Токмак - Саенко ТвИЕС
Тюркські і угорські кочовики.

Середньовіччя .

 

Середні віки починаються з дуже значних за масштабами переселень народів. Азіатські гуни привели в рух чисельні племена по всьому поясу євразійських степів. Але «велике переселення» в цей час мало й ще один напрямок – з Скандинавії на пiвдень Європи сунули германські племена, які зрештою захопили «вічне місто» - Рим.

 

Германські племена (готи).

В ІІІ столітті до Подніпров’я доходять германські племена готів. Вони ведуть війни з сарматами та залишками скіфів в Криму, що тривали з 239 по 269 роки, руйнують причорноморські міста. Саме готи остаточно стерли з етнiчнои карти скiфiв, що пiсля своеи 1000-лiтньои iсторiи перестали iснувати як народ, розсiявшись серед iнших етнiчних груп. Але ще сотнi рокiв середньовичнi автори традицiйно продовжували називали Надчорномор’я Скiфiею, i народи якi там жили – скiфами, подiбно до того, як писав i Александр Блок: „Да, скифы мы...”.

В подальшому готи створили в Криму свою державу. В війнах германцiв приймало участь і слов’янське наслення, також зрушене з місць проживання „великим переселенням народів”. З готами та слов’янами пов’язують черняхівську археологічну культуру, яка входить до кола европейських (пiзньоримських) так званих „культур полiв поховань”.

Черняхiвськi поселення відомі на правому березі Дніпра, який певний час був кордоном з лівобережними сарматами. На землях Токмацького району ніяких слідів гото-слов’янського перебування (пам’яток черняхівської культури) не виявлено, вони були населенi виключно сарматськими племенами. В Запорізькому районі черняхівські поселення досліджувались на Правобережжі. На лівому боці Дніпра вони відсутні, окрім випадкових знахiдок окремих речей - так В. Бусел виявив великий черняхівський горщик недалеко від м. Василівки.

Цю культуру, яка входить до ареалу культур „полiв поховань” можна розцiнювати як провiнцiйно-римську, землеробську за напрямком господарювання i економiкою, нацiленою на експорт зерна в Европу. В цей час на територiи поширення черняхiвськои культури типовим э присутнисть римських монет – динарiив, як у виглядi кладiв, так i окремих знахiдок.

Германське населення вiдомо в гiрському Криму протягом всього середньовiччя. Разом з аланами вони утворили державу, видому як кримська Готия. Це политичне обеднання происнувало до часив генуезьского панування та наступного за ним турецького завоювання в XV столiттi. Будучи християнами, вони пизнише називалися «греками», головним чином тiльки тому, що дотримувались «грецькои религiи», а тi що прийняли iслам – «гiрськими татарами».

Цiкаво, що коли Катерина II, намагаючись пiдiрвати економику Кримського ханства, переселила з Криму в Приазов’я християн (головним чином, армян и «грекiв»), то серед останнiх були i нащадки готiв, чому э беззаперечнi докази. Серед жителiв Марiуполя, заснованого переселенцями, зустрiчаеться навiть прiзвище Халангот, що цiлком вiдповiдае повiдомленням середньовiчних авторiв про гото-аланiв чи алано-готiв [Пиоро, 1999, с. 218-219].

 

Гуни.

В китайських літописах предки гунів (вони монгольського походження) відомі з ІІІ століття до нової ери як сюнну, тобто початок їхнього шляху простежується ще за 600 років до появи на наших землях.

Перед вторгненням в Европу союз племен, очолюваний гунами, склався на територях пiвденнiше Уральських гiр и в нижнiй течiи Волги. В нього входили i угорськi племена, i iранськi (алани та iншi сарматськi племена).

Рухаючись на захід, ці орди кіннотників в 350-х роках зайняли прикаспійські степи, а в 380-400-х роках донські степи. Пограбувавши і частково винищивши в боротьбі кочувавших в Передкавказзi алан, залишки яких вимушені були приєднатися до гунів, вони посунули в Надчорномор’я.

В Схiдному Приазов та в Криму гуни зткнулися з давньогерманськими племенами готiв пiд проводом Германарiха, i тимчасово були зупиненi. Та згодом готи були переможенi, частина их рушила за Дунай, а iнша частина увiйшла в об’еднання гунiв.

Гуни, спустошивши мiста Причорномор’я, зайняли Центральну Європу. Через декілька десятиліть вони спромоглися створити в Панонії свою державу, яка контролювала й причорноморські племена. 445 г. правителем гунів став Атіла – «біч божий», як називали його християни. За його правління велись постійні війни з Римом.

454 року Атилла помер. Воинство прощавалося з ним, заходячи до шовкового шатра, встановленого серед степу. Писля поминального пиру, вночи, тило Атилли нибито закрили в три труни (золоту, срибну та зализну) и разом з великими скарбами нишком поховали. Для збереження таемници вси, хто приймав участь в похованни, були знищени [Иордан, 1960, с.117-118].

Післе смерті Атіли імперія розпалася на окремі орди. Близько 468 року західні гуни були винищені, а залишки їх повернулися и розпорошилися по степах.

В грандіозне кочове обєднання, очолюване гунами входило багато різних племен, назви яких збереглися в творах давніх істориків. За походженям вони належали до тюркських, іранських та, як вважають вчені, також і слов’янських народів. Про контакти в цей час свідчить, наприклад, слов’янське слово «страва», що означало у гунів назву поминального піру.

Народи в період великих пересувань залишають мало поховань, небагато відомо й гунських пам’яток. Мiж Волгою та Подунав’ям их нараховують лише 39 [Iвченко, 2003, с.43]. Поховання приховувались i багато з них знайденi випадково. Е здогади, що померлих могли ховати в водах ричок.

Тим цікавіше, що в урочищі Макартет біля села Октябрьське (Жовтневе) восени 1967 року знайдені речі IV-V століть, коли тракторист І.І. Ярошенко вигорнув плугом два залізних меча, уламок бронзового казана і дві пряжки-застібки, прикрашені геммами з рожевого сердоліку. При розчистці місця археологами було знайдено кілька десятків уламків бронзових бляшок, покритих срібною з позолотою фольгою, фрагменти ще одного бронзового сосуда, залізні вудила, два вістря стріли та дві пряжки, залізні вушка від казанів. Ці речі були складені в невеликій ямці, на них помітні сліди вогню, і це говорить про те, що знахідка не була криївкою. Оскільки кісток людини не було помічено, це також не поховання, а залишки якогось жертвоприношення або тризна по загиблому. Серед бляшок з Макартету є схожі з тими, що знаходили в Європі, на території сучасної Венгрії [Пешанов В.Ф., Телегин Д.Я., 1968].

 

Тюркський каганат.

Подальша історія Приазов’я також знаходиться в прямій залежності від подій, які відбувалися в степах Азії, зокрема - утворенням грандіозного Тюркського каганату. Слово «турк» спочатку означало «міцний, сильний». Цю назву отримала невелика монгольська орда на кордоні Китаю, вождем якої був Ашина. В перекладі його імя означало «вовк» - шоночіно (монг.), китайський префікс «а-» був виявом поваги. 439 р. «п’ятсот родин» Ашина були витіснені в передгір’я Алтаю, де вони змішувалися з нащадками хуннів, які говорили на мовах, котрі потім назвуть тюркськими.

Араби пізніше стали називати тюрками всіх войовничіх степових кочовиків Середньої та Центральної Азії, хоча спочатку це був зовсім нечисельний народ.

Десь після 552 року тюрки, серед яких була и якась килькисть племен фіно-угорського походження, почали похід на захід і швидко підкорили територію Казахстану та Хорезм. Вже 555 року їхній кордон проходив по південному березі Аральського моря. До 558 року тюрки розбили племена хуні (нащадки сармато-аланів) та вар і огор, що відносяться до угорської групи, дійшовши в результаті до Волги. Залишки цих племен в кількості близько 20 тис. чоловік злилися в новий народ – авар [Гумилев, 1993].

Тюрки 576 р. захопили Боспор (Таманський півостров) і 580 зробили набіг на Крим, який пройшов невдало.

В цей час Тюркський каганат контролював величезну територію, що простяглася від Східного Приазов’я до Кореї.

 

Аварський каганат.

Наступна хвиля пересування кочовиків зі сходу принесла племена аварів. В період проходження через Причорномор’я, 558 року, авари приєднали до себе розгромлені ними прото-болгарські племена утургурів та предків хазар (савірів), знайшовши союзників в особі передкавказських алан та, можливо, кутургурів – іншого болгарського об’єднання.

Біля 560 р. авари на чолі з ханом Баяном розбили слов’янський (як вважаеться) союз антів в лісостеповій зоні північнiше від Надчорноморських степів і вийшли 567 р. до гирла Дунаю. Тюркомовні кочовики авари і західні слов’яни–землероби проживали окремо, масового змішування населення не було. Слов’яни платили данину і несли військову повинність під час війн.

Авари увійшли в союз з Іраном і отримували дань з Візантії, яка відкупалася цим від їхніх набігів. 626 г. авари зазнали великої поразки під Константинополем (сучасний Стамбул) і поступово розчинилися серед нових хвиль кочових народів.

 

Венгри. (Угри ???)

Через Приазов’я пройшли також племена венгрів, які утворили в Європі свою державу, що живе й нині.

Угри походять выд угруповань, що входили в ареал андронивськои культури епохи бронзи в Захидному Сибиру, яку складало протоевропеоидне населення з широким типом обличчя. Окреми протоугорськи племена, як вже зазначалося, звидти перекочували в Надчорноморя ще десь в XV ст. до н.е.

Наступна хвиля угрив простежуеться через дви тисячи рокив и повязана з великим переселенням народив друго половини IV-V столть. В об’єднанні венгрів переважало угорське населення, але також, можливо, була присутня частина тюрків. Угорські племена Башкiрії, розбиті свого часу тюрками, влилися в аварський союз, потім зміцніли і досягли панівного становища в степах.

В ІХ ст. їхня країна називалася Леведія, звідкіля вони перебралися на правий берег Дніпра в Ателькузу (Этелькезе), що тюркською переводиться як «межиріччя».

895-896 р. угорци зявилися в басейни середньои течии Дунаю.

 

Пид 898 роком в литопису записано: „Iшли угри мимо Киева горою, що зоветься нини угорське, и прийшли до Днипра, и стали вежами ... и прийшли зи сходу, и кинулись через гори велики, що прозвалися гори Угорськии, и почали воювати проти живущих там.” [Повість, 1990, с.37].

Мадьяри потягом Х ст. розселилися в Средньому Подунав’ї (Панонія), де утворили своє королівство, iсторичним спадкоемцем якого є сучасна Угорщина. Инши нащадки давних угрив живуть зараз в Захидному Сибиру – це ханти и манси.

 

Болгари.

Болгари, принесені гунською навалою, займали степи Приазов’я й Таманський півострів. Їхній народ кутургури жив в пониззях Дона і Дніпра, а на Кубані – споріднені утургури. Візантія потерпала від набігів кутургурів і стравлювала ці два племені, довівши їх майже до повного взаємознищення. Потім вони були разгромлені згадуваними вище аварами и включені в Аварский каганат, де відігравали важливу військову роль, приймали участь в осаді Константинополя 626 р. В Панонії 631 р. 9 тисяч сімей болгар залишили каганат и перебігли до франків.

Біля 630-635г.г. хан Курбат з роду Дуло (Дулу за iншим читанням) відмовився визнавати владу Аварського каганату в Приазов’ї, що було слідством поразки аварів 626 р. під Константинополем. Він очолив самостійне об’єднання - Велику Болгарю. Її столицею стала Фанагорія на Таманському півострові, яка в VII ст. почала відбудовуватись після того, як була зруйнована гунами.

Приблизно 640 р. помер Курбат і його об’єднання розпалося на частки, серед яких найбільшими були орда хана Аспаруха і його брата хана Батбая.

Після супротиву домаганням хозар Аспарух пішов за Дунай, поклавши початок сучасній Болгарії – загони кочовикв змшувалися з мисцевим словянським населенням и дали м свою назву. Батбай же залишився на місці та підкорився хозарам.

Серед болгар була велика кількість аланських родів і, можливо, справедливо говорити про них як про болгаро-аланів. Зараз болгарська історіографія розглядає фракомовних та іраномовних кочовиків ще кіммерійського періоду в числі своїх історичних предків.

 

Хозарський каганат.

Після розпаду імперії гунів народи, що входили в її склад, стали жити вільно. Одними з них були хозари, які в VI ст. кочували на колишній території держави алан Берсилії в Предкавказзі (Дагестан) та згадуються під ім’ям «савіри».

Спочатку предки хозар були нечисельні, вели успішні війни з болгарським племенем оногурів/утігурів і зайняли землі до великої ріки Руна (Дуна), як повідомляє готський історик Йордан. На початку VIІ ст. хозари в Прикаспії стали головною опорою тюркського каганату, який на той час розпався на дві частини – Західну і Східну.

Дійсно, хозари, у яких осіли залишки головуючого в Тюркському каганаті роду Ашина, вважали себе нащадками каганата и почали захоплювати в Східному Приазов’ї землі споріднених їм болгар з клану Дуло, які також частково входили окремими родами в хозарське обєднання. В результаті боротьби, як зазначалося, орда Аспаруха вимушена була переправитись через Дунай, де поклала початок сучасної Болгарії.

Правляча верхівка в Хазарії при кагані Обадія прийняла іудаїзм. Частина населеня була навернута візантійськими місіонерами в християнство, частина відправляла старі „шаманські” культи, в якійсь мірі був поширений також зороастризм – дуже давня, зараз майже забута релігія, в основі філософії якої лежить боротьба добра зі злом і поклоніння вогню, що уособлював принцип космічного горіння.

За повідомленням візантійських істориків, північним кордоном Хoзарії були землі печенігів, які кочували біля Дніпра.

Суперником Хозарського каганату стали скандинавськi вiкiнги-роси, розпочавши боротьбу за перерозподiл племен, якi платили «податки». Киив в 9 ст. був перифериею хазарськои держави...............................................

Нищівного удару Хозарії 965 року наніс київський князь Святослав. В кінці Х століття ця держава перестала існувати, а населення розчинилося серед інших народів. Багато хто з дослідників вважають нащадками хозар кримських караїмів.

 

Печенiги.

Печеніжський період в південних степах обмежений рамками Х – початку ХІ століть.

915 року «Вперше прийшли на Руську землю печениги и, заключивши мир з Игорем, пишли до Дунаю».

920 року «Игор же воював проти печенигив». [Повість, 1990, с.63].

Повідомляється також, що 944 р. вони приймали участь в поході князя Ігоря на Візантійську імперію.

Печеніги кочували між Доном і Дунаєм, на півночі їхні стійбища знаходились на відстані денного переходу (близько 50 км) від Києва. В цей час степовики не займалися землеробством та заготівлею кормів для худоби на зиму, не мали постійних зимівників. Населеня було неоднорідним, тут проживали нащадки іраномовних аланів, болгарські, венгерські, тюркські, слов’янські племена.

В другій половині Х ст. під ударами Русі Хазарський каганат впав, після чого в Причорноморських степах кочове населення стало значно агресивніше відноситися до своїх північних сусідів – слов’ян. 968 р. печеніги вперше прийшли на руську землю. Набіги проводились 993, 997, 1015, 1034 рр. В звязку з цим Володимир Святославович (Святий) та Ярослав Володимирович (Мудрий) будують чисельні укріплення по рікам Десні, Трубежу, Сулі, Стугні, Росі.

Поховання печеніги перекривали невеликими насипами, або впускали в існуючі кургани. Поховальні ями були неглибокими, ліворуч від померлого розташовували «опудало» коня, яке являло собою набиту травою конячу шкіру, зняту з головою та кінцівками. Замість коня в окремих випадках могли використовувати бика або корову. Характерні також захоронення коня без людини, що звичайно робилось, якщо воїн загинув на чужині без виконання належних обрядів. Типові предмети в похованнях – орнаметовані сосуди, стремена з виділеною петлею, короткі прямі шаблі, копоушки з прикрашеним руківям (бронзові стрижні, розміром з зубочистку, для очищення вух), підвіски у вигляді стилізованих птахів, серповидні бляшки від поясів хозарського виробництва.

Одне з таких поховань було розкопано експедицією Археологічної групи на березі Дніпра. Під кам’яним закладом лежали кістки корови та лошати, знайдено стрім’я, вуздечне гризло та бронзові бляшки від пояса.

1036 року печенігів розбив київський князь Ярослав Мудрий, залишки їх відійшли до кордонів Візантії, окремі загони розчинилися в наступних кочових об’єднаннях, якась невелика частина залишилась жити на порубіжжі Русі та степу.

 

Торки.

985 р. в Північне Причорномор’я приходять торки, які утворили союз з печенігами. З півдня їх тіснили половці і до середини ХІ ст. печеніги і торки як самостійна сила перестають існувати, після поразки частково влившись окремими ордами в половецьке об’єднання. Печеніги та торки згадуються в Іпатієвському літопису під 1103 роком, коли руси, повертаючись з походу на половців, пограбували і їх. Це ще раз вказує на розташування непанівних кочових народів, зазнавших поразки в боротьбі за володарювання в степу, на порубіжжі з Руссю . Зрештою, їх могли при нагоді грабувати і ті, й інші і приходилось приставати до когось на прикордонну службу. Це було однією з далеких передумов виникнення в майбутньому козацтва.

В літописах згадуються «свої погані» - чорні клобуки , які знаходились на службі в руських князів. Існує версія, що чорні клобуки пізніше відкочували з Подніпров’я в Приаралля, де вони і дотепер відомі під тією ж назвою – каракалпаки [].