Токмак - Саенко ТвИЕС
Половецький степ
(Дешт-і-кипчак).
Половці приходять в Причорноморські степи в середині ХІ ст. Самоназва – кипчаки. В Західній Європі вони звані куманами, в руських літописах - половцями.
З іх появою простір від Дунаю до Казахстану на багато років отримав назву Кипчакського степу (Дешт-і-кипчак). Мова половців належала до тюркської групи, з сучасних мов їй найбільш подібна казахська та ногайська.
Абсолютно вся гідронімія Токмацького району має тюркське походженя і, можливо, остаточно склалася вже в половецький час:
Арабка.
Бандурка – в значеннi «Спiвуча» - ?
Бегім-Чокрак – „Худоба-потiк”.
Канкулак.
Кара-чокрак – „Чорний Потік”.
Куркулак – „Вовчий Яр” .
Крушанли (продовженя - Курушани – „Пересихаюча”).
Сисикулак.
Су-тень – „Молочні Води”. Сучасна назва Молочна е перекладом попередньои тюркськои.
Токмак - назву виводять від tok- „лити” і кіпчакського суфіксу –mak [Стрижак, 1967]. Якщо наслідувати Е.С. Отіну, який пише, що це не інфінитив, а назва дії, то, можливо, її треба переводити десь як „Льюнка”.
Також він пропонує іншу етимологію, від tok- „підніматися” (про пилюку), [Отин, 1999, с.170]. Тоді виникає спокуса пов’язати виникнення такої назви від куряви, що піднімалася на Муравському шляху, який проходив понад Токмачкою. Але запропонована Е.С. Отіним етимологія не здається цiлком вiрогiдною. Та чи не може це значення „підніматися” бути пов’язаним з вказiвкою на «верхив’я» рiчковои системи, якою i е р. Токмак?
Не слiд забувати й те, що Токмак може походити вiд тюркського токмок - «дерев’яна бойова палиця», наприклад, в зв’язку з якоюсь пам’ятною битвою.
За пiдсумком, маемо три вiрогiднi основи походження слова Токмак: 1) «лити»; 2) «пiднiматися»; 3) «бити, товкти».
Чингул – «глибоке мiсце”.
Юшанли – „полинова - ?; «насолода” - ?”.
Деякі вчені припускають, що кипчаки мали світле волосся (кольору полови) та блактитні очі, звідки дістали свою руську назву. Серед половців певно що була якась частина білявих людей угорського чи іранського походження, але навряд чи настильки велика, і в своїй масі вони були чорноволосими з монголоїдними рисами, а назву „половці”, зрештою, могли отримати і за кольором шкіри, тобто „жовтолиці”. Але етимологiя виникнення iменi цього народу вiд кольору волосся здаеться повнiстю виключеною, бо серед самих жителiв Киева напевно що тодi домiнувало свiтловолосе населення i це не було вiдмiнною ознакою; назва за кольором шкiри може бути бiльш вiрогiдною.
Та скорiше за все, треба згодитись з старим поясненням, що их назвали по мiсцю проживння „в полi” - „половцi”. Така традицiя у слов’ян мала давнi коренi – поляни жили на узлiссi, на полянах, деревляни – в лiсi, серед дерев, дереговичi – на драговиннi, в болотах.
Іпатіївський літопис оповідає про похід руських військ на половців і битву, що сталася десь біля ріки Молочної 4 квітня 1103 року. Ріка в тексті названа Сутинью, що переводиться з тюркської саме як «молочна», тобто сенс її іменування не змінився з часів середновіччя. Наведемо цей уривок повністю:
«Наступного лiта вселив Бог мисль добру руським князям: задумали дерзнути проти половцiв, пiти в землю хню, що i було, про що й скажемо пiд наступним лiтом.
................................................................................
В рік 6611. Вклав Бог в серце руським князям Святополку і Володимиру мисль благу і зійшлися думати в Долобську , і сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною в одному шатрі. І почали думати і стала говорити дружина Святополча: «Не час весною воювати, чи хочемо погубити смердів і ріллю їхню?» І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що за конями жалкуєте, якими орють, а чому не передбачаєте те, що як почне смерд орати і половчанин прийшовши вдарить смерда стрілою, а кобилу його забере, а в село вїхавши, забере його жінку і дітей, і все майно його візьме? Так коней його жалієш, а самого чому не жалієш?». І не могла нічого проти відповісти йому дружина Святополча, і сказав Святополк: «Брате, я вже готовий!» і встав; і відповідав йому Володимир: «Ти, брате, велике добро створиш Руській землі».
І послали до Давида і Олега, кажучи: «Підемо на половців, і чи будимо живі, чи мертві»; Давид же послухав їх, а Олег не послухав, причину назвавши: «нездоровий». Володимир же поцілував брата свого і пішов в Переяславль, а Святополк за ним, і Давид Святославович, і Давид Всеславович, і Мстислав – Ігоря онук, Вячеслав Ярополчич, Ярополк Володимерович; і пішли на конях і в лодьях, і прийшовши нижче порогів і ставши в Протолчах і на Хортичім острові, всілися на коней, і піші з лодей висадилися і йшли в поле 4 дні, і прийшли на Сутинь.
Половці ж почули, що йде Русь, і зібралося їх без числа і почали думати; і казав Урусоба: «Просимо миру в Русі, оскільки кріпко мають битися з нами, бо ми багато зла створили Руській землі». І відповідали інші Урусобі: «Якщо ти боїшся Русі, то ми не боїмося; цих побивши підемо в землю їх і отримаєм всі міста їхні, і хто ізбавить іх від нас?».
Руські ж князі і воїни молили Бога, і обіти воздавали Богу і пречистій його Матері, хто кутьєю, хто милостинею до убогих, хто монастирям на потребу. І коли молились, підійшли половці, і послали перед собою на сторожу Алтунопу, який славився мужністю; також і руські князі послали сторожей своїх, і підстерігши Алтунопу, і обступивши Алтунопу, вбили його і тих, хто був з ним; не один не вийшов з оточення, всіх вибили.
І пішли полки половецькі як ліс, і краю їх не видно, і Русь пішла проти них. І великий Бог зробив жалкими половців, і страх напав на них і тіпання від виду руських воїнів, і самі ніби задрімали, і коням не стало поспіху в ногах; Русь же з веселощами на конях та пішки потекла до них. Половці ж, побачивши наступ руский на них, не зустрівшись побігли перед руськими князями; наші ж погналися, сікучи іх, четвертого числа місяця апреля. І велике спасіння сотворив Бог в той день благовірним кнізям руським і всім християнам і над ворогами нашими дав побєду велику. І вбили тоді в війську князів 20: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кунама, Асупа, Куретика, Ченегрепа, Сурьбарь і інших князів їх; а Бельдуза взяли.
Після цього сідали браття, перемігші ворогів своїх; і привели Белдузя до Святополка, і почав Белдуз давати за себе золото і серебро, і коні і скот; Святополк же послав його Володимиру. Коли він прийшов, запитав його Володимир: «ти знаєш, порушили ви клятву? багато разів клялися і воювали Руську землю; чого ж не вчив синів своїх і рід свій не пересупати клятви, а проливаєте кровь християнську? за це буде кров твоя на голові твоїй»; і повелів убити, і так розсікли на шматки.
І потім знялися брати всі, і казав Володимир: «В цей день, що створив Господь, взрадуємся і взвеселимся; бо Бог звільнив нас від ворогів наших, і покорив ворогів наших, і сокрушив голови змієві, і віддав Господь добро їх нам»; взяли бо тоді худобу і овець і коней і верблюдів, і юрти з добром і з челяддю, і захопили печенігів та торків з юртами. І прийшли додому на Русь з полоном великим, і з славою і з перемогою великою ».
В Токмацькому районi за останнi десятирiччя встановлено кiлька пам’ятникiв на згадку про тi подiи. Та давати зараз однозначну оцінку перемог одних народів давнини над іншими народами (в даному випадку русів і половців), які жили на суміжних територіях, не совсем коректно, при цьому екстраполюючи події минулого на сучасну етно-політичну ситуацію i надаючи їм пропагандистського ефекту. Вочевидь, що теперішнє розмаїття мемореальних хрестів та обелісків на честь переваги руської зброї над половецькою витікає з політичних міркувань і виглядає дещо тенденційно, знаходячись в руслі традицій Російскої імперії обгрунтовувати псевдо-історичними абераціями та фальсифікаціями свою воєнну експансію.
Средньовічні кочові об’єднання Північного Причорномор’я є невід’ємною частиною передісторії українського народу, одним з компонентів формування етнічної ситуації на території майбутньої України. Археологічні пам’ятки, залишені ними вимагають безпристрастного вивчення як частина культурного спадку. Реальна історія завжди була набагато більш складною, неоднозначною і драматичнішою, ніж її малюють примітивні і часто сильно політизовані підручники и статейки газетярiв. Зокрема, з наведеного уривку Іпатіївського літопису видно, що половецькі князі Урусоба та Яросланоба за своїми іменами мали частково якесь руське походження (урус – «руський»; в основі другого, можливо, лежить слов’янське Ярослав).
З iншого боку, можна згадати, наприклад, Андрiя Боголюбського , який воював проти Кивїа i так зруйнував його, що сучасники трохи пiзнише зазначали, що монголам пiд час їхньої навали руйнувати вже майже нiчого не залишилось, мав наполовину степняцьке походження. Його мати була половчанкою, дочкою хана Аепи, тои вiдав її за князя Юрiя (Долгорукого) - сина Володимира Мономаха. Хтозна, в яких степах кочувала орда дiда Андрiя Боголюбського, може й десь бiля Молочних Вод?
За лiтописними повiдомленнями пораховано, що в Х - на початку XII ст. походи кочовикiв на Русь вiдбувалися загалом протягом 17 рокiв, а Русi на кочовикiв – ненабагато менше - 13 рокiв. В цей же перiод проведено чотири сумiсних походи в «третi держави». В мiжусобних вiйнах кочовикiв використовували протягом 8 рокiв. А в цей же час вiйни мiж слов’янськими племенами та мiж рiзними князiвствами тривали сумарно 39 рокiв, тодi коли вiйни з кочовиками зайняли 29 рокiв. Для порiвняння, в 17 столiттi Францiя воювала з зовнiшнiми ворогами 64 роки, а Австрiя – 77 рокiв [////////].
Агресивнiсть кочовикiв сильно перебiльшена (пiдкреслимо, що це твердження не означае, що її не iснувало) - феодальнi вiйни були невiд’емною прикметою того часу.
Добре видно, що були перiоди загострення вiдносин з степовиками, та перiоди мирного спiвiснування. Вiйни Русi з половцями вiдбувалися на початку їхньої появи в Надчорномор’ї – з 1061 по 1075 роки. Потiм cитуацiя стабiлiзувалася i загострення вiдносин часто було повязано з внутрiшнiми подiями в самiй Русi. Наприклад, коли Володимир Мономах вбив двох половецьких ханiв, то за два роки вiдбулося п’ять половецьких набiгiв – бiльше нiж за попереднi 15 рокiв. Це було пов’язано зi звичaєм кровної помсти та порушеннями священних традицiй гостинностi. В кочовому середовищi напад на людину, хай незнайому, яка перебуває в гостях, вважався нечуваною пiдлотою i був взагалi немислимим. Правда, колишнього гостя в окремих випадках могли спокiйно пограбувати, коли вiн вiд’їде кiлометрiв за десять.
Така тенденцiя, що кочовик – потенцiний грабiжник землеробських осiлих народiв – в цiлому вiрна, але лише в загальних рисах i хiд iсторї був набагато складнiшим. По перше, само кочове суспльство лише з одного боку зацiкавлено в тому, щоб задарма вiдняти в землероба його крам. З iншого боку йому теж потрiбна стабiльнiсть в постiйних економiчних контактах. Землеробськi типи господарства також вимагають продуктiв степового тваринництва, що призводить до стабилизацiї вiдносин на основi певних домовленостей, тобто i кочовики, i землероби, зацiкавленi в тому, щоб «їсти пирiжки з м’ясом».
Серед половцiв, до речi, було чимало християн. Кочовики взагали досить рано познайомились з вченням Христа, завдяки своїм постiйним пересуванням, i приймали його ще за кiлька сторiч до того, коли 988 року князь Володимир хрестив слов’ян «вогнем i мечем» щоб оженитись на вiзантiйськiй дiвчинцi [Повiсть, 1990, c. 173-175].
Пiзнiше кипчаки до 13 ст. приймали православ’я через мiсiонерську дiяльнiсть церковних кафедр в Переяславлi, що бiля Києва та Юрьєева (сучасна Бiла Церква). Багато половцiв прийняли християнство в Грузiї, де тимчасово перебувала 45-тисячна орда Отрока Шарукановича, а потiм повернулaсь на Дон. Грузинський лiтописець повидомляє: «Цi кипчаки з дня у день навертались у християнство i таким чином безлiч душ переходило в лоно православної церкви».
Пiсля першої третини 12 столiття з’являються православнi серед половецької знатi. Так 1132 року в Рязанi хрестився хан Амурат, 1168 р. в Києвi – хан Айдар. 1147 р. до чернiгiвського князя прийшли посли з «половицької землi вiд воїнiв їхнiх з Василем Половчиним». Василь – явно вихрест, очолював делегацию з 60 чоловiк, якi питалися про здоров’я князя та запевняли в готовностi «з силою прийти» на перший поклик князя. 1149 р. в битвi на Волинськiй землi половцiв очолював воєвода Жирослав. 1159 р. згадується рiдний брат могутнього половецького хана Шакукана – Юрiй Иванович. В часи напередоднi битви на Калкi слов’янськi iмена носили кипчакськи князi Юрiй Кончакович та Данило Кобякович. Пiзнiше, щоб закрiпити вiйськовий союз з русами, хрестився «великий князь Половеческий» Басти.
Iсторiя завжди являє собою ряд рiзноманiтних, часто суперечливих подiй i можна лише говорити про домiнуючи тенденцiї, про те, яких фактiв було бiльше, а яких менше, i вiдповiдно, що було визначальним, а не надовбувати на користь полiтизованiй брехнi з такого собi «венегрету» самої картоплi, щоб створити враження нiбито вiн тiльки з неї самої й складається. Зараз не часто згадують про сумiсну боротьбу слов’ян та половцiв проти ворогiв, а лише про перемогу над половцями бiля Молочної рiчки.
Чомусь вважається вiдомим, що битва русiв та половцiв вiдбулася неподалеку вiд села Жовтневого. Треба наголосити на тому, що нiяких реальних вiдомостей про це, окрiм фантазування „краэвредiв” немае – взагали вона могла статися й на територии Мелитопольського району. На вибiр Чинлулу як мiсця битви не в останню чергу вплинули емоцiї вiд розкопаного поблизу поховання половецького хана першої половини XIII столiття, активiзувавши цю тему cеред широкого загалу.
Загони князiв, що рухались степом скорiше за все поодинцi, повиннi були зустрiтися в якiйсь прикметнiй мiстини. На шляху таким попереднiм пунктом була Хортиця, а далi в степу немає найкращого орiєнтиру, як мiсце злиття якихось рiчок . Вiдомо, що в бiльш пiзнi часи вiйськовi загони збиралися там, де зливаються Чингул i Токмачка, даючи початок власне Сутенi, що перекладається саме як Молочнi Води.
Епископ Гермоген [1887] писав, що вода в рiчцi мала бiлуватий колiр, пiдмиваючи породи стрiмкого берега та була не корисна для пиття. Вiд свитлої каламутi рiчка й отримала свою назву, а не вiд якихось романтичних туманiв чи спрямованостi господарства на молочне скотарство. Ймовiрно, що це мiсце було добре вiдомо i там традицiйно призначалися зустрiчi (зараз це район Пришибу в околицях мiста Молочанська. До речi, дерев’яного хреста в пам’ять про битву на всяк випадок встановили i там, що на нашу думку бiльш вiрогiдно).
Руськi князi могли збиратися на високому березi понад величезною поймою, в якiй виблискували добре помiтнi зверху русла двох рiчок, що зливалися, а далi рiчка круто повертала на пiвдень, до моря i нижче по течi вода ставала кольору молока – за цими прикметами не проминеш мiсця збiговиська. Але сама битва могла вдбутися за десятки кiлометрiв вiд мiсця зустрiчi руських вiйськ – десь мiж початком Молочнои та Кам’яною Могилою.
Своєрідною «візитною карткою» половецького минулого є так звані «кам’яні баби», лише невелика їх частина відноситься до попереднього печеніжського періоду. В давнину вони називалися «пєхлєвін», що в перекладі з мов іранського кола означало «герой». Пізнє слов’янське найменування цих скульптур - «болвани» виникло як спотворення первинної назви, а негативна сприйнятність слова зумовлена незрозумілістю для прийдешнього населення цих мовчазних витворів, що загадково стояли у безмежному степу.
Скульптури зображували як чоловіків, так і жінок, інколи стоячи, інколи в сидячому положенні. В руках, складених на животі, вони завжди тримають чашу. Ретельно вирізблювалися риси обличчя, прикраси, оздоба одежі, навішені на поясі шабля, сагайдак, баклажка, ніж, кресало. Не виключено, що скульптури могли фарбувалися. З часом під впливом вітру, дощу і морозу поверхня скульптур руйнується і вони перетворюються на оплилих істуканів, в яких лише вгадуються контури людської подоби. Треба зазначити, що дуже рідко зустрічаються також і скульптурні зображення тварин.
1892 року в містечку Большой Токмак побував знаменитий своїми дослідженнями скіфських старожитностей співробітник &&&&&& Н.І. Веселовський, про що ми вже згадували. Він проводив розкопки двух курганів епохи бронзи, пошкоджених грабіжницькими розкопками місцевих селян і відмітив велику кількість половецьких «кам’яних баб», що стояли на воротях та на вуглах вулиць. Зокрема, перед воротами готелю на центральній площі знаходилась фігура воїна з вусами, в гостроверхій шапці, з шаблею, ножем, луком, та колчаном зі стрілами. Цю скульптуру з видовбаним хрестом і заглибленням придбав хазяїн готелю в селянина, в якого та лежала під стіною будинку. У цього ж селянина власник готелю купив ще кілька кам’яних баб і використав їх для фундаменту свого будинку. Також Н.І. Веселовський описав жіночі скульптури з особливими шапками, що нагадали йому киргизькі головні убори [Шевчук, 1991, с.8].
Потім свідчення про наявність скульптури попали до каталогу С.А. Плєтньової [1974]. Опис статуй з Токмацького музею і Молочанська зробив наприкінці 1960-х років Г.Ю. Марченко - співробітник Товариства охорони памяток історії та культури. Він займався обліком «кам’яних баб» і видрукував статтю з мистецтвознавства на матеріалі половецької скульптури [Марченко,1969].
Виходи гранітів, звідкіля бралися брили для виготовлення скульптур, поширені в верхній течії р.Токмачка вiд с. Осокорвки, на р. Бандурка, на р. Юшанли. Пісковик є в балці Кошувата, що впадає в дельту р.Чингул, в долини р. Молочнои, р. Токмачки. Вапняк на територии Токмацького району зустричаеться тiльки в долини р. Чингул [Iвко, 2004, с.8-9]. Його також могли привозити з округи с.Скельки Василівського району, де зараз існують великі катакомби від розробок в новітні часи. Початок підземному видобуванню вапняку тут міг бути покладений ще в епоху бронзи.
Видобування каменю в половецький час досягло досить значних масштабів і проводилось в якихось карєрах, скоріше за все, шляхом випилювання. Вже в ХІІ-ХІІІ століттях скульптури виготовлялись спеціалізованими ремісниками, судячи з масовості виробництва, загальнои стандартизації, майстерності виконання та однакових технологічних навичок при різбленні.
На початку 1980-х років скульптури, що збереглися на території міста Токмака, де вони були встановлені перед подвір’ями чи використовувались як опори, до яких пригвинчувались забори, були звезені до музею.
1993 в музеї знаходилось шість скульптур, змальованих нами. З них одна зараз чомусь встановлена в с. Садове на приватному подвір’ї, три залишились в музеї, одна запродана до заповидника „Камяна Могила”, місцезнаходження ще однои взагалі невідоме.
Інтерес до половецької скульптури як до об’єкта колекціонування в останні роки посилився, що призводить до вилучення її в той чи інший засіб (від викрадення до незаконної купівлі приватними особами та комерційними структурами) з музейних колекцій. Цьому сприяє певна закритість фондів для науковців і громадськості та відсутність належного ведення обліку експонатів в музеях, яка відкриває шлях до шахрайського розкрадання музейних експонатів, до якого, зокрема, причетний і директор Токмацького музею В.І. Медведський.
З 19 скульптур Токмацького району, відомості про яких зібрано, лише 6 зберігаються в державних музеях, 2 в приватних колекціях, місцезнаходження 11 зараз невідоме. В випадках же крадіжок, що майже завжди є слідством недбалого збереження, керівництво деяких периферійних музеїв інколи намагається приховати це і десь здобути схожий експонат, за абсурдним принципом фальсіфікації при недостачах: «корзина, картина, картонка и ... маленькая собачонка!».
Також треба ще раз наголосити на негайній необхідності перемістити скульптуру музейних зібрань в павільйони-лапідарії, захишені від атмосферних опадів, бо в зимовий період за рахунок розширення вологи при замерзанні камінь зазнає невпинної, повільної та непомітної на перший погляд руйнації. На це неодноразово звертали увагу дослідники середньовічної скульптури [Плетнева,1974, с.9; Шевчук, 1991, с.13]. Так за останні двадцять років стан експонатів великого зібрання Дніпропетровського музею значно погіршився [Гераськова, 1991, с.22]. «Кам’яних баб» намагаються виставляти перед будинками музеїв для утворення «колоріту» в цілях реклами, не переймаючись руйнивними наслiдками - для цього доцільно використовувати лише копії. Та і в приміщеннях музеїв скульптура часто з порушеням норм музеєфікації варварським чином бетонується в підлогу без попереднього захисного покриття, шкрябається металевими гаками кріплень.
Таким чином, зібрання половецької скульптури потребують охорони в названих двох напрямках: по-перше, захист від згубної дії атмосферної ерозії, а по-друге, наведення обліку в цілях перешкодити розкраданню, з застосуванням карної відповідальності правоохоронними органами, що знаходиться в прямій залежності від вирішення питання про грошову оцінку музейних експонатів.
Половецькі скульптури не були надгробками, вони знаходились в спеціально влаштованих святилищах, де встановлювалися в ряд по кілька штук, завжди обличчям на схід.
В Токмацькому районі біля села Чорноземне 1980 року Запорізькою експедицією Інституту археології в насипу невеликого кургану виявлене одне з ранних святилищ кочовикив, де знайдено кам’яну «бабу», декілька фігур вершників та скульптуру ведмедя [Чурилова, 1990, с.134; Сушко, 2004, с. 103-107].
Половецьке святилище, що відносно добре збереглося, досліджено Археологічною групою Токмацького музею в Василівському районі на лівому березі річки Карачокрак. Воно було влаштоване не на узвишші, як звичайно, а в низині - на краю навколокурганної западини домінуючого в курганній групі п’ятиметрового насипу доби міді-бронзи. Виявлено фрагменти трьох або чотирьох статуй, нижня частина двох з них залишалась в первісному положенні - вкопаними в рядок, обличчям на схід сонця. Скульптури були оточені розвалом каміння з порушеної огорожі. Перед кожною з них зафіксовані окремі купки кісток тварин від жертвоприношень, фрагменти кераміки, в тому числі горщик давньоруського типу. Трохи збоку знаходилась яма, в заповненні якої знайдено каміння від огорожі, фрагменти кераміки та кістки тварин, серед яких череп собаки чи вовка. I вовк i собака вважалися свяченими тваринами у тюркських народів.
Як було зруйноване це святилище зараз можна тільки здогадуватись. Чи самі половці, відходячи під тиском монгольської навали, звалили свої святині, чи їх зруйнували чужинці – невідомо. Їх могли розбивати руськи вийська під час походів, зважаючи на утвердження християнства в якості державної релігії, за аналогиею боротьби з давніми „язическими” віруванями слов’ян. Могли порушити их и під час монгольської навали, або пiзнiше, коли впроваджували в своему кочовому середовищи iслам. Можна лише сказати, що судячи з відносно доброї збереженості поверхні скульптур, вони з часу виготовлення простояли на поверхні не дуже довго - не більше кількох десятків років.
Нещодавно залишки ще одного святилища знайдені на річці Куркулак і потребують негайного дослідження.
Найвизначніша археологічна знахідка на Токмаччині повязана саме з половецьким часом – це могила хана в кургані біля с.Заможне, що випадково виявилась непограбованою в давнину. Кургани грабувалися зазвичай через недовгий час після поховання, через 10-50 років, за правило, тими, хто знав, на які речі слід сподіватися. Те, що ця гробниця виявилася недоторканою, свідчить перш за все про нестабільність політичної ситуації на той час, яка призвела до переміщень кочовиків на значні відстані і втрату чуток та переказів про багате поховання.
Курган висотою 5,8 м здіймався над широкою заплавою на краю степового плато високого правого берега р.Чингул. Половецьке похованя впустили в первинний насип доби міді-бронзи висотою 1,5 м. Підніжжя насипу оточили широким і глибоким ровом, що мав кілька перемичок-проходів, які поділяли його на 10 ділянок. Над ямою покладено людську жертву - скелет знайдено в скорченому стані та п’ятеро загнузданих і осідланих коней, три з них мордами спрямовані на захід, один – на південь. Поховальна яма мала заплічики, на них лежало деревяне перекриття, на якому були розкладені задні частини баранячих туш. В могилі стояли дві амфори. В дерев’яній труні, закритій на чотири замки, був похований чоловік зрілого віку (40-50 років) міцної статури, зростом 180 см. Він лежав на спині головою до заходу. На потилиці помітні сліди заживлених поранень: ум’ятина і два рубці, а також невеликий п’ятигранний наскрізний отвір, який, можливо, і був причиною смерті.
Простежені залишки кількох каптанів, знайдені посуд, прикраси та зброя. За супроводжуючими речами поховання датується періодом приблизно між 1230-1270-ми роками [Отрощенко, Рассамакин, 1986].
Треба зазначити, що не всі науковці згодні, що в кургані похований половець. Припускається, що за деталями обряду хан міг бути етнічним болгарином. Комплекс Чингульського кургану таїть в собі ще багато загадок, але таємниці потроху розкриваються, і головне те, що він уникнув пограбування та не був втрачений для науки.
Після розгрому, який вчинили монголи 1223 року на річці Калка, кипчаки володіли своїми степами ще півтора десятиліття, до другого походу Чингізідів. Завойовники повністю розбили місцевих кочовиків 1239 року в битві біля гирла Волги, остаточно утвердившись в Надчорномор’ї. Монголи, повертаючи з Європи, зиму 1242/43 року провели вже на своїх нових кочів’ях, зайнявши, можливо, цього ж року i землi Приазов’я. Та монголив залишалось не так и багато, враховуючи, що частина загонив повернулася додому, в свои степи.
Але новим володарям потрібен був не пустельний простир, а заселений підвладними племенами скотарів, які давали б загони воїнів для нових походив та платили податки, і вони намагаються повернути половців на колишні землі.
Половецька орда хана Котяня після поразки отримала дозвіл короля Угорщини Бела IV зайняти долини між Дунаєм і Тисою, приставши на королівську службу. Протягом 1241-1246 років окрема половецька орда перебувала в Болгарії. На службі в Галицько-Волинській Русі в 1240-50-і роки знаходилась орда хана Тігака. В Єгипті представники половецького роду Бурчевичів навіть започаткували правлячу династію султанів.
Згодом половці таки повертаються і в подальшому їх житя повязане з історією монгольської Золотої Орди. Так відомо про повернення з Угорщини після конфлікту з місцевими феодалами та католицькою церквою в межі Золотої Орди половців під проводом хана Ольдамура на початку 1280-х років.
Складаючи абсолютну більшість населення, половці поступово розчиняють у своєму середовищі нечисельних монголів, а також змішуються потроху з іншими етнічними групами, в тому числі і з слов’янами.
В подальшому вони були одним з етнiчних компонентiв в складаннi українського народу i його культури, в тому числи й такого явища, як козацтво.