Токмак - Саенко ТвИЕС 
Евразiйська імперія монголів.

Історія шаленого розширення і розвитку монгольської держави така. 1206 року на річці Онон, що тече на північному сході сучасної Монголії на з’їзді (курултаї) місцевих аристократичних родів верховним правителем (кааном) був обраний Темуджин. Треба сказати, що спочатку він завоював фактичну владу у довгій жорстокій і підступній боротьбі, а потім «переміг на виборах», вже не маючи конкурентів. Темуджин прийняв титул Чингисхана, під яким і увійшов в історію. Він припинив розбрат ворогуючих родів і створив єдину державу з розподілом усього населення на десятки, сотні, тисячі і тумени (10 тисяч).

Політикою об’єднаних монголів стало розширення території шляхом війни, грабунок підкорених народів та включення їх до складу імперії. Спочатку був завойований Китай, потім Хорезм в Середній Азії. Військо під проводом Субедея здійснило похід на Волгу, там наштовхнулося на опір болгар, а потім дісталося Приазов’я. Тут монголи 1223 року на річці Калка розбили союзне військо половців та русiв.

На цьому похід завершився, монголи повернулися в степи за Уралом, залишивши по собі страшну згадку.

Чингисхан помер у серпні 1227 року і влада була поділена між його синами, хоча імперія й зберігала політичну єдність, для чого заздалегідь було було прийнято ряд продуманих рішень. Столиця єдиної монгольської держави – город Каракорум – знаходилася в Центральній Азії (територія сучасної Монголії). Кожен хан повинен був відправляти туди частину доходів і не мав права приймати самостійні політичні рішення, карбувати монету. Окрім того, вплив каана в кожному володінні забезпечувався угіддями, які належали особисто йому.

Старший син Чингисхана Джучі отримав землі північніше озера Балхаш і навколо Аральського моря, від Іртиша до річки Урал та Каспійського моря. Надані території були не окремою державою, а родовим управлінням і називалися улусом – „народ, наданий для володіння”.

Через 12 років після першого походу за Волгу, 1235 року на курултаї в Каракорумі вирішили подати синам Джучі Орда-Ічену та Бату допомогу для продовження завоювань західних земель.

Похід очолив хан Бату, в руських літописах званий Батиєм - другий син хана Джучі. В навалі прийняв участь і найкращій полководець Чингисхана Субедей – командувач першого походу. З осені 1236 р. величезна армія монголів зруйнувала міста і кочів’я Болгарії на Волзі , розбили половців, спустошили князівства русiв, Крим, Польщу, Чехію, Угорщиу і весною 1242 року вийшли на узбережжя Адріатичного моря. Попереду були землі Італії, Германії і Франції. Але виснажені семирічними боями монголи повернули назад. Зиму 1242/43 років вони провели в причорноморських та прикаспійських степах. Тоді ж великий князь Ярослав вперше приїхав у монгольську ставку для отримання дозволу (ярлика) на княжіння.

Так визначилась територія найбільшої держави середньовіччя. Її межі не були сталими весь час, але загалом включали пояс степів від Дунаю до Іртиша, «на вісім місяців путі», як зазначали тогочасні європейські мандрівники. Природним північним кордоном стала лісостепова смуга, влада ординців поширювалась по лінію, де зараз знаходяться Вінниця-Канів-Харків-Курськ. До Тули тягнувся степовий клин, там розміщувалась резиденція монгольської адміністрації. Сама назва цього міста утворена від імені дружини хана Джанібека Тайдули. Як порубіжний пункт виникло і місто Єлєц, де проживало слов’янське населення.

На південь від Рязанського князівства вp лісах жиppлpа мордва (народ фінської групи) – також цілком залежна від монголів. Далі кордон проходив північніше Ками, займаючи колишню Волжську Болгарію. В середній і південній течії Уралу кочували башкіри, також підкорені монголами. На півдні володіння Джучі включали Крим, Передкавказзя та Хорезм в Середній Азії.

В писемних джерелах захидне об’єднання в склади империи називалося Улусом Джучі чи, пізніше, улусом іншого правлячого хана, інколи Великим Улусом, іноземці писали про нього і як про «землю татар». Нове іменування Орда затверджується і стає єдиним з ХІІІ ст. Цікаво, що загальнопоширена в сучасних наукових працях назва Золота Орда вперше зустрічається в руських літописах лише з другої половини XVI сторіччя, тобто через 150 років після того, як вона припинила своє існування. Хоча така форма використовувалась як розмовна, скоріше за все, ще з XIV сторіччя.

Назва виникла, треба гадати, не лише під впливом вражень, яке справляли поспіль розшиті золотом ханські юрти, як це зазначається в літературі, а й завдяки значному розвитку транзитної торгівлі від Китаю до Європи, величі створених в степу міст та розкоші збагатілої арістократії. Також цьому повинен був сприяти звичай давати кольорову характеристку підрозділам улуса, бо за старовинною монгольською традицією орда ділилася на два крила, праве – Ак-орда (біла) і ліве - Кок-орда (синя).

Основну масу населення складали половці, їхня мова стає засобом міжнаціонального спілкування. До 1303 року відноситься написання „Куманського кодексу” – латино-персько-половецького словника.

Такий порядок протримався майже пiвтора столiття, до 1360-х років, поки не почалась боротьба за владу, в результаті чого одна з найбильших в свити империй розділилася на частини. Тоді Золота Орда отримала повну самостійність.

В XIV столітті нечисельні монголи поступово розчиняються в місцевому середовищі, родичаючись з кипчакським населенням. Але свою мову і писемність вони зберегли і продовжували використовувати до кінця XIV ст., коли Золота Орда перестала існувати. Писемність монголи мали вже при Чингісхані, в її основу був покладений алфавіт уйгурів.

Треба наголосити на тому, що саме під проводом монголів шляхом війн була створена гігантська степова імперія, що протяглася від Тихого океану до Дунаю.

Монголи – самоназва кількох центральноазійських племен, об’єднаних Чингісханом. Те, що монгольське військо називали скрізь татарами, повязано з традицією китайських літописів, яка іменувала монголів чорними татарами, що загалом відповідало європейському слову «варвари» - інородні малокультурні народи з погано зрозумілими говірками. Білі татари, тобто більш наближені до цивілізації, жили в ХІІ-ХІІІ ст. вздовж північного кордону Китаю, знаходячись на службі і охороняючи підходи до Великої стіни від набігів кочовиків. Коли Чингисхан прийшов до влади, то в помсту за те, що татари раніше отруїли його батька Єсугея, вирізав усе населення поспіль, залишивши лише малих дітей, зрост яких приміряли до вісі на колесі воза. Тобто татари як народ були практично повністю знищені в результаті монгольського геноциду.

В руських та західноєвроейських літописах про завойовників писали як про татар, хоча самі вони себе завжди називали монголами. Російські історики ХVІІІ-ХІХ ст. В.Н. Татищев та Н.М. Карамзін не зовсім точно вважали монголів і татар двома різними народами, серед яких більшість складали татари. Спираючись на ці висновки, 1823 р. вчитель географії П.Наумов в своїй книзі вперше став використовувати страхітливе, але не наукове словосполучення «монголо-татари», яке на його думку повинно було означати союз двох народів, що об’єдналися для підкорення світу (Егоров, 1990).

Монголи мали свої власні вірування, вклоняючись образу «вічного синього неба», сонцю, місяцю, вогню, воді і землі. До чужих релігій вони ставилися з великою поблажливістю. Так, якщо хан Бату був «язичником», то його син Сартак – християнином, а брат, хан Берке – мусульманином. Пізніше Берке спробував зробити іслам державною релігією, але ии масове прийняття видбулося тильки при хани Узбеку.

В столицi Золотої Орди на Волзi 1261 року було вiдкрито єпископство, яке входило в Руську митрополiю Константинопольського патрiархату. 1269 р. Сарайська єпископiя була з’єднана з єпархiєю Переяславля, в серединi 14 ст. єпископ носив титул «Сарський i Подонський».

1333 р. в столицi монголiв Сараї побував арабський мандрiвник iбн-Батута, який записав: «В ньому живуть рiзни народи: Монголи – це справжнi мешканцi країни i володарi її, деякi з них мусульмани; Аси, якi мусульмани; Кипчаки, Черкеси, Руськi i Вiзантийцi, якi християни». Ми бачимо, що в перелику християнського населення половцi названi навiть першими, бо мабуть складали бiльшiсть.

Серед самих монголiв було вiд половини до двох третин християн, але не православних, а несторiан, близьких Ватикану. Це угрупування зазнало поразки в боротьбi з ханом Узбеком 1312-1315 р.р., який узурпувавши владу i насадив масово у монголiв iслам. Пiсля цього частина несторiан переселилася на Русь, як пише вiдомий дослидник євразiйських степiв середньовiччя Л.Н. Гумiлев [].

Столицею Орди стало збудоване на Волзі місто Сарай. Тюркською мовою це слово означало «палац», і лише пізніше увійшло в російську та українську мови в не дуже поважливому значенні «господарське приміщення» чи, в переносному значенні, «занедбане житло». Але саме з такими реаліями стикалися у XVІІ-XVІІІ століттях росіяни, розбираючи на цеглу і каміння руїни двох колись величних столиць Золотої Орди, які ще зберігали свое давнє ім’я. Будматеріали з них баржами сплавлялися по Волзі для будівництва Астрахані.

Не можна сказати, що ідея влаштування міст була повністю запозичена монголами, вона виникла у них досить самостійно. Помешкання строїли подібними до юрт – це були невеликі, не більше 6х6 м, завжди квадратні, обовязково однокімнатні будиночки. Стіни мали дерев’яний каркас, фундамент не використовувався. Вздовж трьох стін робили невисокий лежак-піч з димоходом для обігріву (кан). Вдень на ньому сиділи, снідали, а вночі спали. В Причорномор’ї, де клімат був м’якший, обігрівали лише одну стіну, під іншими двома були просто лежаки-дівани.

Довгий час золотоординські міста на Дніпрі за порогами були погано відомі, окрім того, їх існування обходили мовчанкою. „На відрізку з ХІІІ по ХVІ ст. включно хазяями тут були татари, а вони міст в степу не будували” - писав відомий український історик Д.І. Багалій (1890). Цей сталий погляд довго не викликав ні в кого сумнівів.

Але археологічні експедиції виявили в Подніпров’ї залишки чималих міст, з камяними будинками, палацами, величними мечетями, викладеними різнокольоровою поливяною мозаїкою, що вигравала під сонцем. Досліджені залишки бань, в яких підігрівалася підгога (до чого потім вже дійшли лише сучасні євро-технології). Водопроводи були влаштовані з керамічних труб – практично вічного, екологічно чистого матеріалу і ними можна користуватися і зараз. Основна маса будинків була складена з саману [Довженок, 1961].

Археологічною експедицією ТКМ знайдена в Подніпров’ї капітель колони часів Золотої Орди [Саєнко, Дзюба, 2006]. Ймовірно, що це прикраса порталу мечеті або ж мавзолею (дюрбе). Вона є типовим взірцем сельджукського стилю, який сформувався в Малій Азії під впливом східновізантійської та іранської традиції. Серед архітектури Солхата (м. Старий Крим) вона має аналогії в пілястрах порталу мечеті Узбека (будівництво 1314 р.), в камені з ¾-ною капітеллю, знайденому 1925 року під час розкопок медресе (будівництво 1332/33 р.) та на порталі християнського монастиря Сурб-Хач (будівництво 1358 або 1338 р.). Але на них орнамент нанесений у три композиційні яруси, переплетені між собою, на відміну від одноярусного фризу публікуємої колони. Подібною є також капітель з мавзолею Хаджи-Гірея 1501р.

Складається враження, що і наведена капітель молодша за солхатські зразки першої половини XIV ст., бо вона більш спрощена, а з другого боку відрізняється розмаїттям декоративних елементів та неохайною впевненістю майстрів, характерною для розвинутих етапів в мистецтві.

Майстри-каменерізи могли походити з різних країн тюркської ойкумени. Значна частина каменерізів була армянського походження; а, наприклад, посольство з Каїра султана Калауна ал-Альфі 1287 року привезло в Солхат майстра для прикрашення портала мечеті, яку вони зібралися вибудувати, з собою. Цікаво, що ця династія султанів Єгипту походила з причорноморських половців, які покинули свої степи після монгольської навали.

Міські поселення на Конкі виступали, треба гадати, крайнім річковим портом, де починався караванний путь на схід, а також тяглися дороги на північ та у Крим. В північному напрямку степовим коридором до Тули, яка була тоді золотоординським адміністративним осередком, доходив Муравський шлях.

Направляючись на Крим, цей шлях проминав Більмак Могилу, або через брод перетинав Конку в районі сучасного села Конські Роздори, назва якого повинна означати «роздоріжжя на Конкі». Далі він проходив повз грандіозний курган Синя гора (Токмак Могила). Потім шлях правим берегом Токмачки доходив до Молочних Вод і по її правому березі повертав на південь – до Перекопу.

Шлях мав відгалуження в бік Кам’яних Могил і далі на схід. Товари східного напрямку широко представлені в матеріалах поселення в дніпровських плавнях на Великих Кучугурах середньоазійськими та китайськими дзеркалами [Попандопуло, 2002] і керамікою [Тихомолова 2002].

Про татарські міста Подніпров’я писали російські дипломати в ХVІ сторіччі, які бачили залишки кам’яних та цегляних будівель. Ці руїни в ХVІІІ ст. ще височили над землею і швидко розбиралися на цеглу та каміння при лаштуванні російської лінії укріплень,

хоча за словами запорожських козаків, були ними «призначені на будівництво церкви Покрови» [Бойко, 1992].

Радянська історіографія інколи згадувала міста на Нижньому Дніпрі, схематично вважаючи, що вони загинули в результаті нападів козаків. Але загибель цих міст сталася дещо раніше і до неї призвели чинники внутрішнього характеру – дінастичні чвари Чингізідів, які підігрівалися інтригами впливових воєначальників і роздирали Золоту Орду війнами ворогуючих родів. Пiзнiшi ж взаємовідносини запорожців та татар в різні періоди були відмінними, в їх основі часто лежали не лише збройні конфлікти, а й співробітництво і оцінювати їх однозначно та сумарно не можна.

Місцевий фольклор оповідає про золотих трофейних коней, потоплених в Конці, Янчулі чи Молочній з татарських кораблів (Савур-Могила, 1990, с.173-175). Вірогідно, що виникнення цієї легенди відноситься до часів Золотої Орди, коли малі степові ріки використовувались для судноплавної торгівлі, а коні могли були цілком реальними античними бронзовими скульптурами, вивезеними десь з Візантії для золотоординських ханів (наприклад, генуезцями в перiод Латинськои iмперiи – подiбнi репарацiи були тодi поширенi).

Торговля генуезьких колонiй.

Зараз поки що не до кінця з’ясовано, яку роль в розвитку торговлі на Нижньому Дніпрі могли відігравали генуезькі колонії Криму та Азовського узбережжя .............. (на Азовськ узбер.. 39 мист ?? Азов – Азак –кут ??.

Італійське місто Генуя за послуги візантійському імператору отримало монопольне право торгувати в Чорному морі (Німфейський договір 1261 р.), витіснивши своїх конкурентів - венеціанців. Генуезькі купці заснували низку торгових факторій в Причорномор’ї, зокрема місто Кафу на руїнах античної Феодосії. Вивозились риба, сіль, зерно, мед, воск, шкіра, хутро. Саме генуезці купляли в татар полонених і постачали рабів в Геную та Александрію. Біля 1380 р. вони поширили свій вплив на Херсонес, а 1365 р. за домовленістю з ханами заволоділи Cугдеею (Судаком) і прилеглими землями. Таким чином на кінець XІV століття генуезці розповсюдили свою владу на все південе узбережжя Криму . В цьому контекстi можна згадати, що фiлософ Микола Кузанський писав про створення тако релiгi та церкви, яка наблизила б iдеали христинства та iсламу та лягла в основу новои полiтичнои ситуацiи того часу.

Тунманн [1991, с.20] пише про генуезцiв: „ Вони платили, правда, податки монголам, коли ті були могутні, але коли внутрішнє безладдя тих знесилювало, вони чинили і опір; володарі Кримської рівнини вибиралися та скидувалися більшою частиною за бажанням генуезців. На цей час через ці місцевосці проходило два шляхи торгівлі з Індією – один через Аму , Каспійське море і Астрахань в Тану, другий через Багдад и Тавриз в Трапезунд і Севастополь .”

Генуезька артилерiя в складi вiйська Мамая брала участь в битвi на Куликовому полi.

В Подніпров’ї старовинне, ще давньоруське місто Олешки італійці в генуезький період називали Еліче (Іліче, Ерессе). „Для торгуючих італійців воно було настільки важливе, що вони і самий Дніпро називаи річкою Еліче” (Тунманн, 1991, с.49). Азовське море в ХVст. називали Франкським.

Австрійський дипломат Еріх Лясота 1594 року записав від запорізьких козаків легенду про франкську (генуезьку) царицю Сурку-Білозерку та хана Мамая (Лясота, 1984, с.108), яка повязується з урочищем Мамай-гора на Нижньому Дніпрі.

Можливо, що генуезці в значній мірі приймали участь в організации і забезпеченни караваннои торгівли через Приазов’я, постачаючи середньоазійські та китайські товари. Наскільки далеко провадилась пряма доставка, важко сказати. Скоріше за все, найчастіше каравани доходили до Волги, куди привозили товари вже з самої Середньої Азії, звідкіля отримувались і перекуплені китайські та індійські вироби. Тобто, можливо що часто на „великому шовковому шляху” велась головним чином не транзитна торгівля, а „човникова”, посередницька, і він був поділений на більші чи менші відрізки, де можна було перекупити потрібний крам, що було безпечніше і не так обтяжливо.

Генуезькі колонії були зруйновані 1475 року, коли турки-османи захопили Крим.

Улус Джучі пережив кілька внутрішніх політичних криз.

Ногай

Мамай

Остання кризова ситуация повязана з боротьбою хана Золотої Орди Токтамиша з середньоазійським еміром Тимуром , в результаті якої величні золотоординські міста в Криму та Подніпров’ї, як і вся міська культура на Волзі протягом одного року були повністю зруйновані і, за виключенням кримських міст, вже ніколи не відродилися. Відомо, що Тимур, повертаючись з походу на Золоту Орду, вивіз з Азербайджану, Арменії (а також, напевно, і з Подніпров’я та Криму) полонених майстрів, які потім працювали в Самарканді.

Тотальне цілеспрямоване нищення золотоординських міст стало можливим після того, як військо Токтамиша майже повністю полягло в битві, що сталася 1395 року на річці Терек в Передкавказзі.

Після відступу з Передкавказзя, якась частина залишків розбитого вийська, а також купці, що супроводжували його пид час походу, тікали в ліси, а частина - в напрямку Подніпров’я, де комусь необхідно було рятувати свои сім’ї та майно. Там існувала можливість сховатися в дніпрових плавнях, відплисти кораблем по Днипру, або відійти Муравським шляхом на північ чи в Крим.

Тимур після розгрому золотоординського війська здійснив каральний рейд вздовж Волги, де міські поселення тягнулися майже поспіль на десятки кілометрів. Повертаючись, він не обминув дніпровські міста, які, можна думати, були вщент поруйновані, і вже потім рушив на Крим, провівши частину свого війська, можливо, навпростець до Перекопу тим же Муравським шляхом вздовж правого берега річки Токмачки повз землі нашого майбутнього міста.

Загалом маршрут вiйська Тимура був таким: міста по Волгі – Подніпров’я – Крим – Дон – повертае на північ в Рязанське князівство – грабує Азов – Південне Поволжжя (Сарай-Берке і Астрахань). Весною 1396 р. через Дербент пішов зі здобиччю і полоненими до себе в Самарканд [Греков].

В березнi 1396 р. Токтамиш з’являеться в Криму проти об’явившої себе незалежною генуезької колонії в Кафі i після походу, цього ж року з’являeться в Литві.

В липнi 1399 армії Вітовта и Токтамиша та Єдигея и Тимур-Кутлуга - ставленикiв Кульгавого Тимура - зустрічаються на Ворсклі. 12 серпня сталася страшна поразка Вітовта / Токтамиша. В результати були пограбовані і розорені Київщина і Волинь.

Помер Токтамиш 1405 р. в районі Тюмені.

Тимур загинув того ж 1405 року, 18 лютого, пiд час походу на Китай, назавжди залишившись в пам’яти наступних поколiнь як один з найбiльших завойовникiв вciх часiв.

В червнi 1941 р. мавзолей Тимуридiв в Самаркандi був обстежений археологами, серед iнших розкрили i склеп де покоився прах Тимура. Мiсцеве населення схильно було повязувати початок вiйни, яка почалася чи не наступного дня, саме з тим, що на землю випущено дух великого руйнiвника.

Останки Тимура були скурпульозно вивченi антропологами. Хоча смерть дiстала його в 72 роки, стан органiзму, судячи по кiсткам, оцiнюють як бiологично вiдповидаючий 50 рiчному вiковi. Тимур був вiдносно високого, як для монголiв, зросту (170 см), кремезним, з мiцною мускулатурою i судячи з усього, дуже сильним. Ще 1362 року його було поранено стрiлами в битвi з туркменами i вiн залишився кульгавим на праву ногу та з сухою правою рукою. Вивчення скелету це пiдтвердило, в лiктьовому суглобi кiстки правицi повнiстю зрослися, але рука залишалася надзвичайно сильною i працездатною (рухаючись лише в плечовому суглобi), та незважаючи ще й на перерубаний вказiвний палець, який погано згинався. Травмована нога була уражена процесом туберкульозу й викликала бiль та сильну кульгависть, що призвело до перекосу тулова – лiве плече було значно вище, ниж праве, але це не вiдобразилось на його гордовитiй статурi. Тимур мав коротке каштанове з сивиною волосся, голови не голив всупереч звичаям, носив рудувату (нефарбовану) бороду клином та довгi вуса. За черепом виконана реконструкцiя його зовнiшностi. (Герасимов, 1949, с. 151-158).

Військовий рейд Тимура, незважаючи на його блискавичну короткочасність, за своїми наслідками треба розцінювати не як епізод в низкі міжусобиць, а як одну з найважливіших подій, що вплинули на розвиток Східної Європи і, зокрема, визначилa на багато десятиліть вперед подальші долі Подніпров’я та Надчорномор’я. Цей мало згадуваний в узагальнюючих дослiдженнях похід, в результаті якого роздушену Золоту Орду залишили конати протягом наступних трьох з половиною столть, а Московiя отримала черговий приток активного населення з пiвденних степiв та можливiсть розвитку, слід поставити в один ряд з такими поворотами історії, котрі кардинально змінили напрямки розвитку регону, як монгольська навала хана Бату і роcсійське завоювання Надчорномор’я в ХVІІІ сторiччi.