і по-справжньому навчитися там. Нехай Гриць сирота, але ж є, мусять бути добрі люди, які допоможуть йому!

— А що, дідусю, я піду туди, піду! — серйозно, без усмішки мовив Гриць.— Сьогодні ж піду!

Він гадав, що оце найзручніший час піти геть подалі від Гертруди Реймер. Проте, дід Сидір, який не знав, яка розмова щойно була в книгозбірні, дивився на це інакше:

— Якубиха, може, й не відпустить, а як самочинно підеш — ще й напише щось кепське директорові ботанічного саду: між панами воно так, пани мстиві, як ті свині.

— Я все одно піду звідси! — думаючи про своє, посуворішав Гриць.

— Авжеж, хлопче, нема чого тут гибіть,—-підхопив дід Сидір.— То вже нам старістю нічого рішатися. А ти — гай-гай! — підеш собі та й підеш. Ось я побалакаю з Якубихою.

— Навіщо? — не розумівся Гриць.

— «Навіщо, йавіщо»,— ніби сердився сивий дідусь.— Не допитуйся, бо зістаришся. Як ось побалакаю, тоді й узнаєш.

І попрямував на подвір'я. Саме до ґанку під'їхали дрожки, і з них зіскочив Гуго Блю-менфіш, проповідник, який вештався по всіх навколишніх колоніях, збирав на «штунди» місцевих і приїжджих наймитів і одно торочив їм різну всячину з біблії чи молитовних книжок. Але той Блюменфіш з паскудним носовим тенорком добре грав на фісгармонії— такому собі непоганому гібриді піаніно і гармонії, і гру ту охоче слухали всі у дворі, а не тільки побожна господиня маєтку.

«При цьому до Гертруди хоч не підходь»,— тільки-но подумав Гриць, як дід Сидір, не звертаючи уваги на єхидне гостеве «Гут абент!», підступив ближче до господині.

— Пані Реймер,— говорив дід Сидір так звичайно, ніби збирався вести мову про завтрішнє обприскування садка,— я вже старий і мені важко...

— Фам помахатиме тцей, Хритцко Чше-чшет, я його послаф на саток до фас,— невдо-волено зауважила Гертруда.

— Отож бо й є,— хитнув головою дід Сидір, такий схожий у цю мить на Грицевого батька чи, може, на всіх добрих батьків, бо у Гриця тепер батька не було.

— Отож бо й є! -— загрожуюче повторив дід.— Грищько сьогодні прийшов у садок, як завжди, це не новина; у нас йому не та робота!

Ш Фін не хочше ропит? — скривилася Гертруда, мабуть, від самої думки, що гер Блюменфіш чує таку розмову. Що він подумає про неї!

— Робить, та ще й як! Отож я й кажу: пошліть його в садівничу школу, бо хлопець він з штукою в голові і з біса роботящий. То пошліть його, га?

На диво, Гертруда не відмовила і навіть зраділа дідовим словам. І правда: пошле його в ту школу, там його навчать розуму, там не питатиме він різну всячину, виб'ють йому з голови й думки про оті всякденні бої за життя і волю. Тому пані з холодною, якоюсь завченою ласкавістю закивала:

— О, посфоляйем Хритцкофі ту школу, там, на Крим.

— О, зер гут! — закивав Блюменфіш і собі, наче йому тут належало остаточне право щасливити чи кривдити людей.

Дід Сидір повернувся в садок усміхнений, як сонячний день, і зовсім не по-дідівському весело сказав:

— Що це з нашою Якубихою пороблено? У неї наче те ж саме на думці було, що і в мене — аж підстрибнула, як сказав, щоб тебе в науку оддала. Така добра!..

— Егеж, добра!—також не по-своєму, дуже вже по-дорослому озвався Гриць.

Та не засмутив діда цей парубійків сумнів, він не хотів сумувати, коли таке щастя випадає хоч одному наймитові, і дві дідові налиті щоки поміж сивим волоссям червонясто і весело лосиилися, наче двоє «яблук-циган-чат». Дід був гарний, вродливий і добрий, щасливий своїм добродійством, а Грицевого тата вже не було, була хіба що дівчина чорнява й полохлива, та її не звеселить Гриців від'їзд, як оце діда Сидора звеселив. І тому дід Сидір був найріднішим, а найрідні-ших можна цілувати скрізь і навіть серед

дня, це хлопець знав. І він поцілував діда в його тугі, налиті і гарячі щоки-яблука.

Трохи оговтавшись, дід крекнув.

— Туди к бісовій матері,—наче ніяковіючи, пробурмотів старий, і на його сивій бороді перлисто заясніло кілька прозорих крапелинок.

⁵  У Гете Фауст говорить трохи інакше: «Тут, на землі, живуть мої прагнення».

⁶  Тойфель (нім.) — чорт.