ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
У ПЕТЕРБУРЗЬКОМУ НЕБІ — ЧУР № 1

День був теплий і сонячний, саме добрий для літання. На виході з ангару стояв готовий до випробування аероплан, навколо нього зібралися робітники, майстри, любителі авіації

Григорій одягнувся по-святковому. Над лацканами чорного лискучого жакета сніжно біліла цупко накрохмалена манишка, і тому смагляве обличчя видавалося ще темнішим; з-під коміру манишки спадала під жилетку чорна краватка, перекреслена навскіс двома білими смужками; чорні підстрижені вуса й коротка борідка підсилювали урочистий настрій винахідника. В усьому помітна була його впевненість, хіба що чорні очі час від часу спалахували хвилюванням. Разом з Ребіковим Чечет ще раз обходить сіру полотняну постать моторного птаха, прискіпливо оглядає його, пробує надійність розтpяжок.

— Що ж, здається, все гаразд,— каже Микола Васильович,— поправляючи на голові високий пілотський шолом і застібаючи куртку,— теперp я стаю випробувачем, пілотом.

Григорій подає йому руку:

— Нехай же щастить вам, Миколо Васильовичу.

— Дякую. Гадаю, все буде добре.

Ребіков хвацько, ніби кавалерист у стремено, поставив ногу на приступку, вмить опинився в мілкій круглій кабіні, став пробувати управління. Григорій бачив, як машина поступово оживає: вилискуючи на сонці, підіймаються й опускаються елерони, ворушаться маленькі кінцівки на верхньому напівкрилі, повертаються рулі на розкішному хвостовому оперенні.

Коли загуркотів двигун, всі відступили від аероплана і, затамувавши подих, стежили, як він, похитуючись на купинах, котиться полем.

Микола Васильович, давши літакові розгін, сторожко потягнув на себе важіль вертикального руля. Та літак надто швидко підняв хвоста.

«Ого, так відразу буде цілковитий капот, прямо в землю мотор зариється,— подумав пілот,— треба перенести центр ваги назад, а центр тиску — наперед». Він взявся за інший важіль—верхнє напівкрило пересунулось трохи наперед, і літак пробігав полем рівніше, поздовжньо тримаючись заданого горизонту. Далі почалося підлітання. Це були кількасажневі підстрибування, під час яких Микола Васильович визначав динамічні якості апарата, його слухняність і поведінку в повітрі.

Так закінчився день, наче його й не було. Втомлений, але щасливий, Микола Васильович підрулив до ангару і, зіскочивши з літака, відразу став розпитувати Григорія, як веде себе апарат, коли дивитися на нього збоку.

— Хтозна, що його й казати,— відповів Григорій,— хотілося б, щоб краще було.

— Стрибає ваш аероплан, наче пташеня, що передчасно випало з гнізда,— озвався хтось з публіки.

— Наче пташеня? — перепитав Микола Васильович, повернувшись на голос, і його чорні очі заграли спокійним усміхом.— Що ж, з пташеняти обов'язково повинен бути птах.

— І буде! Справжній птах! — почулися інші голоси.

Добре наврочили люди: пташеня стало птахом вже наступного дня, коли випробування перенесли нpа просторіший і зручніший Комендантський аеродром.

Зранку винахідник і конструктор споряджали свій аероплан до польоту. Микола Васильович, з огляду на свої вчорашні спостереження, горішню, додаткову площину закріпив нерухомо в найдоцільнішому положенні, і тепер апарат став надійнішим, стійкішим.

Подолавши перші перебої, рівно загув мотор, зашепелявив пропелер, і тугий пружний струмінь повітря вдарив пілотові в обличчя. За склом великих шоломових окулярів весело іскрилися його розумні темні очі, стежачи за приладами: літак вже на старті. «Треба додати газу»,— глянувши на тахометр, подумав Ребіков і дужче натиснув на важіль. Літак легко взяв розгін і відірвався від землі. Ребіков відчув це і по тому, що машина перестала труситися, і по тому, що вона поступово підноситься вгору. Це показували й прилади — висотомір та варіометр.

Вимріяні Григорієм Чечетом у таврійських степах і зроблені Ребіковим широкі розмашисті крила дедалі вище підносились у петербурзьке небо.

Григорій, стоячи на землі, не чув її під собою і не міг подолати захоплення, не міг вигукнути ані звуку. Та коли перша хвиля відкотилася в душі, він гукнув на повні груди Шевченковими словами:

Літа орел, літа сизий
Попід небесами!..

І одно стежив за плином свого сірого металево-полотняного орла. «Як там почувається пілот, Микола Васильович?» — думав собі і трохи заздрив Ребікову.

А в пам'яті пілота на той час мигцем промайнула спільна робота з Чечетом, і він оглянувся через ліве плече вниз, де край льотного поля була довга дерев'яна коробка ангару. На полі стояв гурт людей, які вимахували руками услід літакові, але впізнати серед них Чечета вже не можна було. Проте пілот знав, що Чечет там, що він з усіма вигукує: «Браво, браво!» Він хотів у відповідь спочатку помахати рукою, та хюхотщвся: хто ж це побачить? Крилами треба махати! І повів важіль керування елеронами вліво, до мітки «лівий крен». Апарат легко нахилився, і прилад «Горизонт» показав крен на 5 градусів. Потім такий же ітравий крен. Апарат злегка похитнувся, «теліпався», як кажуть пілоти, але не сковзав убік, тримався стійко. «Як риба у ©оді,—- осміхнувся собі пілот.— Можна спробувати повернути його». Поворот — щоправда, 'Обережний, по великому колу — теж добре вдався. Заходячи ліворуч на посадку, Микола Васильович бачив, як під аеропланом «крутиться» зліва направо поверхня землі. Нарешті апарат вирівнюється і, знижуючись, мчить у напрямку до літери «Т», (викладеної на полі з шматків білого полотна.

«Повернувся птах!» — весело й голосно вигукнув сам собі Ребіков, відчуваючи, як аероплан трішки підплигнув, торкнувся грунту, а далі покотився, здригаючись на вибоїнах. Шелестіло повітря в пропелері, лопотіла обшивка на фюзеляжі, Тбнькав рояльйий дріт розтяжок, від радіаторів, що стояли перед пілотом, прямо за дошкою приладів і бензобаком, пашіло теплом: аероплан жив своїм життям, був готовий ще полинути їв небо.