Токмак - Саенко ТвИЕС
Арійський простір.

(Епоха мiдi-бронзи).

Мідно-кам’яний час (енеоліт) - (приблизно 4000-2500 роки до н.е.).

В кінці мезоліту-неоліті - десь від 7000 до 4000 рокiв до н.е. та на початку енеоліту - між 4000 та 3000 роками до н.е. населені були лише острови на Дніпрі та прилеглі до річок землі. Степові простори на водороздільних плато між річковими долинами залишались безлюдними. Вздовж річок проходило і розселення тогочасних племен.

В добу, коли почали застосовувати перші вироби з міді, змінюються поховальні звичаї - на підвищеннях річкових лук з’являються невеличкі кургани – земляні насипи над могилами, до яких мабуть впритул пiдходила вода пiд час весняних повiней. В основі всіх пойменних курганів, як правило, лежать поховання раннього енеоліту. Вони влаштованi в видовжених ямах, померлих вкладали в випростаному станi на спинi. Походила ця люднiсть вiд неолiтичних племен днiпро-донецькои культури – званои за територiею розповсюдження. Склалася вона приблизно в 3500-х роках до н.е. i проiснувала тисячу рокiв - десь до 2500-х рокiв до н.е.

Сусідами нечисельних племен, що жили тоді по берегах наших степових річок був зовсім інший народ, що займав велику територію від Балканського півострова до Дунаю і далі, до правобережжя Дніпра, який був кордоном розселення. Цей народ залишив археологічну культуру, відому як трипільська, за назвою села в Київській області, де вперше були розкопані пам’ятки цього типу. Трипільці навряд чи були індоєвропейцями, вони спорідненi з тогочасним жителям Середземномор’я та Передньої Азії, хоча цю культуру i перетворили в туристичний бренд, а її населення инколи визначають як „праукраїнцiв”. Безсумнiвно, що генетично їхня „кров” в якiйсь мiрi присутня в спадковостi сучасного населення України, але геополiтична ситуацiя з тих далеких часiв кардинально змiнювалась багато разiв пiд впливом клiмато-демографiчних чинникiв та численних мiграцiй племен. I якщо можливо було б порахувати участь „трипльцiв” в етногенезi iнших народiв, то вона виявилась би дуже розмитою. Спордненiсть з ними та духовний зв’язок лежать в iншiй площинi – давне населення трипiльсько культури проживало на землях Украни i е, в буквальному розумннi цього слова, нашими земляками: «Рiд приходить i рiд вiдходить, а земля зостаться навiки» [Екклезiаст, 1.4].

Арiйське питання.

Сама проблема вивчення дивовижної таки спорідненості мов народів Європи (слов’янських, балтських, кельтських, германських, латинських), авестійської мови, на якій були написані книги зороастизму - релігії, поширеної на території Ірану і Середньої Азії та санскриту – мови найдавніших священих книг Індії виникла тоді, коли европейські вчені в XVIIІ сторіччі ознайомились з давньоіранською «Авестою» та давньоіндійськими «Ведами». Ті, хто склав ці релігійні тексти, називали себе аріями. Походження цього слова сягає первинних значень «воїн», «чоловік», «людина».

В санскриті немало спільних слів з слов’янськими мовами: мата – „мати”, бхрата – „брат”, дан – „данина”, пад – „падати”, пі – „пити”, удака – „вода”. Однаково звучать слова „два”, „три”, „грива”, а „гов’ядина” находить відповідність з санскритським го – „корова” (Баранников, 1977, с.10-11).

Зазначена група мов європейських, хетської , давньоіранської, давньоіндійської та деяких інших отримала назву індоєвропейських. Виявилося, що на територію Передньої Азії та Індії споріднені між собою арії (вони отримали назву індо-іранців, бо проживали тоді контактуючим між собою масивом племен і розмовляли на споріднених діалектах) проникли в ІІ тисячолітті до н.е. завдяки завоюванням з використанням бойових колісниць, запряжених кіньми. Але основною тягловою силою при великих переселеннях третього, а мабуть и другого тисячолить до н.е., були бики.

Взагалi питання про час, коли коня приручили, коли його почали запрягати в колiсницi, а коли пристосувалися для верховои їзди не такi й яснi. В „Iлиадi”, зокрема, яка описуэ подii .... ясних свiдоцтв про вiйськове використання верхового коня не знаходиться [Трубачев, 1960, с. 14], згадуються лише бойовi колiсницi.

Відкриття близькості мов на величезному просторі від Європи до Індостану породило проблему ідоєвропейської прабатьківщини, дискусії про яку точаться і зараз. Власне, спочатку питання було поставлене про те, в якому напрямку проходило розселення: з Європи на схід, чи навпаки, з Індії в Європу. Було доведено, що арійські народи з ІІ тисячоліття до н.е. поступово, скорiше за все, кількома хвилями завоювали Північну Індію, завдавши поразки місцевій розвиненій цивілізації, яка на той час почала вже занепадати.

Оскільки немає ніякого сумніву, що і в Індію, і на територію сучасного Ірану арії звідкілясь прийшли, бо там до цього жили зовсім інші народи, почався пошук їх прабатьківщини. В результаті багаторічних досліджень зараз вважається, що в степовому поясі від Дунаю до Уралу з ІІІ тисячоліття до н.е. і до рубежу ер найбільш поширеним було населення європеоідного типу, яке розмовляло на індо-іранських діалектах. В різні часи групи цього населення жили і далі на схід – до Китаю, розселялися в Середній Азії.

З письмових джерел достеменно відомо, що північнопричороморські скіфи (у крайньому разі, їх верхівка – «царські скіфи") відносяться до іранської групи народів. Зокрема, грецький історик Геродот прямо свідчить про використання ними в V ст. до н.е. слова «арій» - в значенні «чоловік».

Зараз у бiльшости людей iсну хибне уявлення, що давнi iранцi, якi проживали в Надчорномор’, Поволжi та в Середнiй Азi, пов’язанi своим походженям насамперед з територiю сучасного Iрану. В назвy цiеи краини також покладено слово «арiй», але в Близькiй Аiз iранськi племена мiдiйцiв i персiв почали займати панiвне становище лише в VII ст. до н.е., а з’явилися вони там десь рокiв за триста до цього, ранiше ж хнi предки щонайменше два тисячoлiття проживали в степах Поднiпров’я та Поволжжя. Значну роль нащадки арйськои людности вiдiгравали в iсторiи надчорноморських та передкавказьких степв i пiзнiше, до середньовiччя, розчинившись серед iнших народiв лише пiсля монгольського завоювання.

З сучасних мов до іранської групи належить мова осетинів – спадкоемцв частини скіфо-сарматських племен, які відійшли в гори Кавказу і там зберегли свої звичаї та національну свідомість, а в Середній Азії - таджиків.

Свiдоцтвом перебування давнiх народiв на якiйсь територi э назви мiсцевосцей (топонiмiя), якi досить тривкi i навiть при майже повнiй змiнi населеня часто зберiгаються, особливо це стосуеться найбильших водних артерiй. В Надчорномор’ до iндоiранського перiоду, який спiввiдносять з ямною культурою належать назви великих ричок, яки мають одну основу, що означала „вода”: Дунай, Днипро, Донець, Дон.

Дещо пiзнiшими (ймовiрний початок використання - в межах 1500-300 р.р. до н.е.) можуть бути назви рiчок, що включають в себе слова Сура, Сурка – з мов iранського кола - „дужа”. Цi гiдронiми пережили майже пiвторатисячолiтнiй тюркський перiод i звучать дотепер.

Ямна культура.

Одним з головних центрів проживання аріїв в ІІІ тисячолітті до н.е було Північне Причорномор’я і Приазов’я. Вони залишили велику кількість пам’яток, відомих під назвою ямної культури, умовно названоі так за формою могил, перекритих деревом чи кам’яними плитами. Вважається загальновизнаним, що населення, яке складало цю культуру, говорило на діалектах індо-іранських мов, оскільки простежується безсумнівний зворотній хронологічний зв’язок іраномовних скіфів з попередніми культурами епохи бронзи, а останніх – з ямною.

До речi, цiкаво те, що сучасне слово „яма”, покладене в назву культури, скорiше за все, було добре знайоме її населенню, бо дуже вiрогiдна все ж таки його спордненiсть з iменем першої людини, а потiм царя померлих Ямa iндо-арiйської мiфологiї (в iранськiй йому вiдповiда Йiма).

Ця культура була складовою частиною давньоямної спiльностi, яка займала степи вiд Прикаспiю та Приуралля до Дунаю, ще далi на захiд ямнi пам’ятки зустрiчаються на Балканах. Скотарські племена „ямникiв” розселяються в Північному Причорномор’ї в епоху, обмежену приблизно 3000-2500-ми роками до н.е. В яких напрямках вiдбувалися племеннi перемiщення в цi cтолiття на означенiй територiї, поки що недостатньо ясно i з цього приводу е рiзнi припущення. Вони прийшли в днiпро-азовський регiон з Поволжж’я (Мерпет) або з Прикарпаття та Балкан (Рассамакiн).

Від того часу залишилась лише велика кількість курганів. Саме в часи розповсюдження «ямників» поширюєься курганне будівництво і досягає розмаху, який був перевершений тiльки скіфами два тисячоліття потому. Вважаеться, що 70-80% загального числа курганiв Надчорномор’я спорудженi в часи ямної культури. Насипи будувалися в кілька прийомів після повторних підзахоронень і досягали висоти десяти метрів. Кургани вибудовували з земляних вальків або плиток дьорну, бо насипний грунт швидко «розплився» б, втративши прямовисну форму. В цей же час, до речі, в Єгипті також виникає будівництво великих поховальних споруд – пірамід, складених з кам’яних брусків, скріплених глиною.

Похованих під курганами вкладали головою в напрямку вранiшнього сонця на спині чи на боці з підібганими ногами, тіло натирали червоною фарбою (вохрою), пiдсипали її на дно могил. Скорчене положення померлих пояснюють повторенням пози дитини в чревi матерi, причому насип кургану мiг ототожнюватися з образом вагiтної жiнки - „Матiр’ю-Землею”.

В релiгiї зороастризму, яка своми витоками сягаэ найдавнiших iндо-iранських вiрувань, протягом останнiх столiть вважали, що руки i ноги треба згинати для того, щоб померлий займав мiнiмум мiсця i менше опoганював землю; Бог наказав ангелу зiгнути першiй померлiй людинi ноги на знак того, що її земний шлях закiнчився. В подорожах в цьому свiтi ноги витягнутi, бо е така потреба, але коли шлях в цьому свiтi закiнчений, подорож в iнший свiт повинна вiдбуватися з зiгнутими або перехрещеними ногами [Литвинский, Седов, 1984, с.170-171].

Ями для поховання копали, забиваючи в землю дерев’янi кiлки, загостренi обпаленням на вoгнищi, що було найлегше зробити (слiди вiд цього простежуються на стiнках могил), а земля вигрiбалась лопатковими кiстками великих тварин, якi знаходять iнколи бiля поховань [Андросов, 1984]. Свдоцтвом того, що першим землерийним знаряддям була застругана палка, е споридненисть в слов’янських мовах слiв „копати” та „копье”.

Кургани споруджувалися вздовж дорог, що проходили по лінії вододілів i спускались до переправ. В пізніші часи, за скіфів, великі насипи влаштовувалися в прив'язці до великих, вже торгівельних шляхів [Болтрик, 1990]. Відомі за даними фольклору і етнографії уявлення про дорогу, як шлях переходу в потойбічний світ, співвідносяться з реальними дорогами біля курганів, де починався путь мертвих в напрямку присмеркового сонця.

Це досить імовірно, оскільки похоронний обряд є одним з «перехідних”. Поховання припускає перехід у потойбічний світ, що часто розумівся буквально. На це і спрямовані всі передбачені ритуалом дії, а сценарій розгортається таким чином, що ніби-то небіжчик остаточно не вмер, його душа ще знаходиться поблизу від тіла і тільки після здійснення відповідних обрядів вона відправиться у світ мертвих, тобто суспільство намагається взяти під контроль сам факт смерті.

В могили інколи клали розібрані вози – в наших степах це перші свідоцтва використання колеса. Вози робили 4-колісні, колеса виготовляли з товстих досок, вони були суцільними (без ступиці, спиць і обода), а деревяна вісь, звичайно (як це робилося пізніше), змащувалась жиром, щоб менше рипiла.

Бойові колісниці використовувались 2-колісні, з легким каркасом, обтягнуті, скоріше за все, шкірою.

«Ямники» виковували i вiдливали невеликi мідні інструменти (ножі, бритви) та прикраси (простенькi пiдвiски, що чiплялися бiля скроней до капeлюшка чи до пов’язки на волосся).

Населення вело напiвкочовий спосіб життя, пересуваючись степом з отарами пішки, верхи на коні (?) чи в критих повстю і шкірами возах. Певно, що широко використовувались якісь намети на зразок юрт, які можна було перевозити з собою та швидко розкладати на новому місці. Посуд виготовляли з округлим яйцеподiбним денцем i при користуваннi ставили його в виритi на землi ямки або, можливо, в якись плетени, деревяни або повстяни кружальця, iнколи пiдвiшували за «вушка», яки вилiплювали на туловi сосудiв. Горщики прикрашалися орнаментом, нанесеним по сирiй глинi скрученою мотузкою.

Слідів постійного проживання майже не знайдено, окрім невеличких стоянок. Лише одне унікальне поселення з залишками існувавших кам’яних укріплень відкрите на березі Дніпра в Херсонській області (с. Михайлівка).

Бронзовий час (приблизно 2500-900 роки до н.е.).

Ямна культура (продовження).

Бронза набагато перевершує мідь за твердістю й дозволяє знизити температуру плавлення металу. В Надчорномор’ї вперше вона зявляється у племен ямної культури.

Ці племена на пізньому етапі співіснували з населенням наступної культури – катакомбної. В тому, звідки в степу після тисячолітнього проживання тут „ямників” зявилися нові племена, хто вони були, в яких відносинах перебували з місцевим населенням і куди потім поділися - багато загадкового. Стосунки їх до кінця не зрозумілі. Майже не виклика сумнiвiв, що «ямники» були підкорені прийдешніми чужинцями. На черепах в похованнях ямної та катакомбной культур досить часто зустрічаються сліди травм від ударів кам’яними топорами і булавами, а серед кісток – крем’яні вістря стріл, що позастрявали в тілах. Можливо, в ці часи в степах відбувалися грандіозні битви, подібні до подій Троянської війни чи ворогування родів Пандавів і Кауравів давньоіндійського епосу „Махабхарати”, але слава про подвиги геров того часу не збереглася, розвiявшись в вiках.

Катакомбна культура.

Катакомбна культура названа теж умовно, за характерною формою поховального спорудження – вхідною ямою з вузьким отвором, що вів у камеру.

Хронологія її пам’яток займає близько трьохсот років – з 2000 по 1700 р.р. до н.е. – приблизно дванадцять поколинь.

Розміри курганного будівництва суттєво знижуються. Могили влаштовували в насипах, споруджених в попереднiй час населенням ямно культури, часто обмежуючись лише невеликими підсипками. В ризних районах Надчорноморя тильки 7% катакомбних поховань супроводжувались земляними роботами по спорудженню чи збильшенню насипу [Отрощенко, Пустовалов, 1991, с.79].

При копаннi ям з цього часу починають використовувати вже бронзовi кайла i долота [Андросов, 1984], що свiдчить про збiльшення кiлькостi використовуваного суспiльством металу. На стiнках могильних ям iнколи добре простежуються слiди двох видiв – пласкi, нанасенi кайлом з лезом шириною близько 5 см та вiд ударiв загостреним знаряддям.

Катакомби розташовували дугою в полах кургану, камера направлялася до центру насипа. Зазначимо, що при цьому ориентировка померлого по сторонам свиту не мала ниякого значення, хоча в дослидженнях з поховальних звичаїв цей фактор, як за правило, вважаеться головним. Але здаеться, що при похованнях зверталась певна увага на вибiр сектору кургану та уважно дотримувались iншого чинника – класти померлого головою лiворуч вiд вхидної ями. Хоча в деяких могильниках навпаки, померлих розташовували головою праворуч вiд входу. Тобто принципи розмiщення, як i тип могили, як i вiдношення до будування курганiiв кардинально були вiдмiннi вiд ямних традицiй.

Серед скорчених поховань з’являється також значна кiлькiсть випростаних на спинi. У похованих у витягнутому положеннi голова переважно повернута обличчям до виходу з камери.

При похованні інколи проводились ритуальні дії, коли череп вдокремлювався вiд тiла, з нього видаляли м’які тканини і обличчя виліплялося з глини, iнколи змішаною з червоною вохрою. Голову могли не вiддiляти, а вичищати вiд м’яких тканин весь кiстяк.

На таких посмертних масках, розписаних полосами рiзнокольорової вохри, можна бачити стулені повіки і характерні великі криві носи. Iнколи на черепах присутнi слiди смоли, якою скорiше за все приклеювали скальп [Клейн, 1961, с. 105-109].

Поховання „масочників” були вперше відкриті ще в 1930-i роки, але масово дослiдженi на правобережжi Молочної, зокрема в Токмацькому районі Запорізькою експедицією Інституту археології (Круц, Кубишев, Отрощенко, Пустовалов, 1991). Iнколи, як зазначалося, розчленованим виявляеться весь скелет, складений купою такого собi „конструкторського набору”.

Померлих могли поїдати з магiчними цiлями, а могли виставляти трупи, щоб их розкльовували хижi птахи. Наприклад, в Малiй Азiї (в слоях поселення Чатал-Гуюк) розкопаний храм, на розписаних стiнах якого зображенi безголовi тiла померлих, над якими кружляють коршуни. Перед цими розписами на глиняних стiльцях розставлялися людськi черепи.

Вiдомо, що такий спосiб був поширений у iранських народiв, що дотримувались зороастризму. Тiла померлих виставлялися на специальних баштах i там вони розкльовувалися грифами, а кiстки потiм ховали в спецiальних невеликих керамiчних скриньках. Цей обряд iснував з давнини i практикувався до останнього часу.

Замли навколо рiчки Молочно були якимось «царством» племен катакомбнои культури. Тут розкопанi поховання визначних вождiв того часу, а також грандиозна священна споруда неподалик с. Вингоградне, видома як Молочанське святилище, або курган Кiнський Брiд.

Катакомбна культура досi таїть в собі багато таємничого і зараз незрозумілого. Питання про те, до якого народу належали ці племена та на яких мовах розмовляли є дискусїйним. Деякі вчені намагалися довести їхнє арійське походження, вважаючи, що саме «катакомбники» вирушили в напрямку Індії [Клейн, 1980]. Але, скоріше, вони прийшли сюди з району Кавказу, підкоривши «ямників». Так чи iнакше, але приблизно саме в катакомбний час мiграцiї зрушили якусь частину арiйського населення, що в результатi почала завоювання пiвнiчної Iндiї. Можливо, що катакомбнi племена витiснили якусь частину ямникiв, якi не стали коритися, а почали шукати собi нової батькiвшини. Вони могли зiрвати з мiсця сусiднi племена, тi в свою чергу ще iнших i в результатi виникла одна з навал iз пiвночi та заходу на цивiлiзацiю Iндостану.

Початок шляху катакомбних племен мiг знаходитись десь в Близькiй Азiї [Отрощенко, Пустовалов, 1991, с.77-78]. В усякому разi ця культура виглядаe бiльш розвиненою в порiвняннi з ямною та вiдчуваеться її немiсцевий, прийдешнiй характер.

Деякий час вважалося, що «катакомбники» мали контакти з Єгиптом, бо при розкопках одного з курганів біля с. Вознесенка Мелітопольського району на лівому березі долини Молочної, в катакомбному похованні було знайдено амулет у вигляді священого жука – скарабея. Цей висновок потрапив до підручників та узагальнюючих праць, викликавши великий інтерес. «Возможно, появление стеклянной бусины-скарабея в степи под Мелитополем свидетельствует о контактах местного катакомбного населения, пути которых проходили, по мнению некоторых исследователей по линии Кавказ - Ближний Восток - Египет» [Михайлов, 1991, с.65].

Але при розгляді наукового звіту та польових креслень, з’ясувалося, що це результат неохайних і некваліфікованих розкопок, помножених на бажання заявити про сенсацію пояскравіше. Бусина-скарабей була розмішена автором звіту Б.Д.Михайловим у вхідній ямі катакомбного поховання помилково, чисто формально, при складанні за попередніми обмірами загального плану кургану [Санжаров, 1992, с.116-120]. Вона походила, скоріше за все, з пограбованої сарматської могили, впущеної в курган зверху над вхідною ямою приблизно через 2000 років після влаштування катакомбного поховання і зрізаної ножем бульдозера. Це сарматське поховання, можливо, взагалі не було помічено під час неякісно проведених розкопок . Подібні бусини не вироблялися в IІ тисячолітті до н.е. Тогочасні скарабеї з території Єгипту значно відрізняються від цієї знахідки. Натомість, для сарматських поховань тотожні бусини-скарабеї є досить звичайними. Наприклад, кілька їх було знайдено при дослідженні великого сарматського могильника біля Мелітополя в 1951-52 роках (мал. ).

Та казковий фантом про єгипетського скарабея продовжує кочувати з однієї публікації в іншу. На основі того, що бусину Б.Д. Михайлов [1999, с.10], чомусь датує ХVIII-XVII століттями до н.е. (на яких пiдставах - ?), він пише і про якесь „підтвердженя” хронології існування самої катакомбної культури, хоча в чому воно взагалі повинно було полягати, не зрозуміло.

В однiй з останнiх статей про «фаянси» епохи бронзи цю бусину без жодних реальних доказiв i перекручуючи факти на свою користь продовжують датувати «катакомбним» часом [Островерхов, 2004, с.319-322].

Втім, до населення катакомбної культури (та наступної за нею культури багатовалиово керамики) все ж таки потрапляли завдяки якимсь контактам, через Кавказ чи Балкани пастові бусини явно немісцевого виробництва. Вони зрідка зустрічаються в похованнях цих культур i вимагають пошуку центрiв їх виробництва.

Як закінчила своє існування катакомбна культура, поки що невідомо. Треба зазначити, що після її зникнення в поховальних звичаях та в виготовленні предметів вжитку почали відроджуватися попередні традиції ямної культури, зокрема повертаються до скорченого положення померлих в похованнях.

Археологiчнi культури круга зрубної спiльностi

(пiзня бронза).

В подальшій історії людності Північного Причорномор’я простежується досить чітка лінія наступного послідовного розвитку народів, археологічні залишки життя яких представлені низкою культур епохи пізньої бронзи: валикової кераміки, зрубною, сабатинівською та білозерською.

Катакомбну культуру, що залишили прийдешні племена, змінює культура багатопружкової кераміки (КБК), яка названа по типовій кераміці з розташованими в ряд валиковими наліпами, часто защiпленими пальцями по сирiй глинi при виготовленнi. Треба зазначити, що епоха культур «шнурової кераміки» (ямна, катакомбна, зрубна) саме в КБК змінюється традицією «пружкової кераміки», яка потім продовжувалась сабатинівською культурою та присутня в скіфському виробництві посуду.

Хронологія цiї культури - 1700 – 1400 р.р. до н.е. Населення її вважають іраномовним, спорідненим попередній людності ямної культури. Північніше, в лісостепу відомо багато поселень КБК, в степу їх значно менше, що зумовлено, скорiше за все, тогочасним клiматом.

Як зазначалося, відроджуються поховальні традицій ямної культури. Повертаються до скорченого способу поховання, переважно на правому боци, в рiзний час головою на захiд, схiд, або рiдше, на пiвнiч. Хоронять в ямах, перекритих дерев’яними дошками чи кругляками, та в ямах з пiдбоем пiд однiею з довгих стiнок. Останнi винкли, як здаеться, вiд простих ям пiд впливом коструктивної iдеї спорудження катакомб попередньої культури.

Cинхронно розповсюдженню в наших степах культури багатоваликової керамiки, на території сучасного Іраку вiд XVII ст. до н.е. вiдома держава Міттані. Правляча верхівка там була індоєвропейського походження і розмовляла на одному з індо-іранських діалектів, а підлегле населення хурітів було семіто-хамітського походження. Це перше історичне свідоцтво, що загони воїнів-кіннотників з степового поясу через Кавказ або Середню Азію досягали цивілізацій в межиріччі Тигру та Євфрату, причому здійснювали не окремі грабіжницькі походи, а закріплювалися для постійного проживання. Як політичне об’єднання Міттані проіснувало до ХІІІ століття. Про те, звідки міттанійські арії зявилися на Близькому Сході, захопивши владу в державі, яка проіснувала 400 років, ничого не видомо. Але події, які зумовили їх навалу, напевно були прямо чи опосередковано пов’язані и з тими зрушеннями в степах, які привели i до формування синхронної культури багатоваликової кераміки Надчорномор’я.

Чергова хвиля аріїв (названих зараз іранськими), які виділились з загального масиву, прийшла в Передню Азію років через двісті після розпаду Міттані, десь в ХІ ст. до н.е. і була предками мідійців та персів. Письмові джерела не зберегли відомостей про їх переселення, в археологічних же джерелах короткочасні по вимірам історії міграції залишають дуже мало слідів. Можна припускати, що ці історичні вже народи пов’язані походженням з великою спільністю зрубно-андроновських племен євразійського поясу степів, мова про яких піде далі. Ці племена розселялися в усіх напрямках дуже активно і кілька таких імпульсів, мабуть, зрештою докотилися до Передньої Азії.

Ми маємо достовірні історичні свідоцтва про близькосхідні походи народів з територій Північного Причорномор’я та Приазов’я в часи раннього залізного віку. Нема ніяких підстав для сумнівів, що такі ж контакти, хай меншого масштабу і можливо дещо іншого характеру, відбувалися і раніше, в епоху бронзи. При подібних переселеннях головна маса людностi, включаючи жінок і дітей могла рухатись на запряжених биками возах, в яких превозили і крам. Але часто переселенці складалися лише з загонів кіннотних воїнів, необтяжених табунами і отарами, які брали собi місцевих жінок і вже наступне покоління було наполовину етнічно змішаним – так виникали нові народи.

Чергова за багатоваликовою культура - зрубна назву свою отримала за дерeв’яними лаштунками з колод, які зустрічаються всередині могильної ями в місцевосцях, де росли лісові гаї. Якщо ж близько до поверхні знаходились виходи каменю, то тоді він інколи використовувався для устрію „кам’яних ящиків”, в які клали померлого.

Культура ця входить в великий ареал поширення племен, які складали зрубно-андронівську спільність, об’єднану виробництвом схожого посуду, поховальними звичаями та однотипними бронзовими знаряддями. В цю спільність, що протяглася по степах від Казахстану до Надчорномор’я, входили европеоидного типу племена скотарів та землеробів. Населення зрубнои культури було вузьколице и розмовляло на протоиранськй мови, а андронивськои – широколице и користувалося частково мовою протоугорською.

Міграції спорідненого населення в цей час протяглися з Азії на захід. Вплив її також поширювався на північ в лісостепову зону і на південь – в степи Приаралля.

На землі Надчорноморських та Приазовських степів діставалися головним чином більш рухомі скотарі. На Херсонщині досліджені поховання кочовиків, які прийшли зі сходу за тисячі кілометрів, принісши з собою традиції виготовлення посуду, типового для андронівської культури та обряди спалення померлих – це перша простежена хвиля предкiв угорського населення в Надчорномор’и.

Лiнгвiсти дослiджуючи фiнськi та угорськi мови (до останнiх видноситься в Европi венгерська та мова ханти i манси в Росiи) пiдтверджують контакти цих народiв з арiйськими ще до роздiлення iндiйцiв та iранцiв, тобто в часи мiдi-бронзи.

Наприклад число „сто” знаходить вiдповiдностi в фiнському „сата”, естонському „сада”, мордовському „сада”, мансiйському „сат”, якi походять з арiйських: iранське „сата”, iндийське „шата”. Таки запозичення простежуються в родинних та господарських термiнах, назвах тварин, металiв (Бонгард-Левин, Грантовский, 1983, с.99-100).

Вважаеться, що контакти цих народiв проходили на межi лiсостепу, але здаеться вiрогидним проживання значнои частини ургiв в степовий зонi вже в добу раннього металу.

Для зрубної культури характерним є оздоблення кераміки шнуровим або прокресленим орнаментом, часто у вигляді трикутників.

Виразною особливістю пам’яток зрубної культури є так звані „довгi” кургани. Вони будувалися, як правило, при використанні більш раннього насипу, до якого додавали „хвіст”, або об’єднували два (рiдко три) поруч розташовані кургани ямно-катакомбного часу земляною перетинкою.

Через тисячу рокiв скiфи чомусь благовiйно вiдносились до таких курганiв i часто ховали поруч з ними своих вождiв. В одному з „довгих” курганiв знайдено встромлений в землю скiфський меч, перекритий досипкою. Можливо, що серед скiфських племен зберiгалися якiсь перекази про давнiх предкiв, якi прийшли зi схiдних степiв багато поколiнь назад. Так чи нi, але скiфiв притягувала широтна довгастiсть таких насипiв, яка позначала рух сонця i виковичний шлях кочовикив в степах, а також путь померлих в потойбiчний свiт, туди де ввечерi згасае свiтло.

Нове населення (хвилі племен зрубно-андронівської спільності), змішувалося з місцевим (культури валикової кераміки), в результаті виникла наступна культура – сабатинівська.

Назву ця культура отримала завдяки селу в Кіровоградській області, біля якого було досліджене одне з перших знайдених поселень. Склалася вона на основі розвитку місцевого населення при добрих для присадибного скотарства та землеробства кліматичних умовах. Знайдено багато поселень, такої великої їх кількості в Північному Причорномор’ї ніколи не було ні до того часу, ні пізніше, аж до влаштування в Поднiпров’ в ХVІІ-ХVІІI століттях козацьких хуторiв-зимiвникiв. Будівлі зводили на фундаменті з каменю, для порівняння – ще на початку ХХ сторіччя в степовій частині „мазанки” часто ставили без фундаменту.

Клімат змінився на краще – дощiв стало набагато більше, це дало можливість займатися землеробством – вирощувати на полях ячмінь, пшеницю, городину. Починають використовуватися ділянки глибинного степу, віддалені від річок більше ніж на 10 км [Отрощенко, Болтрик, 1982, с.45; Салий, 1987]. Життя в цей час було відносно мирним та безпечним і це дозволяло утримувати житла незахищеними.

Інколи на поселеннях зустрічається кераміка зрубної культури з шнуровим орнаментом, зроблена під впливом традицій кочовиків-скотарів, які приходили зі сходу. Якими були відносини місцевого сабатинівського населення та прийдешнього, важко зараз відтворити за археологічним матеріалом. Скоріше за все, контакти цих споріднених народів відбувалися переважно мирно. Зброї в поховання не клали, сліди пожеж і руйнацій на поселенях не простежуються. Пiд час дослiджень на поселенні Обіточна-12 на березі Азовського моря експедицією Археологічної групи ТКМ знайдено досить рідкісне бронзове кулевидне вістря стріли. Такі ж форми зустрічаються на Волзі.

Поховання зрубної та сабатинівської культури схожі між собою за обрядом: померлі покладені в скорченому стані, з підібганими до грудей колінами і складеними долонями до обличчя руками, переважно на лівому боці. Серед сабатинівських - більший процент похованих на правому боці. Часто поховання не містять ніяких предметів, або супроводжуються грубо виліпленим горщиком.

В Токмацькому районі 1952 р. Скiфською степовою експедицією МГУ розкопувалось поселення, розташоване на південь від с. Садове на краю низької надпойменої тераси лівого заливного берега р. Чингул. Знайдено уламки ліпної кераміки, орнаментованої наліпним пружком, наколами, прокресленими трикутниками та зигзагами; кременеве черешкове вістря стріли, кістки тварин [Смирнов, 1960]. Використовувалось поселення як сезонна стоянка, можливо протягом кількох років. Зараз слiди його не простежуються, пiсля оранок воно змите, або культурний шар похований пiд наносами чорнозему.

Досить багато відомо сосудів КБК та зрубної культури з зображеннями не до кінця зрозумілих знаків, які вчені намагаються тлумачити як доказ зародження писемності на основі малюнків-піктограм, що передають міфологічні сюжети чи уявлення про будову Всесвіту, або як календарі. Такі спроби, звичайно, цікаві, та все ж остаточної думки про їх природу поки що немає.

(Помистити вси можливи фото)

Завдяки неповторюваності елементів декор сосудів не можна звести виключно до орнаменту, він є примітивними спробами передати складнішу інформацію. Але тлумачення цих знаків впирається в те, що малюнки навряд чи адекватно передають речі, що хотіли зобразити первісні „філософи”, приблизно так же, як інколи неможливо зрозуміти, що малюють діти, а їх роз’яснення часто бувають несподіваними. Втім, цей період означав важливий етап формування людської свідомості, коли світосприймання стає не лише наочно-предметним і образним, а й абстрактно-знаковим. В той час не реалізувалася до кінця реальна можливість виникнення згодом писемності. Значне погіршення клімату в кінці епохи бронзи та наступні навали войовничих кіннотників зі східних степів припинили цивілізаційні зародки – розвиток поселень та формування писемності.

Белозерська культура (умовну назву отримала від лвобережнои притоки Днипра, річки Білозірки в Запорізькій обл., біля гирла якої розкопувалось одне з поселень) розвинулась на основі сабатинівської. Білозерських поселень вже в кілька разів менше, ніж сабатинівських, бо клімат знов погіршав, стало прохолоднiше та сухіше, і це змусило розташовувати їх ближче до річок.

Археологічною групою ТКМ в дельті Чингулу відкрито поселення Пришиб-1, де зібрані фрагменти кераміки, близькі за cвою пiдлощеною поверхнею до білозерського посуду.

Періодизацію мідного та бронзового віку степів навколо Дніпра та Волги в головних рисах створив археолог В.А. Городцов. За результатами своїх спостережень під час розкопок вiн виділив на початку ХХ столітя основні культури: ямну, катакомбну та зрубну. Ця перiдизацiя в подальшому лише уточнювалась окремими доповненнями. Наступне використання заліза – характерна прикмета нової епохи в історії людства.