ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел" 
НАЙПЕРША МАНДРІВКА

 П. Симоненко

 

Якось під осінь у Чечетів двір завітала молоденька вчителька з народного училища, яке за річкою в сусідньому селі Остриківці. Гриць вже не раз бачив її, і завидки брали, коли спостерігав, як школярі з нею ходили по луках та узгір'ях, про все розпитувались, всього дізнавалися.

«Коли б і мені піти оце до школи? — стурбовано дивився хлопчик.— Як тато зустріне вчительку?»

— Сідайте, пані Ковалевська, на ослоні і вибачте: не маємо крісла а чи стільця.

Вчителька не погребувала — сіла, край столу поклала великий жовтий ридикюль з блискучою мідною защіпкою, подякувала.

— Чого це до нас? Чи не Грицька до школи брати? — трохи сумовито осміхнувся батько.

Вчителька теж осміхнулася:

— Вгадали, Грицька. Хлопчик він гарний, як я чула, вчитиметься добре. Вчитимешся, Грицю? — запитала вже його просто, ніби старша сестра.

— Вчитимусь! — аж скрикнув Гриць.

— Та не желіпай так,— тепло докоряв тато,— видно й без цього, що вчитимешся; ти вийди погуляй, поки ми поговоримо з добродійкою вчителькою.— А тоді промовив до Ковалевської: — Нашому синові треба вчитися неодмінно, пані Ковалевська, ви ось побачите самі, що він здібний і що в нього якісь, я б сказав, прагнення дуже широкі, незвичайні. Що б там не було, і чого б не коштувало нам, вчитися Грицькові треба.

— Правда? — зраділа вчителька.— Спасибі вам, Гарасиме Петровичу, досі мені всі селяни відмовляють, кажуть, що дітям їхнім освіта зайва: «волам хвости крутитимуть і так», «грошей багацько ніколи не буде, а й без науки розпізнають де копійка, а де дві».

Я щаслива, що у мого учня, у Гриця, такий батько!.

— То не я, увесь наш рід такий,— знітився Гараоим Чечет, проводячи вчительку до порога.

 

Перший шкільний день почався для Гриця невдало. Взяти хоча б те, що хлопець вже встиг полюбити Надію Степанівну, а в школі вона чомусь, як йому здалося, догоджала законовчителеві отцю Євграфію та якомусь там попечителеві, такому череватому дядькові, що поводився в класі, наче б це була його власна хата. Дванадцять хлопчиків і двоє дівчаток у класі нічого не могли второпати, вже думали, що вчителька, законовчитель і попечитель — завжди всі троє разом навчатимуть. Бо й справді, отець Євграфій почав був розпитувать, хто чому хоче навчитися. Декотрі, хитріші, знали: батюшці треба щось про бога казати — і відповідали:

— Хочу навчитися слова божого.

— Читати псалтир і часослов.

— Справді, божі діти і божих батьків,— хвалив Євграфій.— А ти ж чому вчитимеш-ся? — спитав він нарешті Гриця.

— Я? На мандрівника! — чорні оченята хлопцеві насмішкувато примружилися, він поглядом перебіг по всіх обличчях і запримітив, як учителька легенько осміхнулася, ніби підтримуючи його. І хоч отець Євграфій сердито насупився, хлопець, стоячи перед ним, чітко вимовив: — їздитиму або плаватиму по морях, або й... по небові.

-— По небові? — прохрипів отець Євграфій і зиркнув на вчительку.— Надежда Степановна, путішествія з голови цього многогрешного бусурмана й песиголовця вибивайте і нині і прісно, до його помраченія.

По цих словах отець Євтрафій «посадовив» Гриця, поклавши свою ручищу на голову хлопцеві так, що в нього й шия стерпла.

Дядько-попечитель і собі озвався:

—- Хто це тобі, халамиднику, такого наказав? Воронь боже про це й думать! Такі вже діти пішли, прости господи!

Слова ці учень ледь уловив, розтираючи замлілу потилицю. Невеселим, лихим боком повернулася до нього школа. Тут навчать!

Та ось Надія Степанівна лишилася з учнями сама, показала книжки, з яких навчатимуться: «Для чтения и практических упражнений в русском языке» Паульсона і «Собрание арифметических задач» Свтушевського. Дітям нетерпеливилося мерщій читати, хоч ніхто з них того не вмів. Вчителька все нагадувала, аби не поспішали, а писали як слід спочатку лише дві літери —-А і Б. У Гриця літери виходили красивими, як у книжці, а тільки виводив їх надто ретельно і повільно. Тоді хлопчик заспішив, і літери виписалися нерівні.

— Не треба поспішати, Грицю, нехай колись швидко писатимеш, всьому свій час.

Після уроків діти не розходились, їм все хотілося слухати вчительку. Вона не перечила їхнім забаганкам: і їх слухала, і сама говорила. А коли вже ішли по домівках, пообіцяла їм у майбутньому, як добре вчи-тимуться, давати й позашкільні, перемінні книжки для читання.

— «Кобзар» Шевченків знаєте?

— Знаємо! —похвалилися декотрі. Та були й такі, що ніяково протягли:

— Ні-і... А що це таке?

— «Кобзар» треба знати,— сказала вчителька.—Ви все, діти, знатимете, але для цього гарно вчіться.

Гриць все не одходив, стояв, притулившись плечем до одвірка. Надія Степанівна підступила до нього, пригорнула:

— Ну, не сумуй, «пу тішественнику», ще помандруєш і землями, і морями, а може, й небесами. А тимчасом подивися ось на світ у малюнках: це один дядя чех Ян Коменський давно колись таку книжечку написав — «Видимый мир».

— Спасибі, Надіє Степанівно,— беручи книжку, прошепотів хлопець, а потім запитав:

— А «чех» —-; Щ0 це значить?

—Є нація така — чехи. Народ. Як росіяни, українці, німці. Чехи мовою дуже близькі, скажімо, до українців, поляків... І про це ти дізнаєшся з цієї книжечки: ти подивишся сам, а тоді прийдеш і разом прочитаємо — ото й буде твоя перша мандрівка.

Гриць не пішов, а вистрибом побіг додому. Коли вдома витягнув з торбини «Видимый мир» і сказав, що то вчителька дала таку книжку подивитися, тітка нагримала, щоб руки помив, а сама дістала з скрині свіжого рушника, прослала супроти вікна на лаві, а на нього поклала і книжку.

— Отеперечки дивись і розказуй,— осміхнувся батько,— та скажи, що було там, у школі.

— І абетку вчили, і писали, і про Тараса Шевченка, і про чеха, що оцю книжку написав, і про те, які ще є люди — росіяни, поляки... Багато-багато знає, все знає Надія Степанівна! — хвалився син, а потім поспитав: — А ми хто, руські?

—Е-е, сину, як правду сказать, то ми українці, а через те, що ми під руським царем, то малоросами кличуть нас, бо українців московське панство не визнає. А ще правдивіше, дитино моя, ось те, що поукраїнилися ми, вже давно, ще з мого прадіда, а до того рід наш із Польщі, і родич у нас був, щоправда давній і дуже далекий, знаменитий чоловік, польський поет Ян Чечот. Чечетом стали звати вже аж мого діда.

Батько враз пожвавішав, заговорив скоріше, ніж звичайно:

— А поукраїнилися ми недарма, бо Ян Чечот дуже любив Україну, у своїх віршах, які він називав «Пісеньки з-над Німана, Дніпра і Дністра», ловко писав про це, багато дуже на польську мову переспівав українських віршів і дуже красиво це зробив. Ян також писав і про мрію оселитися на березі Дніпра, завести домашній куточок і затишок собі серед українських людей поетичних. От вчителька каже — Шевченко Тарас. А чи знаєш ти, що Шевченко Яна Чечота вірші читав? Якийсь пан-інспектор оце був у Яку-бихи, то розказував багато про Тараса Шевченка; великий то чоловік, сину.

— І вчителька так казали.

— От бач! — востаннє сказав батько і вийшов управлятися на дворі.

«Світ такий великий! — думав собі Гриць, гортаючи книжку в малюнках.— Лиш сьогодні так багацько почув і від учительки, і від тата. Скільки ж ще можна взнати!».

І навчився Гриць у школі багато чому, хоч недовге було те вчення — чотири роки. Надія Степанівна насправді була ніби старшою сестрою і поза уроками стільки всього розповідала або читала йому! Вона бачила, що Гриць — рахубистий хлопчина, кмітливий на все, любив рослинність і вивчав дуже серйозно. «Не помилився його батько,— думала вдоволена вчителька,— справді, Гриць — незвичайний хлопець. Та що він робитиме тепер, після школи?»