Воздушние бои под Токмаком - Покрышкин
Олександр ПОКРИШКІН -
тричі Герой Радянського Союзу,
генерал-полковник авіації
Небо війни. Літературний запис Анатолія Хорунжого. Видавництво політичної літератури України Київ, 1971.-510с.
........................................
Знайомі маршрути
с. 346
5
Радянські війська виходили на рубіж ріки Молочної.
Ворог гарячково готував тут лінію оборони. Оперативна повітряна розвідка повинна була встановити, чи підтягує німецьке командування сили з Криму на Молочну, а також де по той бік Молочної розташовані аеродроми ворожої авіації.
Завдання було ясне, а маршрут польоту тим більше – два роки тому я обкружляв ці місця, і не тільки в повітрі, на крилах, а й на вантажній автомашині, до якої було причеплено «міг». Тут, довкола Мелітополя, я добре знав усі дороги й населені пункти.
Південні степи, простори Азовського моря, лимани, береги Криму з висоти відкрилися перед моїм зором знайомими обрисами. Пролетівши над Кримом, ми з напарником взяли курс на Мелітополь – основний вузол німецької оборони. На шляхах виявили колони військ, які йшли на північ, – так, німці підтягали сюди війська. Висновок напрошувався сам собою – на Молочній будуть великі бої.
Запас пального дозволяв нам пройти ще далі на захід, пошукати аеродром. Щоб не бути легкою здобиччю німецьких винищувачів, довелося набирати висоту. Стало важче читати землю, але ми незабаром виявили декілька польових площадок, на яких стояли літаки. Лягли на зворотний курс.
Скоріше додому!
с.347
Наше донесення, перелік пунктів, розташованих далеко від переднього краю, були оцінені належним чином.
– Зараз же пошліть ще одну пару, – наказали зі штабу дивізії. – Тримайте дороги з Криму під постійним наглядом.
На цей раз мав летіти хтось інший, позичивши в мене й Голубєва запасні бачки.
Краєв викликав на КП Рєчкалова:
– Є в твоїй машині підвісні бачки? – спитав він.
– Немає.
– А де ж вони?
– Покинув у Поповицькій так само, як інші.
– Тоді бери в Покришкіна. Підете на розвідку в Крим.
Присівши в куточку за дверима, я писав донесення.
– Через бачки Покришкіна доводиться летіти в саме пекло. Навіщо він тягає їх за собою? – відверто висловився мій друг.
Я підвівся й підійшов до столу командира:
– Гаразд. Я ще раз сходжу на розвідку з Голубєвим. Але ти, – це адресувалося Рєчкалову, – запам'ятай, друже. З цими бачками я ще буду перехоплювати «юнкерси» далеко над морем і збиватиму, там, де захочу. Ти ще проситимеш їх у мене.
Рєчкалов оторопів. Щось усе-таки пробурмотів у виправдання й замовк. Я уточнив завдання і пішов до свого ще не прочахлого літака. Мені услід сказали, що по нашому маршруті за нами відправляються бомбардувальники із завданням ударити по розшуканих у попередньому польоті аеродромах. Це надихало мене і Голубєва на ще один двогодинний політ.
Увечері я побачив інженера Жмудя. Він стояв, оточений однополчанами, і розповідав їм про свою поїздку до Ногайська. Голос його звучав приглушено, очі були червоні, увесь він змінився на обличчі, за один день постарів на кілька років.
– І дітей постріляли?! – почув я чийсь вигук. Стало тихо, всі, затамувавши подих, чекали відповіді.
– І дітей...
– Кати!
– Хто ж залишився з родичів? Знову притихли.
– Всі в одній ямі.
с.348
Інженер заплакав. Гнітюча тиша, здавалось, тиснула на плечі. Ми стояли скам'янілі, немовби дивилися в могилу, завалену закривавленими дитячими тілами.
Враження від оповіді інженера Жмудя про Ногайськ нагадало мені про недавню трагічну картину. Після перельоту на аеродром, розміщений поблизу моря, один літак на зарулюванні під лісовою посадкою провалився колесами в яму. Коли його стали витягувати, побачили ледве присипані землею трупи. Для з'ясування викликали місцевих жителів. Перші, хто побачив цю могилу, передали сусідам, і незабаром зібрався великий натовп. У широкій траншеї було закопано кілька сотень розстріляних старих людей, жінок і дітей. Дехто впізнав своїх близьких. Там були українці, росіяни, євреї, греки, цигани, татари... Кулі, відлиті на заводах Круппа, позбавили життя всіх, поставлених в одну смертну шеренгу. Плач і тужіння попливли над полем.
Тих, хто загинув од рук людоїдів-есесівців, поховали всіх в одній братській могилі. Салют з бойової зброї прогримів над свіжою могилою, над обеліском з червоною зіркою. Гаряче, нестихаюче почуття ненависті до ворога залишилось у наших серцях. Сьогодні розповідь інженера про жертви Ногайська знову нагадала нам про помсту. Руїни й могили на українській землі загартували нашу ненависть до гітлерівських вандалів, примножили наші бойові сили.
Я підступив до осиротілого інженера, який так і стояв серед товаришів з похиленою головою.
– Не плач. Сльозами горю не зарадиш. Будемо їх бити ще лютіше, ще дужче. Обіцяю тобі завтра ж за твою родину знищити кілька німецьких літаків.
Інженер підвів голову, зі сльозами в очах подивився мені в обличчя, простяг руку. Руку, яка так вправно налагоджувала наші кулемети, гармати, навігаційні прилади. Я потис її.
На другий день визначились нові постійні маршрути польотів. Кавалеристи корпусу Кириченка, просуваючись, наштовхнулися на північ від Великого Токмака на оборонні лінії ворога й затримались. Ворожа авіація подалася туди великими ешелонами бомбардувальників. Станція наведення командного пункту дивізії при штабі Кириченка стала викликати групу за групою наші винищувачі для прикриття наземних військ.
с.349
Перші сутички в цьому районі показали, що німці обрали річку Молочну не тільки за рубіж оборони на землі, а й у повітрі.
Вранці я полетів у парі з Голубєвим на «вільне полювання». На зворотному маршруті, коли ми вже витратили майже весь боєкомплект, штурмуючи ворожі машини на дорогах, почули голос «Тигра» – командного пункту дивізії:
– На північ од Великого Токмака – бомбери. Атакуйте!
З першого заходу я підпалив одного «юнкерса». На нас тут же насіла шістка «мессерів». Скуті боєм, ми не змогли перешкодити бомбардуванню.
Злі, невдоволені собою, повернулись на аеродром.
Прикинувши за часом, коли можуть ще появитись бомбардувальники над переднім краєм, я десь опівдні повів на Великий Токмак свою випробувану четвірку. Зі мною Голубєв, у другій парі – Жердєв і Сухов. Це була наша постійна злітана ланка.
Коли ми вранці з Голубєвим зустріли «юнкерси», я відразу звернув увагу на те, звідки вони йшли до Великого Токмака – з північного заходу, з аеродромів, розміщених десь там, за Дніпром. Якщо так, міркував, то «юнкерси» знову йтимуть по тому ж маршруту. Отже, нам треба бути десь трохи на захід, ближче до Дніпра, щоб перехопити їх на підході до цілі.
На великій висоті ми вийшли до лінії фронту й зі зниженням на швидкості направилися до Нікополя. Такий план я обрав сам, на свій страх і риск. Якраз учора командир дивізії Дзусов був у полку і добряче-таки пробирав нас за те, що погано прикриваємо наших кіннотників.
– Прикриваємо як слід, товаришу командир, – намагався я відстояти честь полку.
– Де ходите – не знаю, вас не видно й не чути, – обурювався Дзусов. – Крутите «карусель» з «мессершміттами», а «юнкерси» що хочуть, те й роблять над нашими позиціями.
– Якщо будемо гудіти над кавалеристами, то навіть власними тілами не зупинимо бомб, які вже падатимуть. Треба бомберів ловити на підході, як на Кубані, й посилати нас не парами, не четвірками, а великими групами.
І справді, на Кубані ми добре призвичаїлися зустрічати німецькі повітряні ешелони на підступах до фронту, а тепер дехто знову повертається до старого.
с.350
Доки ми летіли до Дніпра, я пригадав розмову з командиром дивізії і важкі часи сорок першого року. Тоді ми теж літали на прикриття наших військ парами. Відчайдушні, нерівні зіткнення з «мессершміттами» рідко тоді закінчувались на нашу користь. Тепер ми зовсім не ті... То чому ж не ввести бої якнайефективніше?
«Юнкерси» підтвердили мої розрахунки, появившись од Нікополя, як ми й сподівалися. Правда, залізли вони надто високо, значно вище від нас, – вочевидь, задля того, щоб уникнути зустрічі. Йшли без прикриття, мабуть, надіючись на групу очистки, яка мала бути над лінією фронту.
На підході до Великого Токмака ми піднялися вище від «юнкерсів» і швидко наближались до них. Я кинув у ефір:
– Зімкнутись! Б'ю ведучого.
Назустріч нам ішла щільна армада. В останні секунди, перед самим відкриттям вогню, мені здалося, що на їхніх крилах не хрести, а зірки. Я крикнув:
– Наші! Не стріляти!
І «юнкерси» з пожовклими від сонця хрестами на крилах промайнули під нами. Помилка надмірної перестороги викликала злість і на ворога, і на себе.
Через спину різко розвернувся і відразу опинився в строю бомбардувальників. У прицілі розпластався ведучий. Коротка черга.
В одну мить переді мною виник величезний вогняний клубок. Вибух проковтнув літак. Стіна вогню насувалась на мене. Частина «юнкерса» – одне крило з мотором, пропелер якого ще вертівся, – пронеслася повз мене.
Мій літак вскочив у полум'я. Я не встиг обминути його, не зміркувавши, що робити. Літак сильно струсонуло. Почув удар, і полум'я залишилось позаду. Зліва і справа біля мене – бомбардувальники. Один загорівся від палаючого сусіда.
У прицілі – правий крайній. Черга... Чорний дим вихопився з правого крила. «Юнкере» круто розвернувся і з пікіруванням почав утікати. Направляю машину навздогін йому. Друга черга по лівому мотору настигла ворога.
Я рвонув машину вгору. Вище від мене падав «юнкерс», підпалений парою Жердєва. Висіли парашутисти.
с.351
«Островський! – продзвеніло в моїй пам'яті. – До цих пір я жодного разу не стріляв по тих, що рятувалися на парашуті, й іншим не наказував. А тепер – досить...»
Ми вийшли з бою на останніх грамах пального. Сіли на аеродромі, який трапився.
Увечері повернулися додому. На стоянці мене зустрів інженер-капітан Жмудь.
– Я хвилювався за вас, товаришу майор, – сказав він, допомагаючи мені вивільнитися з лямок парашута. – При всіх таке пообіцяли, а раптом щось...
– Нічого, капітане, не трапилось. Просто буває тяжко виконати товариську клятву. Кулемети й пушка діяли відмінно. Обіцяних три «юнкерси» збив.
Оглядаючи «кобру», ми виявили на капоті, на крилах бризки мастила, кіптяву і пробоїни від осколків. Це дісталося моїй машині від «юнкерса».
6
Настала українська осінь. Коли здіймаєшся над землею, бачиш під собою жовті скошені й незорані ниви. А вдалині, над Дніпром, обрій затягнуло хмарищами пилюки й диму. Там горить Запоріжжя. Уже багато днів над ним стоїть чорна хмара.
Наш полк перебазувався подалі на північ. Тишу села, спокій дорогих хвилин відпочинку нам раз у раз доводилося змінювати на польоти з гуркотом моторів, на видовиська і напруги бою, на тривоги поєдинків та переживання від утрат друзів. Але й тут мирну сільську обстановку порушували ворожі літаки. Вони проходили над аеродромом переважно вночі, великими групами, зникаючи десь у напрямку Донбасу.
Особливо діймали нас, авіаторів, щоденні методичні польоти далеких повітряних розвідників. У той же самий час двомоторний німецький розвідник на великій висоті, що його ледве можна було бачити простим оком, уранці заповнював небозвід виючим, нерівним гудінням. Шлях розвідника пролягав через наш аеродром.
Коли він з'являвся в небі, на аеродромі все повинно було на кілька хвилин завмерти. Механіки, зброярі, льотчики нашвидку підправляли маскування машин. Нам здавалося, що наш аеродром усе ще не виявлений, але кожний політ авіарозвідника змушував думати про неминучий бомбовий удар «юнкерсів». Гудіння чужого літака в небі завжди сприймалось як гіркий докір нам, винищувачам. Вильоти з появою ворожого літака успіху не приносили.
с.352
Надокучило мені слухати завивання «юнкерса». Почав примічати, коли саме розвідник проходив над нами. З німецьким педантизмом протягом кількох днів літак виходив на завдання в один і той же час.
Спостереження привели мене до певних висновків. Те, що я вирішив негайно влаштувати засаду в небі на зухвалого розвідника, було тільки частиною великого, задуму. Виявляється, німці дуже люблять повторення того самого прийому і методу. Значить, нам треба уважніше вивчати ворога й використовувати його шаблон у тактиці для наших несподіваних контрдій.
Першим кроком у цьому напрямку буде, звичайно, перехоплення розвідників. Потім треба підсилювати наші групи прикриття саме в той час, коли сподіваємося на зустріч з бомбардувальниками. Не прасувати безперервно повітря, а зустрічати ворога могутнім ударом.
Порадившись із Голубєвим, ми вирішили не гаючись підловити німецького розвідника. І добре було б – аби над нашим аеродромом.
Ясного дня, у той час, коли розвідник мав появитися в небі, ми здійнялися в повітря. Набравши висоту, стали ходити над лінією фронту в зоні його звичайного маршруту.
Розвідник летів на висоті сім тисяч метрів, ми були тільки на висоті п'яти тисяч. Щоб обманути його, стали набирати висоту, віддаляючись на захід. Коли розвідник уже бачився на небосхилі малесенькою цяткою, коли ми впевнились, що ворог не бачить нас, тоді розвернулись на схід і подалися за ним. Наздогнали саме над нашим аеродромом.
Німці, помітивши позад себе винищувачі, тільки тепер розгадали нашу хитрість. Вони тут же повернули на захід. Та було вже пізно. Внизу, під нами, весь наш полк чекав розв'язки.
Атака! Вогонь!
«Юнкерс» спалахнув, але, знижуючись, майже падаючи, тягнув до лінії фронту. Моя друга черга розвалила його.
с.353
Більше над нами в цьому краї німецький розвідник не завивав.
У жовтні бої розгорілися з новою силою. Фронтом став Мелітополь, степи на північ і на південь, особливо – біля Великого Токмака. Наш полк перебазовувався кілька разів – то взаємодіяв з військами, які штурмували Мелітополь, то, як і досі, літав на прикриття бойових позицій наших старих друзів-кіннотників, що вклинилися в оборону ворога в напрямку станції Пришиб. Рєчкалов і Клубов водили групи штурмувати німецькі війська, билися з винищувачами, а я з Голубєвим часто літав на «вільне полювання» за німецькими «мисливцями».
Під час перебазування на один із польових аеродромів Краєв полетів на УТ-2, взявши з собою інженера Копилова. Ескадрильї пішли слідом за ним трохи пізніше. Коли ми появились над аеродромом, то побачили розбитий УТ-2 на краю льотного поля. Приземлившись, я вскочив у кабіну вантажного автомобіля і погнав туди.
Літак УТ-2 лежав на спині, оточений техніками й льотчиками. Копилов стояв серед них живий-неушкоджений. Командира полку уже відправили до госпіталю з легким пораненням.
– Бачу, тобі й на цей раз пощастило, – не зміг промовчати я.
– Так, але, мабуть, востаннє. Більше в літак не сяду, – серйозно відповів інженер.
Копилова вже якось витягали з-під уламків «міга», що зазнав катастрофи. Тоді загинув наш молодий льотчик Супрун. Зараз Копилов, як і раніше, відбувся подряпинами. З напруженою, робленою посмішкою на обличчі він розповідав, як Краєв зачепився колесами за землю і як шкеребетнувся УТ-2.
Я слухав і думав про Краєва. Не літаючи на бойові завдання, він зовсім розучився відчувати машину, її положення відносно землі. Отже, він уже, по суті, не льотчик. Справи нашого полку він зважував і оцінював як людина, що не знає війни, її страшного вогню, небезпек і бойових труднощів. А колись, кажуть, він добре літав, непогано воював. Потім став лише командувати... І ось – втрата елементарних навиків і такий сумний фінал.
Не встигли ми вислухати Копилова, як до нас під'їхав Ібрагім Дзусов. Я доповів йому про обставини пригоди.
с.354
– Ну, як, не сердишся за минулу круту розмову про прикриття? – уважно дивлячись на мене крізь окуляри, спитав він.
– На начальство, товаришу командир дивізії, ображатися не можна.
– Це правильно. Я теж такої думки, – засміявся Дзусов і тут же посерйознішав. – Кавалеристи дякують вам за успішні бої. Молодці. Добре почухрали «юнкерси»! Значить, Краєв у госпіталі. Це надовго. Приймай полк і командуй.
Льотчики, почувши цей наказ комдива, залишили стоянки і зібралися біля землянки. У міцних потисках рук, простих словах, у повних доброго, щирого почуття поглядах вони висловлювали вдоволення, бажання в усьому підтримувати мене. Дивлячись на них, я в ці хвилини особливо усвідомлював свою відповідальність на новій, хоч і тимчасовій, посаді. Головне, міркував; у мене був для цього досвід, жадоба бою з ворогом; я розумів кожного, хто жив і літав зі мною поряд.
– Що ж, повоюємо, друзі? – спитав, аби підсумувати все, що було сказано.
– Повоюємо, товаришу командир полку.
«Товаришу командир полку...» Я згадав, що треба негайно відправити групу на бойове завдання в район Мелітополя. На нашому напрямку, який вважався другорядним на Південному фронті, в ці дні війська прорвали оборону німців, і наступ швидко розвивався. До Мелітополя перекидались наші головні сили, щоб пробитися в Таврію і в Крим.