ЖЗЛ Токмак Г.Г. Чечет  "Літа орел"
«ЧОМУ Я НЕ СОКІЛ?..»

   П. Симоненко

 

 

Скільки пригадує Чечетів Гриць свої сни, все йому снилися подорожі в небачені краї, поміж незнаних людей. Коли вже у своєму селі він знає не все, то скільки дивного побачив би та почув десь далеко-далеко! Тато йому каже на те: — Ще находишся і наїздишся, сину, і не радий будеш, як оце твій батько.

Він сидить під благенькою хатою на колоді, усновує нові сирицеві поворозки в постоли, вже позазеленювані зілляччям яких тобі треба степів, бо куди тільки не ходив тато у тих постолах. Помовчавши, він додає вже інше:

— Ай правда, синку, що наш Каї-Кулак? Кам'яна Балка, як по-нашому, а не по-татарському казати,— та й годі; якихось п'ятдесят хат поміж горою та річкою — ото й світ увесь. Буває, люди інакше, а не як ми, живуть.

І знову замовкає біля роботи. Гриць наслухує: що чути на селі? А літнього дня тихо-тихо. Лише в очеретах ліниво кумкають жаби, а десь край села рішить запряжений волами віз — і більш нічого... Гриць біжить од хати і, зіп'явшись на плетену з лози ліску, виглядає на вулицю: чи не чумаки їдуть? Цікаві ото люди, чумаки: і про Бердянське, і про Генічеське, і аж про Крим чистісінько все знають. За селом повипрягають волів пасти, а самі посідають навколо казанка з кулішем та, вечеряючи, все розказують — де були, що бачили і чули. Думаючи про це, Гриць справді побачив, як вулицею повагом втомлено йдуть воли. У них од писків звисають ниточки слини і, немов павутиння, ряхтять на сонці.

— Соб-сабе, а гей! Підбилися, волики мої,— мирно, навіть співчутливо промовляє до волів сивенький дідусь, що босоніж іде поруч, і піт у нього виступив на плечах, ба, навіть і на потемнілому солом'яному брилі.

«Це не чумак,— подумав Гриць,— бо чумаків багато було б, вони поодинці не їздять, а валкою. Це, певне, наймит Якубихи». І відійшов од ліски, все ще думаючи про далекі й цікаві чумацькі мандри. «От би й собі помандрувати! В літню спеку. Або взимку, крізь хуртовину».

А спека, спека ж яка! Так це ж удома, а чумакам як серед степу? Гриць біжить до річки: хата їхня трохи не над самою сагою стоїть. Він пробирається крізь густі хащі прядива. Як же воно пахне! Тітка Оксана, коли сіяли ці коноплі, ©се казали:

— У березі гінке прядиво виросте, з нього полотно ж яке!

Мабуть, і полотно отак пахнутиме. Ох, як же ж пахне: і як хміль, і як хліб, і як вітер. Від цих солодких пахощів Грицеві паморо-читься голова, та ось він вийшов на трав'янистий, квітами порослий берег і весело мружиться: проти сонця взята дрібнесенькими брижами поверхня річки блищить, ніби луска у велетенського дзеркального коропа.

Не встиг хлопчик роздягтися до купання, як почув батьків голос з садка.

— Агов, Грицю, де ти там? Ходи сюди!

— Іду-у-у! — озвався Гриць і подався до хати.

— Давно вже просишся в Токмак, то завтра, може, й підемо: Якубиха посилає,— каже батько, лагідно пильнуючи за Грицем з-під пухнастих брів.

— Та я — хоч і сьогодні! — весело озвався хлопець: нарешті й він помандрує, дарма що пішки.

Колонія Гертруди Реймер була зовсім

близько від Каї-Кулаку, на південь — на протилежному низинному березі Токмачки, і каїкулачани, поле яких було на камені, майже поспіль наймитували у багатої німкені. Наймитував у неї і старий Гарасим Чечет, за листоношу був. Тяжка його служба: холод чи спека, дощ чи сніг, а як заманеться Якубисі (так називали Гертруду Реймер по імені її батька Якуба) — неси пошту, й квит. Хоч би й за двадцять верст, а неси. Гертруда Реймер розвела велике квіткове господарство і в справах продажу квітів навколишнім багатіям вела часте листування. До Великого Токмаку— двадцять верст, до Гальбштадта — тридцять. А коли пані напише листа своїм родичам, треба його нести аж за п'ятдесят верст у відому всій Таврійській губернії колонію Генріха Реймера, який акліматизував остзейських корів північніше Мелітополя, у заплаві річок Юшанлй і Молочної. О, старий Гарасим Чечет своїми ногами перемірив уздовж і впоперек пів-Бердянського повіту, добре взнав велику околицю, її багатство і її злидні. Сам взнав і синові показав.

Ідуть вони, бувало, битим шляхом, і батько все розказує синові, як жили люди колись, як тепер живуть, і що не завжди так буде, що прийде воля, і тоді вже не хазяйство Якубихи оброблятимуть люди, а на себе працюватимуть. Про все хоче знати Гриць, і про все розказує батько: і про степ, і про квіти, і про трави різні. А часом втомиться і мовчить. Сяде старий обіч шляху, а Гриць поруч ляже головою у пшениці і слухає шепіт колосся та спів жайвірка, дивиться у синє-синє небо.

— Тату, а чому пташки літають не всі однаково? — питає батька.— Он жайворін який прудкий та меткий, а сокіл, отой, що ми аж за Пришибом бачили, не поспішає і так ширяє, наче плаває. Чого воно так?

— Чого? — перепитує батько і, не відповівши (бо хто ж його знає), каже:— Зате сокіл літає, бачив, як високо? І душа людська так високо, може, не літає.

Не розуміє Гриць отого — про душу: хто її бачив, яка вона? А може, її й нема? Та він знає вже, що батько сердиться, коли про це питати.

— А чого пташка літає, а людина — ні? — не вгаває хлопець.

— Бач, сину, без крил як же його літати? Кажуть, якісь там пробували...

— Пробували!..—схопився Гриць.

— Атож. Тільки не вийшло нічого, бо крила роблені.

І потім часто уявлялося хлопцеві: якийсь сивий дідуган перелітає з хмари на хмару, вимахуючи велетенськими, робленими крилами.

І не раз, коли заздрісно стежив за летом вільної пТашки, думав: «Полетіти б отак і собі. Чому я не сокіл, як ото в пісні співають?»