Токмак - Саенко ТвИЕС
Скіфський світ.

Ранній залізний час (приблизно 900 рік до н.е. - 400 рік н.е.).

Кіммерійці.

Кіммерійці – найдавніший з народів Північного Причорномор’я, чию назву зберегла писемна історія. Вперше про кіммерійців повідомляє Гомер в «Одисеї», пишучи про оповиті мглою „місто й країну людей кіммерійських”, де „ніч лиховисна там вічно нещасних людей окриває” [Ном., Оd., ХІ, 13-19]. Деякі науковці припускають можливість ототожнення сабатинівських і білозерських поселень з цією туманною згадкою „міста людей кіммерійських” [Черняков, 1987, с.85-87].

Одні вчені вважають домінуючими серед кіммерійського народу фракійців, інші впевнені, що ті були іранцями. Але, скоріше за все, вже «сабатинівське» й «білозерське», а потім і кіммерійське населення не було етнічно однорідне. Воно складалося з фракійських народів, більше яких було в західних областях – на Правобережжі, та іранських, що переважали в Приазов’ї. Західні впливи добре простежуються на археологічному матеріалі, зокрема в формах посуду.

І.М. Дьяконов доводить, що ім’я кіммерійців походить з іранської мови, означаючи «загін кіннотників». Зараз важко сказати, чи було це самоназвою, в звязку з якими iсторичними подями воно виникло i якi етничнi реалiи за ним прихованi.

Кіммерійці відомі приблизно десь з 900 року до н.е. Поховань цього часу відкрито небагато, зустрічаються вони поодинці, поселень немає зовсім. Сучасну основу вивчення кіммерійської проблематики створив О.І. Тереножкін. Він виділив передскіфські поховальні пам’ятки Подніпров’я та Надчорномор’я, розділивши їх на дві групи, названі „новочеркаською” за кладом, знайденим біля цього міста в двадцяті роки, та „чорногорівською”.

В тi часи поодинокі загони вершників постійно рухались степами, які стали дуже посушливими, зими були холодними та безснiжними. Це призвело до значного зменшення населення, мiграцiй, які завжди супроводжувались збройними сутичками та грабунками. Кіммерійці ходили походами в північні передлісові райони, воювали в Ассірії та Малій Азії. Гадають, що на грецьких вазах є зображення (правда, більш пізні, зроблені через століття) саме кіммерійців – вершників в гостроверхих повстяних чи шкіряних шоломах, озброєних луками і мечами, в супроводі зграї бойових собак. Кімерійські загони наводили жах, грабуючи і спустошуючи все на свойому шляху. В Передню Азію кіннотники, якi рухались верхи та на бойових колiсницях, попадали через Кавказ.

Останнiм часом доходять висновку, що для поховань, вiдкритих в Малiй Азiи, якi пов’язують з iсторичними кiммерiйцями характернi тi ж типи предметiв, що й для раннiх скiфiв, тобто археологично вони нiбито не вiдрiзняються.

Але якщо навіть степове господарство Надчорномор’я значно постраждало від кліматичної кризи, а більшість населення знаходилась в східних походах, поодинокі поселенські осередки повинні були зберігатись в глухих кутках вздовж дніпровських плавнів Великого Лугу та інших річкових систем, в лiсовiй частинi гирла Днiпра, навіть якщо брати до уваги ризик їх періодичного пограбування. Насправді те, як і коли точно припиняють своє існування чисельні поселення сабатинівсько-білозерського періоду – достеменно невідомо. „Темні віки” досить загадкового 250-річного періоду десь між 900 та 650 р.р. в Приазов’ї представлені виключно малою кількістю поховань при відсутності поселень. Не виключено, що з’являться якісь факти, котрі дозволять змінити хронологію існування поселень пізньої бронзи, подовживши час існування частини їх ближче бо скіфського періоду, бо повного знелюднення степiв Надчорномор’я на зламi епох бронзи та раннього залiза просто не могло бути.

Скiфи.

Розглядадаючи історію скіфів, не можна забувати, що час іхнього перебування в Північному Причоромор’ї складає тисячу років і за цей величезний період життя зазнавало постійних змін і суспільство значно відрізнялося на кожному етапі розвитку.

Свідоцтва про прихiд скіфів датуються початком VII столітя до н.е. Зявились вони десь „з глибин Азії”, гнані племенами масагетів і витіснили місцевих кіммерійців. Грабуючи все на своєму шляху, військові загони проскочили степовим поясом до Західної Європи, сліди перебування cкифв знаходять за Дунаєм. На початку та в кінці VII ст. до н.е. також відбуваються дві навали в Лісостепове Причорномор’я.

За своїм далеким походженням скіфи пов’язані з арійськими індо-іранськими народами епохи міді-бронзи. Слово „арій” в значенні „людина” було широко поширене в їхній мові. Наприклад, як складова частина воно входило в імена царів Аріант, Аріапіф (Аріапат). Останнє означало „людиновбивця”, або „володар чоловіків” .

Геродот [ІV, 110] також пише, передаючи оповіді про народ жінок-воїнів: „... амазонок скіфи називають ойорпата, а ця назва означає грецькою мовою чоловіковбивці, бо ойор – це їхньою мовою чоловік, а пата – вбивати”. Тут ойор є варіантом слова „арій”, можливо, фонетично не точно переданим, і прізвизько амазонок і імя царя Аріапата виявляються споридненими чи взагали тотожніми.

В iншому уривку „батько історії” повідомляє про скіфських жерців енареїв, що в перекладі з їхньої мови повинно означати „не-чоловік”, „не-арій” [Геродот, І, 105].

Переслідуючи кіммерійців, як повідомляє Геродот, скіфи через Кавказ вдерлися в Передню Азію.

Мимохiдь виникають питання, навiщо скiфам потрiбно було их переслiдувати i чого кiмерiйцi подалися саме на Кавказ i далi на Малоазiйський пiвострiв. Скорiше за все, цей шлях був добре вiдомий ще в епоху бронзи.

Перші відомості про перебування скiфiв на Близькому Сходi датуються 670-ми роками до н.е. Знайдена глиняна табличка з клинописним запитом ассірійського царя Асархаддона до оракула бога Шамаша про те, чи буде вірним своєму слову цар країни Ішкуза (в такій формі використовувалось ім’я скіфів) Партатуа, якщо дістане за дружину ассірійську царівну [Дьяконов, 1951, с.228].

В Передній Азії скіфи воювали проти своїх вже дуже далеких родичів – також іраномовних мідійців, які жили на східних кордонах Ассірії і повстали проти її влади. Союзні ассірійським царям скіфські загони кілька разів розбивали мідійські війська. Займаючись грабунками, скіфи рухались по всій Передній та Малій Азії, доходили до Египту, де фараон Псамметіх І „дарунками і проханнями умовив завойовників не йти далі” [Геродот, І, 105].

Коли скіфи, отримавши від фараона дарунки, проходили на зворотньому шляху через Палестину, деякі з них затримались в місті Аскалоні, щоб пограбувати місцевий старовинний храм. На цих скіфів та на їхніх нащадків богиня наслала якусь загадкову „жіночу хворобу”, скорише за все, збочення, що супроводжувались и певними психичними видхиленями, часто притаманними шаманам. З цієї причини скіфи стали називати їх енареями, тобто не чоловиками.

Це наявне свидчення впливу схидних религий на вирування скифив. В передниазийському мифи про богиню Иштар оповидаеться, що в пидземний свит не миг спуститися ни чоловик, ни жинка, и тоди туди було видправлення створиння середнього роду, що узгоджуеться з видомостями про енареив.

Шаманська природа энарев давно звертала на себе увагу дослидникв и зараз не виникае сумнивив, що згидно универсальний природ мистерий, вони були посередниками миж свитом живых та свитом мертвих.

Також схожи з магичною практикою, описаною в Библии [Бытие, 30. 37-43], скифськи гадання на гилочках дерев. Таки гадання були поширени и в деяких инших

В Ассірії працювала добре налагоджена розвідка і в текстах донесень з Урарту, які збереглися на глиняних табличках, є повідомлення про скіфів. Згадки про них містяться і в „Біблії”.

Після того, як Ассірія все ж таки пала (її столиця Нiневiя була захоплена, за загальноприйнятою датою, 612 р. до н.е.) під ударами мідійців і Вавілона (их пидтримувала и якась частина скифських загонив), скіфи втратили політичну основу свого володарювання в регіоні.

Про перебування скіфів на Близькому Сході Геродот [І, 106] пише: „Протягом двадцяти восьми років скіфи панували у Азії і за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягували данину, яку накладали на усіх, вони ще, об’їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожен володів. Більшість з них запросили до себе Кіаксар з іншими мідійцями, понапоювали їх і перерізали. Так мідійці знову повернули собі владу в країні, яку мали ...”.

„Скіфську країну” цього часу шукають на території Манейського царства, що межувало з Ассірією і Урарту, і де присутність скіфів зафіксована писемними джерелами, або на південь від Кавказького хребта, в межиріччі Кури і Араксу. Але основне ядро скіфів в VІІ-VІ ст. до н.е. перебувало в степах Прикубання і Північного Кавказу, і „царство Ішкуза” з найбільшою впевненістю локалізують саме там [Мурзин, 1984, с.99-100].

Повернувшись з Передньои Азiи скiфи оселилися в спепах Передкавказз’я. Там дослiджено велику кiлькiсть курганiв цього часу.

Ранньоскіфських же поховань в Надчорномор’и відомо одиниці. Первiсна, „Стара” Скифия тут розташовувалась нiбито мiж Дунаем та Нижнiм Поднiпров’ям, включаючи i степовий Крим [Геродот, IV,136].

До рідкісних знахідок цього часу відноситься знайдена в Василивському райони статуя, що зображує воїна-скіфа [Бусел В.А., Саєнко В.М., 2002]. Кілька років тому на полі біля с. Кам’янське, при оранці механізатори знайшли і відтягнули в лісосмугу кам’яну скульптуру. Вона масивна, підквадратна в поперечині, вагою близько 450 кг, виготовлена з вапняка місцевих виходів. Витвір з слідами вивітрювання, вся передня сторона стесана плугами на глибину декілька сантиметрів, що призвело до втрати зображення, за виключенням обрисів правої руки. На знахідці рельєфом пропрацьовано руки і плечі, поєднані з овальними лопатками, виділена масивна гладка гривня і широкий пояс. На поясі праворуч причеплений келеп (переданий рельєфом), ліворуч - лук в гориті (гравіровка). На голові – гостроверхий шолом-башлик і овальні, виділені гравіровкою “вуха”. Нижня чверть скульптури масивна, без слідів підпрацювання.

Витвір виглядає досить раннім, перегукуючись за рядом ознак і загальним масивним виглядом з відомою серією архаїчної скіфської скульптури, зустрічаемої в Передкавказі і по степовому поясі на захід до Дунаю. Незважаючи на територіальну розкиданість, біля двадцяти відкритих скульптур, датуємих загалом кінцем VII-VI ст., досить схожі між собою. Вони мають фаломорфні обриси, підпрямокутні в розтині, голова не виділена (“антропоморфний стовп” за розподілом В.С. Ольховського), на шиї масивна гривня, пояс широкий, сокира та лук майже обов’язкові, зустрічаються також акінак і нагай, виступами передані “вуха” що надають голові вигляду своєрідного “шоломофону”, характерне зображення фалла.

Скульптуру можна датувати часом не пізніше VI ст., вірогідніше, його першою половиною. Поховання з кам’яною статуєю дещо пізнішого часу – кінця VI ст., більш примітивну за загальним виглядом, пласкувату і з виділеною вже головою – було досліджено біля с. Гладке, на схилі балки Широкої [Самар В.А., 1999], що в 18 км від місця знахідки.

Усього з території Запорізької області відомо лише ......... ранних скіфських скульптур [Шевчук, Забiлiй, Осадчук, 1992, с. 106] та ............ к. V-IV в.в. .

Десь між 514 і 510 роками до н.е. відбулася навала персів на скіфськи земли в Надчорномори. Ци подии були оспивани в сіфському епосі, звідки черпав відомості Геродот. Пд приводом того, щоб помститися за давні передньоазійські походи , війська Дарія І по мосту, вибудованому з кораблів, перетнули Істр (Дунай) і степами просувалися за скіфами, які відкочовували в глиб країни. Перси дійшли, як вважають, десь до району сучасного Бердянська, а можливо, аж і до Дону. Зрештою, похид миг тривати пивроку чи бильше, ниж заплановани 60 днив: „призначени вам дни уже минули” [Геродот. IV.136].

Скiфи вiдходили в глибину свох земель, витоптуючи чи випалюючи степ, руйнуючи колодязi та водопои ; бо кочовик пiд час вiйни насамперед захищае не територiю, а стада [Петров, 1992, с.43].

Епічна традиція, в якійсь мірі наслідуючи історичним реаліям, повідомляє, як під час просування степами за скіфами, що відкочовували вглиб країни, Дарій І запропонував їм або стати до бою, або підкоритися, принісши на знак «сюзеренітету» землю та воду.

Иданфирс дуже розлютився

Опис цього епизоду серед подй військового конфлікту містить «Історія» Геродота, який збирав інформацію через 60-70 років опісля, знаходячись, як вважається, в Ольвії. Варіант фрагменту про принесення «дарів» зберігся також у Ферекіда Лерійського.

Формула первснои дипломатi «земля і вода» для вираження покори була типовою для стародавнього світу і, зокрема, неодноразово зустрічається у Геродота. Цей вираз є сукупною характеристикою «своєї» території, елементив ризних стихий і в його основі лежить архаїчна традиція використання космологічної моделі в різноманітних ситуаціях, які завжди приводились до відповідності з сакральною схемою першотворення всесвіту.

Скіфський цар Іданфірс відповів Дарію, що кочування – це їхній звичний спосіб життя, «тобі ж замість дарів – землі та води – я надішлю інші дари, на які ти заслуговуєш» [Геродот, IV, 126-127]. Згодом скіфи прислали персам наступні речі: птаха, мишу , жабу та п’ять стріл. Далі епос передає суперечку персів про тлумачення послання: як вияв покори, чи, навпаки, приховану погрозу.

Б.А. Рибаков [1979, с.182] припускав, що стріли могли символізувати союз п’яти скіфських племен (мабуть, по аналогії з середньовчними тюрками «десяти стріл»), але цю думку спростовує Є.В. Черненко [1984, с.11], бо тогочасна етно-історична ситуація була дещо іншою. Д.С. Раєвський доводить, що символіка стріл полягала в структуруванні свяченого простору Скіфії і захист її з усіх напрямків. Вочевидь, що тварини також уособлювали три космічні сфери – небесну, земну та хтонічну. Трійчасті структури були широко розповсюджені в ідеології індоєвропейських народів взагалі [Дюмезиль, 1990], в скіфському ж мистецтві звіриного стилю також простежуються три групи, пов’язані з світовими зонами: хижий птах – копитні тварини – котячий чи вовчий хижак [Раевский, 1985, с.65].

Але миша та жаба разюче відрізняючись від звичних для використання скіфами зооморфних символів священих сфер свитобудови, мали, певно, глузливий харктер, лише імітуючи принесення дарунків [Саенко, 1992, с.13-14]. Птах також повинен був мати якийсь непрестижний характер та малі розміри, знаходячись у відповідності до інших двох елементів цього зооморфного коду.

Непрестижність надісланих «дарів» наголошувалась з усією певністю. При космографічній символічності справжніх дарів вони предбачають усе найкраще від усіх частей світобудови. Так, наприклад, в іншому випадку це забезпечувалось матеріалом виготовлення - сакральні предмети, що фігурують в скіфській етногонічній легенді зроблені з золота, що уособлювало фарн власника.

І якщо епос передає епізод, що дійсно мав місце під час війни, то персам надіслані жаба та миша повинні були здатися особливо відразливими, бо в іранських віруваннях виділялася група тварин, які вважалися гидотними, про що повідомляє вже Геродот [І, 140].

До того ж, вірогідно, тварини були принесені мертвими, тобто подвійно нечистими, і не один перс взагалі не взяв би їх до рук. Пізніша зороастрійська традиція вважала зловредних тварин та комах витвором негативного початку Ангро-Маінью. «Відевдат» наставляє знищувати мух, змій та інших храфстра [Vd, XIV, 5; XVIII, 73]. Релікти цих вірувань залишились у таджиків у вигляді уявлень про джиннів чи душі грішниів у образі сов, ящірок, черепах, павуків, скорпіонів, тощо [Рапопорт, 1971, с. 32; Снесарев 1969, с. 72; Бойс, 1988, с. 57, 215].

Скіфам же повинні були бути відомі звичаї передньоазійських іранців ще з часів військових походів на Близький Схід, також відомості про культуру сусідніх народів могли доходити і пізніше, шляхом якихось прямих чи кроскультурних, опосередкованих контактів. Взагалі, надсилаючи символічного листа, скіфам треба було бути впевненими, що він стане зрозумілим адресатові. Тому, припускаючи історичність епізоду надсилання «дарів», треба наголосити, що опис здогадок персів щодо іх змісту чисто епічного характеру, бо в дійсності сенс послання мав бути досить прозорим.

Геродот [IV. 134-135] оповида дали, що писля видправлення дарив скифи зi своею киннотою та пiхотою вистроилися нiбито для бою. Дарiй, здалеку спостерiгаючи, побачив що серед них почався якийсь гвалт и ихний стрий змишався. На його запитання доповили, що миж двома лавами скифського вийська пробиг заець и вони кинулися того ловити. Побачивши як скифи зневажають перське вийсько и замисть готуватися до битви, ганяються за зайцем, Дарий визнав, що цей народ таки непереможний . Вночи, залишивши в табори з палаючити вогнищами хворих воинив та ревучих вислюкив, перське вийсько таемно почало видходити. Так зазнавши цилковитої невдачі, Дарий повернув назад, до Дунаю. Скифи намовляли ионийських грекив зруйнувати плавучий мост, але ти, удавано згодившись, залишились вирними Дарию. Як би не це, бильша частина перського вийська була б приречена на неминуче поступове винищення.

В перiод пiсля закинчення скiфо-перськои вiйни, з V ст. до н.е. кількість вiдомих поховань в Північному Причорноморї зростає, скіфи починають розселятися з степів Передкавказзя, налагоджують контакти з грецькими колоністами по берегах Чорного моря (Понту Евксінського ).

Вважається доведеним, що грецький історик Геродот, який описував сучасні йому греко-перські війни і пов’язані з цими подіями народи, особисто відвідав Північне Причорномор’я для збору матеріалів для свого твору. Він присвятив скіфам значну частину написаної в серединi V cт. до н.е. „Історії”, завдяки чому ми зараз маємо основні відомості про війну з персами, про попередню історію скiфiв, та про Скіфію п’ятого сторіччя (через що цей період навіть отримав у істориків назву „Геродотової Скіфії”),

До кiнця V-ІV ст. до н.е. відноситься розквіт Скіфії, що супроводжувався значним зростом населення. В цей час споруджено більшость степових курганів, в тому числі кiлька „царських”: Солоху, Чортомлик, Огуз, Олександропольський (Лугова Могила) та Нечаєву Могилу. Висота найбільших з них сягала до 20 метрів. В них були поховани наймогутнш володар скфв, яких античнi автори на грецький манер називають басилевсами. Вченими навiть зробленi спроби спiввiднести похованих в цих курганах з конкретними iменами скiфських царiв.

Створене скіфами об’єднання за схемою свого виникнення повинно було бути подібним до кочових утворень часів середньовіччя, про які збереглося більше відомостей. Група кочовиків, мова яких відноситься до північноноіранської, прийшла зі сходу в Надчорномор’я, перед цим витіснена іншими кочовиками, і почала володарювати над місцевим, етнічно спорідненим завойовникам населенням, частина якого розмовляла на більш архаїчних індоарійських діалектах. Скіфи контролювали і суміжні території, де поширеною була фракійська мова - на заході, біля Дунаю та, можливо, в Правобережному лісостепу. Протослов’янські племена проживали, як вважаеться, північніше, в лісостеповій зоні. Там кочові скіфи зайняли панівне становище і швидко змішувалися з місцевим населенням. За часів існування Скіфії простежують ще кілька нових хвиль скіфських кочовиків, які приходили зі сходу. Тюркських народів в Північному Причорномор’ї тоді ще не було зовсім, хоча вони вiдомi скiфам i Геродот [ІV. 22] передае розповiдi про людей з пласкими носами, великими пiдборiддями (треба розумити - вилицями) та плешивих вiд народження (це перекручена iнформация про безбородiсть чоловiкiв чи особливости зачисок), що живуть далеко на схiд, бiля високих гiр.

Геродот повідомляє, що справжніх скіфів, як він чув, небагато. Вони, напевно, складалися з нащадків тих, хто повернулися з передньоазійських походів. Відносно нечисельні спочатку аристократичні роди войовничих пришельців, згодом названих „царськими”, всіх інших скіфів вважали своїми рабами [Геродот, ІV, 20]. „Велика Скіфія” була попередником степових імперій середньовіччя, які складалися з різноетнічної маси народів, об’єднаних під владою племені, яке на даний час досягло найбільшої могутності.

Характерною загальною ознакою культур скіфського типу, що були поширені по всьому поясі степів від Китаю до Дунаю є так звана «скіфська тріада»: дуже близька подібність кінської вузди, зброї і мистецтва «звіриного стилю».

Треба зазначити, що дистанция миж мистецтвом в нашому розуминни, як творениям високоестетичних виробив та ремеслом, як масовим низькопробним тиражуванням не була такою великою як зараз и мистецтва як чогось окремого вид ремесла не иснувало. Тому здаеться бильш коректним використовувати термин художне ремесло. Окрим того, треба мати на увази, що все стародавне „мистецтво” було невидривно пов’язано з сферою свяченого и в видокремлено-естетичних формах практично не виступало.

Звіриний стиль був унікальним мистецьким напрямком і подібного за художніми досягненнями творчого прояву не було (якщо виключити предмети імпорту) серед археологічних старожитностей євразійських степів ніколи ні до скіфів, ні, мабуть, і пізніше.

Поступово втрачаючи реалістичні риси, звіриний стиль набув у IV ст. до н.е. вигляду до межі стилізованих витворів, в яких часто важко впізнати вихідний прообраз . Чинником таких кардинальних змін традиційно вважався вплив грецького мистецтва, яке призвело до “занепаду” місцевої традиції, що є давнім питанням, до якого періодично повертаються науковці. Сам же перехід від реалістичної стилізації до абстракції, без залежності від того, чим він був викликаний, треба виважено оцінювати, не вважаючи лише за крок назад, бо з точки зору сучасного мистецтвознавства він має самостійне, хай не завжди позитивне, естетичне значення, як інший напрямок художнього творення. Якщо порівняти розвиток скіфського мистецтва з мистецьким модернізмом ХХ ст., то можна було б провести певні паралелі, зокрема, близькі кубізму (взірцем якому прислужилося також традиційне мистецтво - африканська скульптура) геометризм зображення, трактовка тiла тварини окремими площинами. Такий прийом сучасного мистецтва, як зображення предмета одночасно з різних боків присутній в звіриному стилі в геральдичних композиціях, побудованих за схемою “голова анфас – два тiла профіль”, чи навпаки, “дві голови профіль – тіло анфас” , на що звертав увагу Г.А. Федоров-Давыдов [1976, с.31]. Формалістичні експерименти, суб’єктивізм, деформація реальності, намагання звести зображуваний об’єкт до мінімуму привели до появи “скорочених” зображень, що в IV ст. до н.е. вже інколи цілком відповідають естетичній концепції абстракціонізму.

Зрозуміло, що звіриний стиль не має ніякого відношення до мистецтва ХХ сторіччя, модернізм пройшов осторонь його здобутків не надихнувшись виробами скіфських митців. Та використання матеріалів новітнього мистецтва не є усучасненням історії, а лежить в іншому плані – модерн цікаво розглянути з метою пошуку спільної закономірності розвитку, як подибний вариант тих процесів, що мали місце на території євразійських степів в ранньому залізному віці.

Але в мистецтві модерну присутні й елементи, що зявились в результаті прямого генетичного зв’язку шляхом звернення до художнього ремесла традиціїних народів. Пікассо, наприклад, цiкавився африканською масочною скульптурою з характерним використанням прийому розбивки моделюємої поверхні на окремі площини, що типологічно близько і звіриному стилю.

Oкрім того, що “декаданс” у мистецтві співвідноситься з відповідними деструктивними процесами у скіфському суспільстві, про кризові явища можуть свідчити такі моменти як деяке загальне зменшення кiлькостi виробiв у звiриному стилi, збiднення i унiфiкацiя репертуару та неохайнiсть у виконаннi. За це говорить і наступне зведення нанівець виробництва стильних речей в Малих Cкiфiях Добруджi, Поднiпров’я та Криму, певно на фонi занепаду старої iдеологiї.

Типовим зразком раннього етапу скіфського звіриного стилю є бронзова бляха - прикраса кінської вузди, знайдена під час розвідок, що проводила експедиція Археологічної групи Токмацького музею у Василівському районі. Вона являє собою композицію у виглядi так званих зооморфних перетворень, що складається з морди оленя, ноги копитної тварини, голови та хвоста хижої птицi. Копито, в свою чергу, натякає на оленяче вухо. Збереженiсть добра, але патина пошкоджена селянами в результатi алхiмiчних спроб обробки розчином кислоти під час перевірок, чи то бува не золото i присутня лише в заглибинах металу.

На кiнськiй вуздi такi вироби використовувались у виглядi нащічника, втiм, не виключено їх пристосування на потиличному ременi, або пiдборiдному, а взагалi i на любому ремiнному перехрещенні.

Зображення досить високохудожнє, композицiя тяжiє до концентричностi, де центром виступае око оленя, через яке проходить вiсь, прокреслена нижнiм краєм копита – рискою ока – пащею. Повнiстю вiдсутнi елементи декоративного оформлення з репертуару античного мистецтва. Голова птицi передана чiтко i ясно, на вiдмiну вiд важковпiзнаваємих стилiзацiй, що губляться серед пальметок на аналогiчних речах. Хвіст відтворений у вигляді трьох умовних пір’їн.

Вiдома на сьогоднi чисельна серiя подiбних виробiв дозволяє говорити про канонiчнiсть використаних образiв i композицiйного рiшення, коли при бажаннi поєднати тiла копитного та птаха зображалися голова оленя чи лося з додатковим розмiщенням ноги вздовж контуру шиi, а роги при цьому трактувалися у виглядi характерної для пiрнатого хижака голови з вираженим дзьобом i оком, або пари симетрично розташованих волютоподiбних пазурiв, переданих, як i на деяких рукiв’ях мечів, чи iмiтували хвостове пiр’я.

За пiдрахунком зустрiчаємостi в скiфському мистецтвi маркуючих ознак при зображеннi птаха доходять висновку, що використовувались головним чином такi деталi, як крила, пазури та дзьоб. Те, що в описуванiй бляхi акцент зроблений на хвостовi може здатися дещо нетиповим. Але якщо звернутися до масиву подібних виробів, то стає помітною непоодинокість зображень хвостового оперення, які не впадають в око по причині схематичностi передачi, тим самим відкриваючи шлях до рiзного їх тлумачення («пальметовида гiлка») чи формального опису («пальметки трикутної форми з вiялоподiбно вiдходячими рельефними полосами»). Лише при порiвняннi мiж собою рiзних зображень не залишається сумнiву, що саме виробники мали на увазi. I часте використання в подальшому пальметок серед орлиних голов наводить на думку, що це кiнцево декоративне, майже знакове (у звуженому розумiннi) вiдтворення птичого хвоста, бо пальметка зображується саме там, де вiн повинен розташовуватись в iконографiчних схемах, а сам цей елемент виявився в грецькому та східному декорi найбiльш адекватною формою для цiльового використання. І здається, що саме скiфське мистецтво органiчно iнтегрувало пальметку для зображення хвоста, а не грецькі ремісники запропонували мiсцевому користувачевi.

Для розкриття символіки хвоста птаха в мистецтвi звіриного стилю цiкавi савроматськi бляхи з солярними знаками, на яких прямi пiр’їни, певно, повиннi були також демонструвати сонячну променистiсть. Пов’язування орлиного птаха з сонцем – загальний пласт вiрувань, що сягає ще протоарiйськоi традицiї, бо широко вiдображений в „Рiгведi”.

Розмiщення птаха в верхнiй частинi композицii вiдповiдає її мiсцю в мiфологiчнiй картинi свiтосприймання, при тлумаченнi самих зооморфних метаморфоз як вiдбиваючих уявлення про динамiчну, циклiчно мiнливу єднiсть скiфського «космосу». Наведенi зображення знаходяться в семантичному полi «олень (ширше – копитна тварина)-сонце-птах», де олень (кiнь) виступае еквiвалентом «космосу» i при жертвоприношеннi вiдбувається його вiдтворення. Але це досить узагальненi моменти змiсту звiриного стилю, конкретику якого важко вiдтворити за браком збереженої iнформацiї.

В цiлому серiя існуючих аналогiй виглядає досить однорiдно i вiдноситься до мистецтва п'ятого сторiччя, яке характеризується поступовою втратою своєрiдного експресiонiзму раннiх зображень, що грунтувався на органiчному поєднаннi реалiзму та стилiзацiї; коли почали зростати суперечнi тенденцiї до натуралiзму з однiєї сторони i орнаменталiзацiї з iншоi та, як вважається, широким розповсюдженням прийому зооморфних перетворень. Втiм, зооморфнi перетворення – одна з найяскравiших ознак власне всього стилю i зустрiчається у виглядi додаткових зображень вже на найбiльш архаїчних взiрцях.

В цiй серiї публiкуємий нащочник є одним з раннiх, бо виражає в найбiльш чистому виглядi художню iдею зображення голови i ноги копитної тварини з замiщенням рогiв пташиними елементами. Взагалi, в даному випадку ми маємо скорочене, згорнуте відтворення (голова+нога), яке походить вiд еталонного оленя-птаха з пiдiбганими ногами. Як на першоджерельнi в художньому вiдношеннi можна послатися на першi-лiпшi зображення скіфських оленiв.

«Скорочене» зображення в звiриному стилi – один з проявiв характерної риси свiтосприймання iндоiранських народiв взагалi, коли пiд часткою розумiли цiле (парцiальна магiя), що простежується, наприклад при жертвоприношеннях. Причому, частка власне і була тим цілим, сприймаючись цілком щиро.

Простота, вiдсутнiсть античних пальметок та волют, певний геометризм композиції, чiткiсть та повнота канонiчної iдеї згорнутого відтворення орлиного оленя з пiдiбганими ногами дозволяє вважати бляху з Лелихової балки найбiльш раннiм та еталонним виробом в ланцюгу наступного наслiдування та тиражування. Вiрогiдна дата виготовлення – не пiзнiше початку V ст. до н.е., нижня ж хронологiчна межа, можливо, могла сягати i шостого сторiччя.

Принципи побудови таких композицій знаходять відповідність в бронзах Луристану, звідки були запозичені скіфами під час передньоазійських походів.

На окремому прикладі публікуємої бляхи та пізніших виробів подібного типу можна простежити шлях скіфського мистецтва від тих змін, що зазнав звіриний стиль в Передній Азії під час скіфських походів, в тому числі і завдяки залученню в той чи інший засіб місцевих майстрів. Далі, в шостому и пятому сторіччях, головним чином, мабуть, в виробничих центрах Лісостепового Подніпров’я, в Передкавказзі та завдяки праці мандрівних скіфських майстрів в Степовому Причорномор’ї іде подальший інтенсивний розвиток скіфського мистецтва.

До цього етапу відноситься і наведена бляха, в побудові якої ще відсутні античні запозичення. Розробляючи тему хвилястості пташиного хвоста в сінкретичному образі птахо-оленя, скіфькі майстри створили багате розмаїття варіацій як в повному зображенні фігури оленя, так і в редукціях, подібних до публікуємої бляхи, які використовувались головним чином в оздобленні кінської вузди, а також як прикраса озброєння (сагайдак, щит, панцир).

Елементи античної орнаментики з поширенням торгівельних зносин з грецькими полісами були творчо пристосовані скіфськими майстрами до зооморфного характеру звіриного стилю (трактовка пальметки як пташиного хвоста, волюти - як дзьоба, розетки - як ока) і набувають широкого розповсюдження в V ст. до н.е.

Присутність грецької орнаментації на виробах звіриного стилю давала підставу дослідникам вважати їх продукцією північнопричорноморських античних колоній. Але детальний аналіз кольорової металообробки в Скіфії спростовує цю тезу і доводить, що центрами бронзового ливарництва були лісостепові поселення Середнього Подніпровя. Залишки ж виробництва бронзових предметів в грецькій колонії Ольвії є слідами виїздної ремісничої діяльності скіфських майстрів, які працювали як на потреби колоністів, так і для скіфів, що відвідували місто. [Ольговский, 1987, 1992, 1995, 1998, 1999, 2000]. На цій підставі потрібно дещо змінити акценти у взаємовідносинах двох мистецьких напрямків, бо запозичення мотивів античної орнаментики було творчим доробком скіфських ремісників, які досить своєрідно за своїми уподобаннями використовували її в розвитку звіриного стилю, а ніяк не еклектикою греко-скіфського синтезу.

Свого часу М.І. Ростовцев, пишучи про предмети оздоблення скіфської кінської вузди (зокрема, прикрашені пальметками), звертав увагу на те, що «вони, звичайно, могли бути створені тільки тими, хто відчував оригінальність і своєрідну чарівність цього стилю, тобто ні в якому разі не грецькими майстрами».

Дослідники господарства Степової Скіфії доходять висновку про відсутність товарного ремесла в V-IV ст. до н.е. Але якщо виробництво ліпної кераміки, кам’яних зернотерок, повсті, обробка шкіри і хутра, пошиття одягу, лаштування кибиток могло здійснюватися в межах домашніх промислів, то високотехнологічне ливарництво з кольорових металів (виготовлення бронзових казанів, прикрас кінської вузди, наконечників стріл, дзеркал, стандартизованих свинцевих прясел), ковальство (виготовлення акінаків - залізних мечів та кинджалів, копий, захисного військового обладнання: пластинчатих панцирів та шоломів, однотипних господарських ножів з „горбатою спинкою” та кістяним руківям), ювелірна справа (виготовлення золотих „щиткових перстнів”, примітивних гривень, браслетів, бляшок для нашивання на одежу, що витискувалися з бронзових чи деревяних матриць) мало виключно ремісничий характер і забезпечувалось пересувними групами майстрів. В значній мірі спеціалізованим, можливо, з часом стало і виробництво та ремонт возів. Таке ремесло, скоріше за все, було універсальним і кожен майстер володів різноманітними технологічними знаннями та навичками.

В творі Геродота знаходимо і цікаву інформацію, яка стосується прадавніх дорог. „Батько історії” послідовно описує народи Скіфії від приморської грецької колонії біля гирла Дніпра (Борисфена, як він тоді називався ) до землі за Доном (Танаїсом) і далі на північ-схид: там „мешкають інші скіфи, які відокремилися від царських скіфів і згодом прийшли до цієї країни.

Отже, до країни цих скіфів, яку я описав, уся земля рівна з жирним грунтом, але далі вона камяниста і нерівна. Коли перейти на значну відстань від цієї камянистої землі, прийдеш до узгірїв високих гір, де живуть люди, які, кажуть, усі від народження – і чоловіки і жінки – лисі, в них плоскі носи і великі підборіддя, вони розмовляють своєю мовою, але одягаються так, як і скіфи, і годуються плодами якихось дерев... Цей народ називається аргіппаї.

До цих лисих ще досить відома країна і народи, що там біля них мешкають, бо іноді і скіфи заходять до їхньої країни і неважко одержати від них відомості, а також від еллінів із гавані Борисфена та інших гаваней Понту. Ті скіфи, які заходять до них, обмінюються товарами, використовуючи при цьому сім товмачів із сімома мовами.

До країни цих людей, як я сказав, місцевості відомі, але далі на північ від цих лисих людей ніхто не може дати певних відомостей, бо шлях перегороджують високі недоступні гори, які людина не може перейти. Проте лисі люди розповідають, а я їм щодо цього не йму віри, ніби на цих горах живуть люди з козячими ногами, а якщо піти далі від них, то там є люди, що сплять шість місяців щороку, і цього я аж ніяк не можу припустити” (Геродот, ІV, 22-25).

Гори, про які повідомляє Геродот, є Уральськими і Алтайськими, тобто з Криму через Причорномор’я, перетнувши Дон проходив торгівельний шлях до гірських місцевостей, де здавна видобувалася бронза і золото. Відомості про козоногих людей, скоріше за все, - спотворена при усних переказах завдяки неточним прекладам „сiмох товмачiв” інформація. Що стосується людей, які сплять по півроку, в існування яких скептичний „батько історії” ніяк не міг повірити, то це безсумнівний образний опис арктичних широт з полярною ніччю.

Припускають, що цей торговий путь Геродота був священним для скiфiв, оскiльки вiв на хню азiатську прабатькiвщину [Зуев, 1989, с.52].

Ще один уривок оповідає про iншi „священні дороги”. В Греції і її колоніях були поширені перекази про напівлегендарний народ гіпербореїв , виникнення яких відноситься, можливо, ще до епохи бронзи.

Геродот пише, що греки з острова Делос розповідають про те, що „священні предмети, загорнуті в пшеничну солому, переносяться від гіпербореїв до Скіфії, а від Скіфії їх приймає кожен народ від своїх сусідів і відносить їх далеко в західні країни до берегів Адріатичного моря. Звідти їх відсилають на південь і першими серед еллінів їх одержують додонці, а від них ці предмети переносять до Малійської затоки і приставляють до Евбеї і від міста до міста їх посилають до Каріста. Проте звідти проминають Андрос, бо кастрійці переносять їх просто на Тенос, а теносці на Делос. Отже, кажуть, що так ці священні предмети прибувають на Делос. Проте вперше гіпербореї послали двох дівчат, щоб вони принесли ці предмети, а їхні імена за словами делосців були Гіпероха і Лаодіка. Разом з ними для безпеки гіпербореї, кажуть, послали як їхніх супутників п’ятеро чоловіків, яких тепер називають перфереями і вони користуються великою повагою на Делосі. І через те, що послані гіпербореями не повернулися до своєї країни, і вони, кажуть, вирішили, що їм невигідно, якщо завжди відбуватиметься таке з їхніми посланцями, що вони їх більше не побачать, і для цього вони переносять священні предмети загорнуті в пшеничну солому до своїх кордонів і передають їх своїм сусідам із дорученням передати їх далі іншому народові. Так, кажуть, посилають оці предмети, і вони доходять до Делосу” [Геродот, ІV, 33].

У арійських народів використання священої соломи було широко поширене, що простежується археологічно в курганних похованнях епохи бронзи і в скіфські часи на території Подніпров’я і Причорномор’я (Андреев, Саенко, 1992). Також вона часто згадується в гімнах „Рігведи” та іранських зороастийських текстах, які, як вважається, почали складалися в другому тисячолітті до н.е. в степах десь між Дніпром і Середньою Азією.

Зараз нас цікавить існування шляху, скоріше за все, ще в доскіфський період, за часів епохи бронзи, який починався десь на півночі, за межами Скіфії, ішов через Причорномор’я і перетнувши Дунай і Балкани, закінчувався в Греції. Треба зазначити, що інформація, яку наводить Геродот, вельми достовірна і точна, в чому вчені неодноразово пересвідчувалися.

Священні шляхи в Скіфії згадуються ще раз. На правому березі Дніпра була місцевість, звідки витікало джерело з гіркою водою, яке вливалось в річку Гіпаній. Вони мали назву по-скіфському Ексампай, а по-еллінському – Священні шляхи [Геродот, ІV, 52].

С.С. Безсонова [Давня історія, 1998, с.99] пише: „Лівобережжя мало мережу торговельних шляхів, з яких головним був Муравський шлях (він існував, певно, і в ті [cкiфськi – В.С.] часи), що йшов з Криму через степ, межиріччя Ворскли та Сіверського Дінця до сучасної Тули з відгалуженнями в початковій частині. Одночасно цими шляхами здійснювалися військові набіги, тому поселення й городища частіше споруджувалися осторонь них. Головний торговельний осередок Лівобережжя – Більське городище – було захищене з боку шляху двома городищами, одне з яких зазнало нападу на порубіжжі VІ-V ст. до н.е., а потім, наприкінці ІV ст. до н.е., було зруйноване”.

Річка Молочна, судячи з тексту Геродота, мала в той час назву Герри. „За Герром простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші та найчисельніші і вони вважають інших скіфів своїми невільниками” [Геродот, IV, 20]. Описуючи з заходу на схід географію Скіфії, „батько історії” ще раз згадує її: „Сьома ріка – Герр, яка відокремлюється від Борисфена в тому місці, до котрого є відомий Борисфен. В тому місці вона починає віддалятися від нього і має таку саму назву, як і та країна. Герр, прямуючи до моря, відділяє країну скіфів-кочовиків від царських скіфів і вливається в Гіпакірій” [Геродот, IV, 56] .

Припускають також, що ця назва віддносилась не до Молочної, а до Конки. Cкорiше за все, уявлення про ці дві річки злилися, бо вони мають розташовані поруч витоки, загалом умовно утворюючи єдину лінію річища. Окрiм того, при потребi можна було волоком перетягти лодii з Молочно в Конку i таким чином добиратися водою з Меотiди до Борисфену. Помітно, що Геродот більш впевнено и детально описує річки в місцевосцях до Перекопу, але що стосуэться Геррiв, то здаться, що тут все ж вiдобразились не стiльки георгафчнi помилки, а реалii практичного використання водяного русла, i пiд ii назвою у Геродота слiд розумiти систему рiчок Конка-Токмачка-Молочна. Цей висновок належить Ф. Бруну.

Те, що ливобережна Герр впадае в правобережний Гипакирий-Каланчак зараз здаеться явною географичною помилкою. Але дви з половиною тисячи рокив тому мисцевисть виглядала инакше. Насамперед, ривень Чорного моря був нижчим щонайменше на пять метрив в поривнянни з сучасним. Видповидно, прибережний суходол займав бильшу площу, гирла ричок були довшими, зараз же вони залити водою и утворюють лимани. Азовське море було не морем, а системою лиманив, значно меншим за площею ниж зараз. Його антични автори звжди називали Меотийським болотом. Можливо, воно спилкувалося з Чорним морем милкою протокою. Приазовськи рички Обиточна, Берда та инши були правобережними притоками Дона (Танаису) та впадали в його величезне гирло.

Молочна ж не текла в Азовське море, а була видокремлена смугою суходолу. Течия ии проходила через Сиваш, перетинала Перекопський перешийок (якого фактично не було) та несла свои води в Чорне море, маючи з Каланчаком загальне гирло [Тереножкин, Мозолевский, 19 ].

Геродот використовував информацию не наукову, а суто практичну, так званий перипл - опис береговои линии для каботажного судового плавання. Тому Пантикап у нього э пятою з заходу ричкою, а Борисфен – четвертою, хоча дивлячись на карту, розташован вони навпаки. „Батько истории” рахуе их в зворотньому порядку з тиеи причини, що так вони описувалися при плаванни – судно спочатку заходило в гирло Днипра, а потим, трохи пиднявшись вище по течии, вже потрапляло в Ингулець-Пантикап. Ця назва перекладаеться як Рибний Шлях („панти”+”капа”, перше слово поширено в индоевропейських мовах, звидкиля походить и путь, а друге лише в иранських, куди видносився и скифський, а також з сучасних, в осетинському). Мабуть навесни з Днипра туди масово заходила риба на нерест .

Можливо, що видомости про Герр також видображали навигацийни можливости плавання по ричках ливобережжя. Просуваючись Днипром, корабель попадав в Конку, яка текла вздовж його русла, то зливаючись, то знову видокремлюючись и утворюючи плавни Великого Лугу – мисцевисть Герри. З верхивив Конки в райони Синьои Гори (Токмак Могили) невелики лодии можливо було перетягнути волоком в Токмачку и просуваючись нею, а потим Молочними Водами, попасти в Сиваш, який був нижньою течиею циеи рички и таким чином досягти гирла Каланчака.

Зараз чомусь прийнято вважати, що Пантикап, Гiпакирий та Герри впевнено не iдентифiкуються. Зокрема такоои думки додержуеться такий авторитетний дослидник историчнои географии цього часу, як К. Шилик [ ]. Але на наш погляд, можна констатувати, що „Батько исторiи” описуэ водну систему Пивничного Причорноморя точно и вси названи ним рички идентификуються абсолютно однозначно. Едине питання стосуеться верхывив Конки та Токмачки. Втим, цилком вочевидь, що видомости про Герри повязани як з Конкою, так и з Молочною, а одноимена мисцевисть, де скифи ховали своъх царив – днипровськи плавни Великого Лугу.

Маршрут Конка-Молочна може й не використовувався широко на практици за видсутнистю потреби и складнистю просування, але напевне, що колись настирливи грецьки моремани пропливли ним и склали опис, який створив загальноприйняте уявлення и прислугувався Геродоту.

Наводячи технологiчнi аналогиiи, можна згадати, що в Грецiи в 600 р. до н.е. iснував великий волок довжиною 7,4 км через перешийок пелопонеського пiвострова, який дозволяв потрапляти з Iонiйського моря в Егейське [Ханке, 1976, с.35].

Пiдтвердженням цьому е i те, що вже в новий час маршрут через Молочну-Токмачку-Конку нiбито використовувався запорiзькими козаками. Коли при поверненнi з чорноморських походiв на них чатували бiля входу в гирло Днiпра турецькi галери, козаки через Азовське море потрапляли до Великого Лугу [Грушевський, ]

Вiдомостi про рiчки Cкiфi почерпнутi Геродотом з точного грецького периплу, основаного на досвiдi, а не на чутках i балачках, бо пiд час пересування географiчнi помилки могли дорого коштувати.

Цей гипотетичний «Геродотовий перипл» безсумнивно свидчить про використання греками для плавання ричковои мережи. До систематичного ричкового плавання скорише за все була причетна й якась частина мисцевого «озерного», тобто плавневого населення.

Про торгивлю водним шляхом з грецькими колониями Надчорноморя свидчить знахидка в торфянику лiвобережно притоки Днiпра р. Супой (Черкаська обл.) п’ятнадцяти бронзових сосудiв, затонулих при транспортуванн [Ганiна О.Д., 1964].

З початку IV століття вздовж берегів Дніпра зявляються скіфські поселення. Вони представляли собою скорiше за все скупчення тих же самих повстяних шатрiв, яке оточувалось земляним ровом и валом з якимись дерев’яним забором. Поруч з юртами або ж i всерединi викопувались льохи та господарськi ями для зберiгання зерна (на поселеннях дослiдженi в великiй кiлькостi), згодом почали влаштовувати окремi невеличкi землянки, заглибленi в землю, з вогнищем посерединi та отвором в стелi для диму. При цьому ймовирно, що юрти були набагато комфортнiшими i в землянках жила найбiльша бiднота.

Курганні могильники цього часу дуже чисельні в Приазов’ї та в Подніпров’ї. Але в межиріччі Дніпра і Молочної, тобто між означеними двома регіонами, скіфських поховань відкрито одиниці, хоча досліджена велика кількість курганів. Так розкопано 60 курганів, витягнутих вздовж річок, а поховань скіфів виявлено всього 4. В курганах степової зони на 40 курганів приходиться два скіфських поховання. Поховані небагаті кочовики і кургани їх розмірами та виразністю не відрізняються [Рассамакин,1989, с.129-131].

Загадковою рисою кількох з них є форма поховальної камери, подібна до звірячої нори, що, як припускають, пов’язано з якимись таємними культами хижих тварин і потойбічного світу [Рассамакин, 1992, с. 82-83].

Не виключено, що дніпровські скіфи і приазовські належали до ворогуючих об’єднань і степ навколо середньої течії Молочної виступав нейтральною зоною, кочувати в якій було не завжди безпечно. Зрештою, саме про це i повiдомляэ Геродот для V ст. до н.е., коли говорить, що Герри вiддiляють землu царських скiфiв вiд скiфiв-кочовикiв. Вiн пише також, що царськi скiфи вважали всiх iнших скiфiв своими рабами, але ми не знаэмо, що з цього приводу думали самi скiфи-кочовики, бо можливо вони не завжди були з цим згоднi. Царськi скiфи займали найкращi землi вздовж Днiпра. Новi хвилi населення зi сходу перiодично приходили в Приазов’я, простежуэться кiлька таких мiграцiй [Алексеев,]. Саме з причини прийдешнього походження вони й отримали у Геродота назву кочовикiв, а не тому, що ихне ведення господарства чимсь принципово вiдрiзнялося вiд такого ж кочування скiфiв-царських.

Просуватися в напрямку Днiпра найкраще було вздовж Меотiди, переганяючи худобу по мiлкотi гирл степових рiчок i цей путь був, треба гадати, традицiйним протягом багатьох столiть. Бiльш зручно було рухатись через верхiв’я Конки, тобто шляхом, який ми знаемо потiм як Муравський. Але в цьому мiсцi, мiж витоками Конки та Берди, вiн мабуть завжди добре контролювався сторожами „мiграцiйнои служби” поднiпровських скiфiв. Розташована там курганна група зветься зараз „Кордоннi могили” i сенс цiеи назви зберiгався, скорiше за все, тисячолiттями.

Інакше важко пояснити майже повну відсутність скіфських памяток, хай навіть у вигляді битої амфорної тари, чи інших випадкових знахідок в басейні Молочної, де широкі річкові долини були багатими і зручними пасовищами. Тобто, не виключено, що протистояння в XVI-XVIII столiттях козацтва та ногайців могло бути повторенням геополітичної ситуації в регіоні за скіфських часів.

Деякі вчені дотримуються думки про сильну централізовану владу та існування так званої «Великої Скіфії», спираючись, зокрема, на письмові свідчення про скіфського „басилевса” Атея, який проводив політику об’єднання. Але інші вважають, що влада Атея не розповсюджувалась на значну територію і була чисто регіональною, а сам устрій Скіфії полягав в співіснуванні часом союзних, а часом ворогуючих об’єднань племен, що воювали за табуни, отари та розподіл пасовищ.

Не е великою рiдкiстю бронзові вістря стріл, які позастрявали в кістках похованих скіфів. Невелике вiстря скiфськои «малокалiбернои» стрiли, якщо не було отруене, не мало великои вбивчои сили, тому досить часто видно, що рани загоювались, навить якщо було вибито око i в зiницi залишався стирчати наконечник, або пробивало череп – на поверхни кистки згодом залишався ледь помiтний трьохлопатевий свiтлий „шрам”. Але Геродот [] приводить рецепт, за яким скифи готували отруту. Взагалi спорядження отрутою стрiл було широко поширено в уси часи серед рiзних народiв. Згадкою про це е сучасне слово токсичний, яке походить з грецькои i перекладaеться „пов’язаний з луком” – тобто означало отруту для вiстря.

Скифський лук був передовою в технiчному вiдношеннi зброею того часу. Кожен скiф мав його при собi. Греки так i називали скiфiв – кiннi лучники (гiпотоксоти).

Спочатку бронзовi вiстря стрiл виготовлялись переважно дволопатевими, а потiм замiненi на триграннi та бiльш легкi трилопатевi. Проводились практичнi дослiди для визначеня ихнiх бойових якостей. Стрiльби з сучасного споривного лука показали, що 2-лопатева стрiла застрявала в повстяному панцирi, а 3-гранна пробивала його. Масовий перехiд в V ст. до н.е. до 3-гранних та 3-лопатевих вiстер закономiрно викликав i появу лускатого панцира з залiзних пластин (Остапенко, ).

Стрiли обов’язково клали в чоловичi поховання, в бiльшiсть жiночих та дитячих могил. Це навiть наводить на думку, що стрiли могли виконувати якусь особливу символiчну роль в поховальному звичаи (Андрeев, Саенко, 1992).

Відносно причин занепаду скіфської спільності схиляються до думки, що їх було декілька і вони взаємопов’язані між собою [Гаврилюк,1989, с.93]. Десь після 300 року до н.е. починає погіршуватися клімат, степи висихають, зими стають суворішими [Полін, 1984, с.33-34]. До речі, зараз ми живемо у відносно вологий період, що дозволяє займатися землеробством в степових районах. Негативні зміни клімата співпали з екологічною кризою, збідненням пасовищ з причин надмірного випасу худоби, а також важкою політичною ситуаціею [Гаврилюк].

До цього слід додати занепад ідеології і самого духу народу, що завжди є не лише слідством загального згасання суспильства, а й навпаки - однією з його причин. До погибелi «Велику Скiфiю» довiв моральний розклад панiвно верхiвки та втрата народом психчно енергiи, за наявностi яко можна було б i протидiяти сарматам, i переорiентувати господарство, або ж захопити при потребi iншi землi. Не можна заперечувати того твердження, що чи не найголовнишою функциею вождив в уси часи було продукування сенсу.

В термiнах Арнольда Тойнбi скiфська кочова спильнота не змоглa дати «вiдповiдь» на поставлене природою «запитання».

Впадае в око, що скифи в кинци V-IV столиттях витрачали чимало часу, сил и цiнностей для поховальних ритуалiв, що наводить на видчуття певнои iнфернальностi самого суспiльства, потойбичне iснування хвилювало скiфiв мабуть не менше, нiж земнее i це було не на користь останньому.

Зрештою, занепад Скiфiи е деградацiею, причини якои в широкому сенси е такою ж загадкою, як i зародження та розповсюдження життя.

Скіфи залишаються жити в степовії частині Кримського півострова та біля Дунаю i вiдомi ще протягом наступних п’ятисот рокив. Ці об’днання отримують назву Малих Скіфій.

Сармати.

Історик Діодор Сіцілійський повідомляв, що землі скіфів захопили, прийшовши зі сходу, з ріки Танаїсу (Дону) сармати. Але найраніші поодинокі сарматські поховання відносяться до ІІ століття до н.е., масово ж вони зявляються лише в І ст. до н.е., заселяючи практично майже пустий степ [Полин, Симоненко, 1990]. На цей час клімат знов стає більш вологим і теплим. Події ж ІІІ століття до н.е. – періоду приблизно між 300 і 200-ми роками – залишається мало зрозумілими. Умовно, за відсутністю наявності в похованнях предметів, за якими можна було б встановити точне датування, до цього періоду можна віднести безкурганні поховання, супроводжувані пізньоскіфським матеріалом, відомі вздовж дніпровських плавнів, які утворюють могильники з безсистемним плануванням (напр. розкопки З.Х. Попандопуло в Василивському райони).

Що стосується скіфських старожитностей на території Токмацького району, то ще раз підкреслимо, що на сьогодення за весь чотирьохсотрічний період перебування в Подніпров’ї-Приазов’ї скіфів тут відомо лише кілька бідних поховань IV ст. до н.е.

Походження свое племена сарматів (ім’я яких знайоме зараз широкому загалу завдяки пивному бренду) ведуть від рідних скіфам савроматів, відомих з VІ ст. до н.е.

Сарматськи племена – алани и аси були прямими предками сучасного осетинського народу.

Поруч з Токмацьким районом великий сарматський могильник досліджено на р.Молочній під час новобудовчої експедиції 1951-52 р.р. [Вязьмітіна, 1960].