Бугай Сергей Опатиевич
1903 – 1943.
Найден в массовом захоронении 1км западней села Чапаевка (Вайнау) Токмакского района Запорожской области в октябре 2006-го года.
До сего времени числился без вести пропавшим. Имя определено по надписи на опасной бритве.
Председатель Ассоциации поисковых отрядов Запорожской области Владимир Смердов вручает дорогую находку, давшую имя солдата – опасную бритву сыну найденого воина Владимиру Сергеевичу Сергееву.
Поисковики Ассоциации в почетном карауле.
Людмила Куц.
Володимир Пенежко (фото).
Ця новина швидко облетіла не тільки Новополтавку, а й увесь Чернігівський район: під Молочанськом, на Чапаєвських висотах знову відбулося перепоховання загиблих у 1943 році бійців, і туди їздила новополтавська родина Сєргєєвих. Глава її – Володимир Сергійович з рук пошуковців отримав бритву батька, який до цього часу вважався таким, що пропав безвісти. А знайшли його за прізвищем, видряпаним на лезі…
- Бритва – не бритва, а футлярчик до леза зберігся, він пластмасовий, - показує нам дорогоцінну реліквію Володимир Сергійович, і його голос тремтить, як і руки, що розкривають маленький прозорий пакетик. – Самого ж леза немає. Дали мені ще й ремінь, він такий покороблений та висохлий…
Напевне, багато з нас іще пам’ятає цей атрибут «середніх радянських часів» - «опасную» бритву: два пластмасові кінчики, а між ними блискуче гостре лезо, яке аж сяяло на сонці, коли батько голився. Заточували те лезо на шкіряному пасочку, і це теж була така знайома й рідна процедура – від неї віяло домашнім затишком, стабільністю, батько у пишній білій бороді мильної піни здавався Дідом Морозом, який ось – ось почне роздавати подарунки, а мама всміхалася так щасливо… З трирічного віку Сергієві щось таке й пригадується, а ще – як вони з матір’ю їхали в Бердянськ, і котрийсь із родичів ніс малого на руках, а йшли до батька – у військову частину, яка в сорок першому формувалася тут, у Бердянську. Перед війною сім’я жила у селі Гришино Токмацького району. Звідси батька й забрали на війну. Можливо, він і Чапаєвку звільняв, але справа в тому, що в цьому напрямку в сорок третьому пішов і його рідний брат Петро.
- Так що достеменно й невідомо, чия це бритва, - з жалем говорить Володимир Сергійович.
- Може, якраз вона й дядькова… Як вони пішли, і з отого разу, як мама зі мною, а я був найменшим серед шістьох дітей, їздила у Бердянськ, ми ні про батька, ні про дядька Петра більше нічого не чули. Дядько Яків, наприклад, - цей з фронту вернувся, а вони ні. Куди ми потім не писали, куди не зверталися, звідусіль одержували одну відповідь – зникли без вісти… Мама до кінця днів своїх надіялася, бо ворожки казали: живий твій Сергій, але, чекаючи, й померла.
Незручно було мені питати й без того схвильованого чоловіка, чому у батька й у нього різні прізвища, може, мати заміж виходила, чи які інші обставини на це вплинули, але видряпаний на бритві напис «БУГАЙ» наче сам ставив це питання. Усе виявилося набагато прозаїчніше: прізвище поміняв «по – молодості», бо «Бугаєм» дражнили з дитинства, а в армії взагалі так дістали, що коли вернувся додому, узяв та й став СЄРГЄЄВИМ, благо, зробити це було нескладно. Брат і сестри теж, до речі, так вчинили. Але коли Володимир одружився, і народився син, то назвали його на честь діда – Сергієм, і
ось це прізвище таки знов вернулося в сім’ю – уже викарбуване навіки батьковою ( чи дядьковою?) рукою. Долі своєї, як кажуть, не обійдеш. Та й «дражнити» Володимира Сергійовича ніхто вже ніколи не буде – людина він у Новополтавці, куди свого часу переїхала сім’я, бо село Гришино зарахували до неперспективних і навіть не дозволяли дім там збудувати, шанована, на кар’єрі бульдозеристом працював, звідси й на пенсію вийшов. У Токмацькому районі теж передовим трактористом був. Усі його добре знають, як і дружину, Лідію Павлівну, поважають обох за роботящі руки й добре серце. Ось і сусідка прибігла, принесла обласну газету: «Тут про вас написано, може, ще не читали?» Переживає, як з’їздили, чи все гаразд.
- Таке торжество було, - розповідає Лідія Павлівна, - стільки людей з’їхалося з усіх країв. Одна жінка з Бердянська підійшла до нас: «Тепер з вами будемо родичами, сестро…» у неї теж тут батько похований. Ця велика братська могила нас усіх породичала. Недаремно сон мені приснився перед цим – наче хтось у двері постукав і сам відкрив, а встала – все зачинено. Отакий ось гість…
- Мене запросили виступити, - приєднується Володимир Сергійович. – а я слова не можу сказати – горло стисло, сльози очі заслали. Батько колись був конюхом, возив колгоспного голову на тачанці. Виріс він у сім’ї, де дітей було дев’ятеро душ. Дід наш чабанував – отари водив, бо тоді в кожного вівці були, а ще він був неперевершений ветеринар – самоучка. На старому – старому фото Бугай-старший із герлигою, а навскоси у верхньому ряду – син його Сергій. Міцні були люди. І тілом, і душею.
- Тридцять років ми уже в Новополтавці прожили, - говорить Лідія Павлівна. – син єдиний наш на Півночі, а в Гришино їздимо зрідка – могилки прибрати, їх там багато. Тепер ще одна з’явилася – негадано-неждано… на меморіальній плиті, сказали нам, буде викарбуване й прізвище Сергія Опатійовича Бугая. Зібрали його кісточки разом з іншими в червону труну і поховали – через стільки років…
… Листопадова злива напівпрозорим серпанком вкривала Новополтавку, і за вікнами машини майже нічого не було видно. Лінія оборони фашистів «Вотан» у районі Чапаєвських висот була прорвана 23 жовтня 1943 року. У свій останній бій піднявся тут і солдат Бугай. Старожили розповідають, що німці навіть сади вирубали на правому березі річки Молочна - щоб забезпечити видимість, і що після жорстоких боїв вода в Молочній текла червона – від солдатської крові.
Кажуть, на бліндаж з останками загиблих вказала ясновидиця із Бердянська, помилившись усього на кілька метрів. Кулі й снаряди не помилялися – вони косили усіх підряд. Ще й досі війна збирає свою данину, хоча й удів майже немає і бліндажі давно поросли чагарником.
28 октября 2006-го.
Гейченко Р.