Токмак - Саенко ТвИЕС 
Ногайськi та кримськi татари.

Кінець золотоординському періоду на правому березі Дніпра поклали литовські князі, а на східних, північних територіях та в Криму це державне обєднання було поруйноване, як зазначалося, середньоазійським еміром Тимуром під час походу 1395-96 років. Тимур не намагався поширити свою владу на золотоординську територію, він ставив за мету тотальне і остаточне нищення, що методично і послідовно виконував, загальмувавши, зокрема, цивілізаційний розвиток Подніпров’я на три сотнi рокiв.

В росciйськiй та радянськiй iсторiографi вiйну мiж Тимуром i Золотою Ордою намагалися не помiчати взагалi, або надавали ий характеру буденних мiжособних чвар, якi нiбито не мали особливо важливих наслiдкiв.

Татищев

Карамзин

Ключевский

Соловьев

Платонов

Покровский

«К середине ХV столетия ясно обнаружились противоположные тенденции развития Росии и Золотой Орды. В то время как на Руси росли города, множились деревни и села, восстанавливалась прежняя сила страны, Золотая Орда вследствие феодадьного дробления и сопротивления угнетеных ею народов распадалась на отдельные части (Крымское, Казанское, Астраханское ханства, Большая Орда) [История СССР, 1966, с. 123].

Те, що в Золотiй Ордi була величезна кiлькiсть мiст, якi на окремих дiлянках вздовж Волги майже безперервно тягнулися на десятки кiлометрiв i знищнi вони були Тимуром, чомусь не згадуеться, як взагалi не згадуеться в цьому виданнi i сам похiд, остаточно перекресливший всi спроби знову об’еднати ординськi землi.

Мiста i поселення були пограбованi i спаленi, але домiвка кочовикiв - степи Приазов’я залишалися незнищенними (поки их не торкнулося рало землеробства). Вони дісталися населенню, яке складали головним чином нащадки половців, давнiх володарiв цих земель. Але з часу пiдкорення половецьких орд монголами пройшло досить багато часу - пiвтора столiття. За цей час склався новий народ, який за старою традицiю именували татарами. Родовi об’єднання, що кочували між Волгою та Дніпром, за ім’ям свого славнозвiсного полководця (темника) Ногая (загинув близько 1300 року) звалися ногайськими татарами. Cамi себе вони називали «народом Бiлого Собаки». Саме хнi орди кочували в степах Приазов’я i вони чiтко вiдрiзнялись сучасниками вiд кримських татар.

В Кипчакскому степу починається смута, хани боролися між собою і часто змінювалися. Владу в Золотій Орді захопив четвертий син Токтамиша Джаббар-Берди. В джерелах 20-х років ХV ст. часто зустрічається ім’я Девлєт-Берди, який оволодів і Кримом.

В 30-ті роки між Дніпром і Доном склалася Велика Орда під проводом Сейд-Ахмеда, сина Токтамиша. Вона вела боротьбу як з Волжською Ордою, так і з Кримською.

1443 р. Борок-хан розбив волжського правителя Улуг-Мухаммеда, який втік в Литву, а потім і Девлєт-Берди, який відійшов в Крим.

Цього ж 1443 року в Криму за допомоги литовського короля владу захопив Хаджи-Гірей, який перед тим, зазнавши поразок, десять років перебував у польського короля. 1455 р. він вщент розбив війська Сейд-Ахмеда.

1465 р. правитель Великої Орди хан Ахмат зібрав великі сили проти Московської держави, де царював Iван III (1462-1505), але з тилу був розбитий Хаджи-Гіреєм, який надалі починає проводити промосковську політику, одночасно виступаючи проти Литви. Саме в руслі цієї спрямованості Хаджі-Гірей здійснює ряд грабіжницьких походів на українські землі в складі Польсько-литовської держави.

Політичну лінію батька продовжував хан Менглі-Гірей, діставший владу після кривавої боротьби з своми братами. Міцніючий союз з Московією був взаємовигідним і забезпечував боротьбу з сумісним супротивником – Великою Ордою. В звязку з походом хана Великої Орди 1468 року на Москву Менглі-Гірей починає нищівні рейди проти союзника Великої Орди – Польської держави, 1469-1471 р.р. спустошуючи насамперед українські землі.

Але плани по захопленню Криму плекала Османська Туреччина і на початку 1475 р. хан Менглі-Герей був ув’язнений, а його місце посів Еменек з знатного роду Ширінів. Весною турецькі кораблі підійшли до генуезької колонії Кафи, захопили її, а потім і все узбережжя. Італійські колонії були скасовані, генуезьська влада над південним Кримом змінилася на османську і вся берегова полоса від Балаклави до Керчі впродовж наступних трьохсот років стала належати Туреччині. Там були розміщені великі військові гарнізони, за допомогою яких можна було впливати на політику Кримського ханства.

В подальшому Туреччина постійно призначала і скидала ханів в залежності від своїх інтересів і мало хто з них володів престолом більше п’яти років. За час існування Кримського ханства там змінилося 44 хана [Смирнов, 1887]. Позбавлених влади ханів звичайно висилали на острів Родос.

Менглі-Гірей в липні був звільнений і вимушений укласти договір з Туреччиною про дружбу та співробітництво. Але султан намагався поширити свою владу і на інші улуси. Для цього влада над Кримом була передана волжському хану Джанібеку. Але сепаратизм Великої орди, хан якої Ахмат мріяв відродити втрачену могутність часів Золотої Орди і знаходився в союзних відносинах з Джанібеком, призвів до невдоволення султана Турції. Джанібека вигнали, а на кримський престол утретє був посаджений Менглі-Гірей. Він продовжує військовий союз з Московським царством.

Так влітку 1480 р. хан Ахмат з військом розташувався на березі Оки, дожидаючись союзні польські загони для походу на Москву. Але король Казимир не післав війська, в значній мірі саме з причин нападів Менглі-Гірея на землі Подолії, Волині та Київщини. Ахмат же не наважився воювати своїми силами.

В червні 1502 р. Менглі-Гірей в районі річки Сули завдав нищівної поразки військам Ших-Ахмата, і після цього Велика Орда фактично перестала існувати.

Історія власне Приазов’я ХV століття взагалі відома погано. Ці території потерпали від смути, а потім ногайці перебували під зверхністю Великои Орди або ж Кримського ханства, утвореного Хаджі-Гіреєм в боротьбі з залишками Золотої Орди. Золотоординські міста на Нижньому Дніпрі, якщо допустити, що життя на них ще жевріло після тимурового походу, треба гадати, були остаточно знищені під час міжусобних війн першої половини ХV ст.

Росія, яка за царювання Івана ІІІ розпочала свою cамостійну історію, активною політикою і військовими успіхами почала викликати занепокоєння як Турції, так і Кримського ханства. Крим починає вести переговори з Польщею, а з Росією відносини поступово охолоджуються. Втім, татарські набіги почергово здійснюються то на землі, підвладні Польщі, то на землі, підвладні Москві, проводиться політика паралельної підтримки у військовому відношенні обох сторін .

1505 р. Менглі-Гірей підтримав бунт населення в Казанському ханстві проти зловживань московських воєвод.

1571 р. війська кримського хана Девлет-Гірея обйшли оборонні „засiчнi” лінії на річці Окі і спалили передмістя Москви та розорили 36 міст, вбивши близько 6 тис. чоловік і стільки ж забравши в полон. Наступного року кримсько-турецька армія знов перейшла Оку, але зазнала поразки.

В вихорі цих подій і перебували землі Токмаччини протягом зазначениx трьохсот рокiв.

А ось як описує німецький історик Тунманн [1991, с.46-48] стан східних ногайців пизнише, в середні XVІІІ ст.:

„Вони знаходяться під владою кримського хана, але їх покора йому дуже умовна. Вони рухаються за ним в його війнах, вiддають йому частину отриманої здобичі і деяку платню за кожного полоненого ... В іншому вони роблять, що хочуть, часто бунтують, і влада хана ніколи не була достатньою, щоб тримати їх в покорі. Вони значно грубіші кримських татар, живуть більшою частиною в наметах, ведуть кочове життя і мало займаються землеробством. Вони їдять конину, п’ють кобиляче молоко і живуть все ще так брудно і неохайно, як і предки. У них пласкі, чорно-коричневі зморшкуваті обличчя, маленькі глибоко розташовані очі, запалий ніс та дуже мало волосся на обличчі. Вони схильні до розбою і не проминають нагоди пограбувати мандрівника, але не вбивають нікого дарма, хоча охоче продають полонених, якщо почувають себе в безпеці. Взагалі ж вони гостинні, дають безкоштовно, що мають, і навіть заповзято запрошують іноземців, що проїздять, якщо тільки вони мають гарну статуру, розважатися з їх найкрасивішими бранками. Вони носять дуже короткі сорочки з бумажняної матерії, дуже широкі штани з грубого сукна або з овечих шкур. Їхні каптани шиються з ситцю; поверх каптанів вони надягають ще баранячу шубу, причому відповідно з порою року вивертають хутром то в середину, то назовні. На війні, окрім луку та шаблі, вони носять ще дуже довгий дротик (сунгу), кинджал в кушаку і шкіряне мотуззя, щоб зв’язувати пійманих ними полонених. Лише окремі носять вогнепальну зброю. Їхня хоробрість не дуже славиться, але фельдмаршал Мініх вважав їх самими хоробрими серед татар.

Звичайна їх їжа – просо, ячмінь та гречка, які вони вирощують; далі – мясо коней, худоби та баранів, яких вони мають великі отари; вони не гребують також їсти мясо тварин, здохлих від хвороби. Звичайно вони п’ють воду, а якщо хочуть розкошувати, то кумис, іран, бозу і мед. Їх хижі чи палатки досить добре і міцно збудовані; вони точно круглої форми і мають в перетині приблизно вісім п’ядей; стіна, що має приблизно чотири п’яді висоти, влаштована з скріплених хрестом одна з одною жердин шириною і товщиною в один дюйм. Купол, який спирається на ці стіни, скріплений такими ж жердинами. Іззовні все покрито комишовими матами, а зверху ще коричневою повстю, крізь яку не проникають ні вітер, ні дощ. Наверху, в середині куполоподібного даху є круглий отвір в дві п’яді в перетині, яке прислуговується одночасно і вікном і димовою трубою, крізь неї виходить шест, на якому висить прапор. Посеред підлоги намету розташоване вогнище, в якому замість дров запалюють кoмиш або сіно. Двері занавіски такі низькі і вузькі, що в них ледве можна пролізти.Комишова циновка, два набитих волосом матраци, невеликий дерев’яний ящик, шабля, лук і сагайдак, або, якщо татарин багатий, - рушниця і пістолети, складають увесь домашній лаштунок. В кількох кроках від цього намету стоїть інший, такої ж будівлі та розміру, де живуть жінка і діти татарина; тут же знаходиться кухонне принаддя, яке складається з одного великого і одного малого залізного казана, триножника та двох або трьох дерев’яних мисок. Ці намети в тому вигляді, як вони стоять, ставлять на вози і переміщають з одного місця на інше. До наметів прибудовуються стійла для худоби та комори, переважно з комиша, обліпленого кізяком замість штукатурки. Потім житло обноситься комишевим забором. В поселеннях залишають між дворами пусті проміжки в 50 або 60 кроків. Посеред кожного поселення знаходиться великий, звичайко куглий майданчик, де молоді татари на пісчаній кучугурі виконують свої вправи. На іншому майданчику стоїть джамі або мечеть, маленька, без башти, збудована з каменю, з дахом, перекритим порожньою черепицею, більше схожа на стійло, ніж на храм.

Ногайці – сунітські магометани, як і кримці, але в них дуже обмежені поняття про свою релігійну систему. Пости та інші обряди погано додержуються. У них збереглося багато забобон язичницьких монголів. Так, наприклад, вони все ще вішають кінські голови на забори, вважають кожен тринадцятий рік нещасливим, тощо. Але вони не переслідують нікого за його релігію і зовсім не намагаються навернути інших у свою віру.

Продукти своєї країни вони збувають в кримські міста і купляють там те, що їм потрібно. Головні предмети продажу складають ячмінь, просо, масло, мед, віск, вовна, шкіри, ягнята, тощо. Товари ці грузяться переважно в Гьозлеві відправляються в Константинопіль.”

На час включення в склад Російської імперії, до ханства, окрім Кримського півострова, входили землі від берега Конки і Берди до Дунаю, а також, досить формально, Передкавказзя.

В подальшому майже всi ногайськi сiм полишили Приазов’я, останн массове переселення в Туреччину вдбулося 1860 р. В Бердянському повiтi, куди входила i Токмаччина, збезлюднiло 67 аулiв, у Мелтопольському – 9. До 1870-х рокiв вихало з Бердянського повiту 31112 осiб, залишилось 11 ногайцiв, з Мелiтопольського 5556 осiб, залишилось 114 [Мартинюк, 2003].

Це було викликано тим, що пасовища в них потроху видбиралися, i взагалi становлення влади було негативне, оскiльки пiд час Схiдно (Кримськои) вiйни, яка нещодавно закiнчилася, татари в своий бiльшостi симпатизували вiйськам союзникiв i намагалися сприяти ихнiм дiям. Але традицiйнi розбiжностi мiж татарами i ногайцями проявлялися i пiд час вiйни. Наприклад, в однiй з заяв .. [Маркевич, 194, ]

Якось одна середньоазийська татарка казала менi, що характер ии народу визначаеться двома промовками: „Де татари – там базари” та „Нам, татарам, аби даром”. Відтак од тюркського минулого нам дісталися у спадок, окрим „козак”, слова „кабак” и „разгільдяй” .

В XVII сторiччi кочове скотарство в степах Пiвнiчного Причорномор’я як основа господарства i вiдповiднои полiтично органiзацi була приречена. Плин свiтового розвитку вимагав iндустралзацi господарства, яке могло розвинутись лише за наявностi мiст. Трагiзм ногайських орд полягав в тому, що вони не мали нiяких шансiв зберегти свiй суверентет та традицийний спосiб життя в новiй геополiтичнiй ситуацi.

Кочове скотарство, яке простежуэться з 3 тис. до н.е. як мiграцiя з Поволжжя ямних племен та потiм отримало розвиток за часiв зрубноъ культури, за скiфiв та в середньовiчi, не несло в собi перспектив подальшого розвитку. Ще С.М. Соловьйов вiдмiчав, що перiодичнi навали кочовикiв зi сходу одна за одною витiсняли попереднi протягом тисячолiть мало що змiнювалося. Ситуацiя стала другою при Хoзарському каганатi, а потiм при Золотiй Ордi завдяки iнкорпорацi в культуру номадiв здобуткiв, насильно отриманих з осередкiв цивiлiзацi – Китаю та Середньо Азi. Пiзнiше в Надчорномор вiдбувався складний та багатоплановий синтеpз pз генуезькими колонiями.

Якби Тимур на винищiв мiста Золотоъ Орди, залишивши Ии агонiзувати, хтозна, чи мали якiсь шанси альтернативнi варiанти iсторi, i чи отримала б розвиток в Надчорномор’ осiлiсть, розвовсюдившись не з пiвночи, а з пiвдня, бо цьому був покладений досить значний початок.

З завоюваннями Росciйськои iмперiи iсторичнi прiоритети в Надчорномор’ зазнали кардинальних змiн. Кочовi контакти по степовому поясi в широтному напрямку, якi ранiше тисячолiттями визначали хiд iсторi, припинилися. Культурнi зв’язки були скерованi мерiдiонально, зв’язавши Надчорномор’я з пiвнчними територiями Россi.