Токмак - Саенко
Токмаччина в iсторiї євразiйських степiв

Cаєнко В. Н.

Токмак
2007

Зміст.

Передмова .......................................................................................... 3

„Золотий вік” в пітьмі тисячоліть ....................................................... 10

Арійський простір ............................................................................... 20

Скіфський світ ..................................................................................... 40

Тюркські і угорські кочовики .............................................................. 76

Половецький степ .............................................................................. 86

Евразiйська імперія монголів ............................................................. 103

Ногайськi та кримськi татари ............................................................ 118

Запорожське козацтво ...................................................................... 128

Завоювання Надчорномор’я Россiйською iмперiєю........................... 130

Колонiзацiя краю ............................................................................... 139

Археологічнi дослідження на території Токмацького району ...........149

Токмак на Муравському шляху ........................................................... 163

Література ......................................................................................... 170

Список скорочень .............................................................................. 180

Передмова.

Iсторiя Надчорномор’я протягом тривалого часу визначалася тим чинником, що воно було своєрiдним казаном, в який потрапляли усi народи євразiйських степiв, що тисячолiттями рухались зi сходу на захiд. Цi територiї ставали „кiнцевою зупинкою” на безмежному просторi, який доci здавався їм нескiнченним. Але за Дунаєм звичний степ дивним чином несподiвано зникав, починалися краї з iншим ландшафтом, iншим життям, в якому затвердженi столiттями стереотипи поведiнки кочовикiв не завжди спрацьовували i вмагали пошуку нових рiшень.

Другим напрямком мiграцiй був рух з пiвночi на пiвдень. Вiн забезпечувався судноплавним шляхом по Днiпру i в середньовиччi зв’язував Скандинавiю з Середземномор’ям. Суходолом же проходили грунтовi шляхи, один з найбiльших серед них - Муравський, що через степовий клин прямував до пiвнiчних лiсiв – джерела дорогоцiнного хутра.

На пiвднi рухались в Надчорномор’я мiграцийнi хвилi з Малої Азiи та европейського Середземномор’я: з VII-VI ст. до н.е. вздовж берегiв моря просувалася Велика грецька колонiзацiя, потiм туди сягали кордони Римської iмперiї, в VI ст. - Вiзантiї, пiзнiше засновували свої колонiї Венецiя , Генуя, a з останньої чвертi ХV cт. кримське узбережжя захопила Туреччинa.

Також через Кавказ двома шляхами - гiрськими перевалами або вздовж берегової смуги Каспiйського моря - можна було потрапити в Закавказзя i далi в Близьку Азiю.

Оглядаючись на минуле, ми бачимо, що в геополітичному відношенні територія півдня України в давнину являла собою степовий коридор, через який за останні п’ять тисяч років пройшло чимало різних народів. Небагато з них змогли зберегти до сьогодення свою мову, етнічну свідомість, створити державність чи отримати політичну автономію. В Східній Європі це, наприклад, мадьяри і болгари, які покинули Північне Причорномор’я в ранньому середньовіччі, на Кавказі – осетини, які усвідомлюють себя нащадками іраномовних кочовиків скіфського світу – ясів та аланів, в Криму – татари і караїми, останні шукають витокiв свого родоводу від хозар.

Як народи зникли могутнi колись етнiчнi об’еднання кiмерийцiв, скiфiв, сарматiв, гунiв, аварiв, печенiгiв, торкiв, половцiв. Але це не означае, що ихня «кров» безслiдно пощезла – в трагедiях iсторичних зламiв вона розчинилася в генофондi наступних народiв i пульсуе й зараз в жилах нащадкiв.

В степах, де одні народи зникали з арени історії під тиском інших, переможені вливалися в склад утворених кочових об’єднань, забезпечуючи спочатку їх поліетнічність, а потім складання нового етносу. Можна побачити, що теорії вчених про походження багатьох народів розподіляються на дві групи: одні доводять їх місцеве походження, а інші – прийдешнє. Слушність їхніх висновків суперечлива лише на перший погляд, насправді і ті, й другі зазвичай не помиляються в своїх спостереженнях, але розглядають питання з різних боків, бо в склад нових народів, як генетично, так і з погляду на культуру майже завжди входять групи людей і попереднього етносу, й прийдешнього. Але часто буває важко відтворити в деталях як відбувався цей процес – в яких долях, мирно чи войовничо, та наскільки швидко. Історія знає випадки, коли завойовники розчинялися в масі підкореного населення, залишивши лише своє ім’я новоутвореній спільноті і втративши звичаї й мову. Інші змогли розповсюдити вплив своєї культури на величезні території i довгий час його пiдтримувати. Немало було й народів, які зникли з арени історії після завоювання їхніх земель, винищені зброєю або під поступовим економічним і соціальним тиском, залишки їх злилися з прийдешнім домінуючим етносом, а ті, які не бажали коритися, вимушені були переселятися в інші краї і шукати собі нової батьківщини.

В сучасній етнічній ситуації української нації, яка продовжує формуватися досить непростими шляхами, можна простежити корені багатьох народів, i не лише схiднослов’янських. В iсторiї Надчорномор’я iншi народи були не якимись „тимчасовими” користувачами земель, етнографiчними меншинами, абстрагованим предметом музейного вивчення, а етнiчними чинниками в складаннi украинськои нацiи – тобто прямими предками сучасної людностi України.

У відносно пізній історичний час, забезпечений чисельними писемними джерелами, відомі, наприклад, широкі зв’язки слов’янського населення та тюркомовних кочовиків. Полiтичні союзи, військові об’єднання, торгівельні контакти і шлюби між населенням Русі та половцями були вельми поширеними. В свою чергу, не можна забувати, що серед самих половців в передмонгольский час було до двадцяти процентів іраномовних аланів – нащадків сарматських племен, які за походженням пов’язані зi своїми історичними попередниками – скіфським світом. Iнша лiнiя етногенезу вiдноситься до безпосереднiх слов’яно-сарматських контактiв I тисячолiття н.е.

Скіфи ж продовжували безперервнiсть розвитку індо-іранських аріїв, що простежується в спадкоємності археологічних культур степового поясу від енеоліту до пізньої бронзи. Таким чином, не зважаючи на постійні дуже сильні міграційні хвилі, що насувалися степовим коридором та періодичне часткове знелюднення степів, викликане кліматичними коливаннями, наявність якоїсь сильно розмитої, але певної лінії безперервної спадковості населення в дніпро-азовському регіоні, яке постійно змішувалося з пришельцями, не можна заперечувати по меншій мірі протягом останніх п’яти тисяч років – з часів існування ямної культури до сьогодення.

Можна почути, що „зараз у населеня Приазов’я стiльки кровi намiшано” i про етнiчну iдентичнiсть важко говорити. Але одне з хибних уявлень сучасностi полягае в певностi, що така ситуацiя характерна лише для останнiх столiть. В давнину, в рiзнi часи в бiльшiй чи меншiй мiрi, полiетнiчнiсть завжди мала мiсце, в суспiльствi були присутнi представники рiзних народiв, що складали чи окремi роди, професiйнi та конфесiональнi об’еднання, були присутнi полоненi, цiлi примусово переселенi народи, яксь групи мiгрантiв, союзники та загони найманцi. Але це не заважало об’єднувальним етнiчним процесам, якi завершувалися виникненням нових народiв, в складi яких на правах родової та племiнної автономiї продовжували проживати i угрупування попереднього населення. Втiм, при цьому етнос iснував як духовна, iсторична, культурна та бiо-соцiальна реальнисть, i нi певна мiшанисть витокiв, нi внутрiшнiй процес етновiдтворення не заперечували цього до чергового зламу в iсторiї.

На прикладах давніх епох можна пересвідчитись, що розвиток народів – це завжди процес і зараз, з утворенням української державності, з’явилися передумови для виникнення нової єдиної молодої нації, яка розпочала б свою власну історію. Згадаймо, наприклад, що скiфи, вiдкинувши в генеалогiчних побудовах милицi прадавностi, вважали себе одним з наймолодших народiв [Гедодот, IV.5], що не заважало їм проторувати власний шлях в свiтi i людство буде пам’ятати їх завжди. Iсторiя складаеться з подiй, бо плин часу, про який нiчого не можна сказати, аж нiяк не вартий уваги.

В цьому нарисi нас цiкавлять насамперед етничнi процеси в днiпро-азовському регiонi i пошук бiогенетичної та культурної спадковостi. Взагалi нiякої iншої iсторiї окрiм етнiчної немає i нiколи не було. I зараз, як i завжди. за марудою политiчнои боротьби чи якихось культурологiчних процесiв проступають саме етнiчнi чинники – в кiнцевому результатi питання виживання певних бiо-соцiальних популяцiй.

Але iсторiя як загальний процес є не поступовим розвитком сталої безпервностi, а низкою зламiв i конфлiктiв. Сiмейна пам’ять більшості сучасного населення Приазов’я не сягає за сто років - далі прадідів, тобто родовід ведеться в середньому протягом чотирьох поколінь: син-батько-дід-прадід. Дуже багато чого з життя людей давніх культур втрачено, розмите хвилями наступних епох. Зараз важко по крихтах відтворювати історичні події, етнічні зміни, вірування і світосприйняття, психологію і побут, технології виробництва на шляху розвитку людства. Однак все ж за два століття існування науки археології знання з найдавнiшого минулого стали незрівняно бiльшими і поступово, але впевнено поглиблюються.

Та не слід забувати про очевидний факт, що в кожної людини (при підрахунку родства чи „від батька до батька”, чи „від матері до матері”) беззаперечним є безперервний ланцюжок предків, реальних особистостей, які змогли вижити, працювали, воювали і залишили нащадка, i вiн в свою чергу продовжив рід, який живе до сьогодення. Кожна сучасна людина має цілком конкретних пращурів і в певний період доби кам’яних знарядь, і в добу міді-бронзи, і тоді, коли в степу володарювали скіфи, і пізніше, коли одна навала кочовиків змінювала іншу, стикаючись в більш північних районах лісостепів з осілим землеробським населенням, хоча сучасна людина рiдко переймаеться такими питаннями i зазвичай не усвідомлюе цього. Але така вервечка iснує без усякої залежностi вiд того, чи знають нащадки що небудь про неї, чи нi.

Спробуємо замислитись і уявивити можливi життевi шляхи довжелезної низки своїх предків в темних глибинах часу. Протягом десяткiв столiть i столiть доля постiйно розкидала людей по свiту, народи багато разiв перемiщувались, змiшувались i утворювали новi народи. Спадковiсть сучасного населення Токмаччини з населенням цих територий в далеку давнину вкрай розмита, але безперечно, що у якоїсь частини предкiв токмачан життевий шлях в тi чи iншi часи, в тому чи iншому поколiннi неодноразово бyв пов’язаний з степами мiж Дунаєм та Доном – «нашi скрiзь були».

Плин історії постирав пам’ять про магічний хід карт минулого, в дивовижних розкладах якого можна було знайти чимало такого, що тепер напевно дуже вражало б нас. Пiтьма столiть поглинула безлiч випадкiв, коли предки когось з мешканців Токмака несподівано виявились би далекими родичами багато поколiнь назад, вкотре нагадавши „як дивно мiшається кров”. Люди, якi зараз проходять вулицями не помiчаючи один одного, чи навпаки, цiкавляться, знайомляться, разом працюють, спiлкуються, товаришують чи ворогують, i близько не пiдозрюють, що їхнi прабатьки в далекі, зовсiм екзотичні тепер часи колишніх епох могли бути кревними ворогами або великими друзями і їхнi долі перетиналися найфантастичнiшим чином при самих рiзноманiтних обставинах під час жахливих війн, далеких переселень чи паморочливих торгiвельних угод.

Та в сучасному свiтi „людину в давнинi” та iсторiю як науку про давнину, що формуе образ „минулого в людинi”, масова свiдомiсть певною мiрою перестае вiдчувати як пов’язану з iснувавшою ранiше реальнiстю задяки її масовiй вiртуалiзацiї.

Територiя Токмацького району в iснуючих межах є адмiнiстративною умовнiстю i в географiчному та iсторичному вiдношеннях входить в днiпро-азовський регiон, знаходячись в його центральнiй частинi. Цей ареал, обмежений з пiвночi та заходу нижньою течiєю Днiпра, а на пiвднi морським узбережжям. Схiдним кордоном будемо вважати Конку i Берду, що вiдповiдало реалiям останнiх столiть. Здається, i в iншi iсторичнi епохи цi рiчки часто розмежовували степ. Потрапляти сюди найкраще було через їх верхiв’я, але вони напевно завжди контролювалися. Iнший можливий шлях мiграцiй мiг проходити вздовж узбережжя Азовського моря, де було зручно переправлятися та переганяти худобу через мiлкi гирла степових рiчок.

Далi на схiд, за межами Токмацького району, тягнеться Приазовська височина, дещо вiдмiнна за природними характеристикам i з своїми особливостями iсторичного розвитку.

Земля Токмаччини відчула на собі могутній вплив багатьох часто негаданих і неочикуваних поворотів історії, що протягом десятків тисяч років змінювали життя народів Євразії. Саме тому її багате на події минуле ми намагалися розглядати у невідривному зв’язку зi зрушеннями, які інколи починалися за сотні та тисячі кілометрів від Поднiпров’я та Приазов’я і потім докотилися сюди. Зрештою, ще Геродот, взявшись за історію греко-перських війн, дійшов до необхідності описати суміжні землі і народи, які так чи iнакше впливали на перебіг тих подій.

Тобто історія давнього населення ціеї території вимагае такого кута зору, щоб картини життя і боротьби народів, які жили на токмацькiй землi, відбилися в величезному дзеркалі історії євразійських степів. Але i маленького фрагмента дзеркала достатньо, щоб в ньому вiдобразився весь свiт - так в минулому Токмаччини можна знайти багато з того, що було пов’язано з глобальними напрямками розвитку на просторi Евразiйського континенту. В той же час це дае можливiсть розглянути територiально обмежeний матерiал бiльш докладно. Запропонований пiдхид є, зрештою, спробою написати нарис з такої собi мега-iсторiї в її мiкроскопiчному вивченнi.

Накiнець хочу подякувати всiм, хто тим чи iншим чином сприяв появi цього начерку.