История Токмака -
Токмаччина пiд час Схiдної (Кримської) вiйни
1853-1856 р.р.
Археологічна група ТКМ
Саєнко В.М.
Токмак «Gutenbergpress» 2008
Східна (Кримська) війна закінчилася майже пiвтора століття тому i, зрештою, за історичними вимірами вiд сьогодення її вiддаляє не так багато часу.
Війна так чи інакше торкнулася всіх міст і сіл Таврійської губернії, не обминувши i наш край.
У тилових населених пунктах Приазов’я влаштовувались шпиталі, жителі виконували встановлені обов’язки: надавали підводи, помешкання для постою солдат, приймали поранених і хворих.
Під час війни Большой Токмак став адміністративним центром Бердянського уїзду – сюди були евакуйовані урядові установи.
Тут проходила одна з найголовніших магістральних доріг з Криму – давній Муравський шлях. 1854 року по осінньому та зимовому бездоріжжю на бричках почали вивозити поранених. Солдат залишали для лікування, а померлих ховали на міському кладовищі. Записи про це знайдені в метричних книгах Успенської церкви. Імена всіх бiйцiв, похованих в Токмаку, вибрані з архівних джерел, і зараз відомо принаймнi 281 прiзвище.
Зауважимо, що в останнi роки інтерес до історії Токмаччини за часів Кримської війни на мiсцевому рiвнi багато в чому активований завдяки громадській діяльності та історичним розвідкам Любові Яківни Таран. Їй же також належить ідея спорудити пам’ятник загиблим воїнам, похованим у місті.
Змiст
• Вступ
• Початок бойових дiй у Надчорномор’ї
• Союзна ескадра в Азовському морi
• Бердянський уїзд в роки вiйни
• Транспортування поранених i хворих
• Тиловi шпиталi
• Додаток 1. Списки похованих в Б. Токмаку бiйцiв Кримської вiйни
• До статистики руху поранених i хворих через Б. Токмак
• Українське населення в складi вiйськових частин Россiйської iмперiї
• Край пiсля закiнчення вiйни
• Додаток 2. Вiдомі населені пункти Приазов’я-Подніпров’я, де розміщували поранених
• Примітки
• Лiтература
• Список скорочень
Пам’ятi бiйцiв Кримської вiйни,
якi були похованi в землi Токмаччини
Вступ
Дехто з сучасникiв небезпiдставно порівнювали цю війну з Троянською – дивно схожим виявився великий морський похiд для здобуття укрiпеного міста на далекому чужому узбережжi. Такими ж штучними, як багато столiть тому, були приводи для початку вiйни, однаково подiбними здавалися стратегічний обсяг подій, i трагічність перебігу, i чвари великих вождів та жертовність учасників [Орехова, 2004, с.5-6]. Це була велика репетицiя свiтової вiйни 1.
Окрім Подунав’я і Криму, бойові дії велись ще в трьох напрямках - на Балтійському морі, на Кавказі та на Далекому Сході 2. У війні брали участь Росciя 3, Англiя, Францiя, Туреччина, iталiйське королiвство Сардинiя, була окупована Молдавiя та Валахiя, добровольцiв посилала Грецiя.
Наявна чисельність pосcійської армії, розтягнутої по нескінченних кордонах iмпперiї, доходила тоді до 700 тисяч військових, з них на Дунаї, на Кавказi та в Криму воювали 300 тис. Армія союзників у Криму налічувала 400 тисяч чоловік.
Французи в кримську кампанію втратили приблизно одну чверть особового складу армії - 75575 чоловік з 300 тис., англійці одну третину - 20525 чоловік з 70 тис. Втрати туркiв точно не вiдомi.
В россійській армії за весь час осади Севастополя від ран померло 15820 чоловiк, від хвороб вп’ятеро більше - 80689 чоловiк, тобто загалом близько половини кількості військ, задiяних у Криму. [Наумова, 2006, с.22-23].
Війна показала, що тили Таврійського краю виявились зовсім не готовi до військових подій: поштова справа (ямщицькi станцiї) знаходились в крайньому розладі, не було підготовлено ні фуражу, ні провіанту для військ, ні шпиталів та всього необхідного для потреб хворих і поранених.
* * *
Як свідчать вiдмiтки в церковних метричних книгах Б.Токмака, померлих від ран захисників Севастополя ховали на місцевому цвинтарі. Імовірно, частину його складає кладовище, розташоване зараз біля сучасного стадіону, стара народна назва якого «Панське». Скорiше за все, раніше воно було одним цілим з кладовищем, знесеним при будівництві міського ринку.
Наведемо уривок з мемуарiв токмацького мешканця Г.А.Вакуленка [2000, с.3-4. – Архiв автора], в якому вiн згадує про це старе кладовище: „Вся территория центрального рынка и магазина „Универмаг” до двадцатых годов была занята центральным городским кладбищем. Кладбище было красивое, очень зеленое. На нем даже было несколько склепов. Это богатые люди делали в земле специальные помещения и хоронили своих близких не в землю, а ставили гробы с покойниками в таких каменных помещениях и засыпали землей только вход. Останки этого кладбища были еще видны, когда экскаватор рыл траншею под фундамент двух жилых двухэтажных красных домов перед рынком с южной стороны. Тогда выбрасывались доски гробов, голубые и розовые куски шелковых и бархатных платьев, локоны волос блондинок... ”.
* * *
Втім, не виключено, що записи про поховання на приходському кладовищі не завжди відповідали дійсності і могили влаштовували десь в окремих місцях у колективних ямах поблизу шпиталя. За розповідями, якісь групові захоронення були знищені при будівництві поліклініки (вул. Революційна). Кістки людей зустрічались і при ритті котловану фундаменту для будинку друкарні (вул. Совєтська).
Як вiдомо, мiсто Токмак внесено до перелiку iсторичних мiсць [Міста України, 2004, с.154], i його територiя вимагає дослiдження археологiчними методами перед будь-якими будiвельними роботами. Органiзацiя цiєї справи, розпочата мною ще 1993 року, коли була створена Археологічна група ТКМ, натикається на рiзноманiтнi перешкоди бюрократного характеру з боку органiв мiсцевої влади.
При вирiшеннi цього питання, яке полягає головним чином у тому, щоб нам не заважали працювати, цiлком реально було б з часом знайти і братські могили часів Кримської війни. Ми не просимо нi фінансування з мiського бюджету, нi якоїсь допомоги, а лише одного - щоб нам не заважали.
Поховання або залишки споруд того перiоду можуть бути як в забудованій зараз центральній частині міста, так і на старому кладовищі біля міського стадіону 4.
Звернення громадян до органів влади з вимогами забезпечити збереження території цього давнього кладовища, яке сформувалося навколо тисячолітнього кургану 5, кожного разу ігноруються, і йому загрожує забудова шляхом поступових землевідводів. Питання про перетворення цього місця, де поховані перші жителі Токмака, на iсторико-заповiдну зону завжди натикаються на бюрократичні перешкоди клєрків 6.
* * *
Цей нарис планувалося написати головним чином на матеріалі місцевих джерел - церковних метричних книг для розв’язаня питання про iснуваня в Б. Токмаку вiйськового шпиталю та встановленя його характеру. Та рамки тематики iсторичної регiоналiстики виявились дещо розмитими, оскiльки Токмаччина була тiсно пов’язана i з подіями в Бердянську, i завдяки транспортним комунiкацiям із сусiднiм Мелiтопольським уїздом. А про Приазов’я в цiлому для кращого розуміння того, що тодi тут вiдбувалося, можливо скласти уявлення лише на широкому фонi подiй Схiдної (Кримської) вiйни.
З іншого боку, користь вiд краєзнавчих праць вбачається не тільки в здобуттi вузько-територіальних знань з обмеженою цiкавістю для iсторичних дослiджень концептуального плану, а й у певнiй самоцiнностi отриманих висновків. Якщо розглядати iсторичне краєзнавcво в площинi математичної теорії малих виборок, то свідоме обмеження джерельної бази дозволяє пiдiйти до її вивчення докладнiше i досягти точнiших результатiв, якi можна екстраполювати на значно ширший масив, звичайно, при впевненості в його більшій чи меншiй гомогенності.
Те, що в Токмаку похованi оборонцi Севастополя, тепер документально доведено. Що являв собою шпиталь в рiзнi роки війни, також в загальних рисах вiдомо. Але треба визнати, що цей нарис виявився дуже далеким вiд поставленої мети зiбрати достатню кiлькiсть матеріалу для всебічної характеристики дніпро-азовського регіону в часи вiйни – насамперед дається взнаки вiдiрванiсть вiд архівiв та бiблiотек. Тому написану розвiдку можемо вважати лише як спробу ще раз навернути увагу до трагічного лихоліття Кримської вiйни на землях Приaзов’я.
Користуючись нагодою, хочу подякувати директоровi Державного архiву Запорiзької областi Олександру Сергiйовичу Тедеєву за допомогу пiд час роботи та приємне спiлкування.
Також сподiваємося, що клопоти Любовi Яківни Таран [2005, с.7] про спорудження пам’ятника загиблим при оборонi Надчорномор’я і похованим в Токмаку 281 воїнам, нарештi досягнуть свого втiлення.
Початок бойових дiй у Надчорномор’ї
Коротко нагадаємо попереднi подiї, оскiльки їхнi наслідки не оминули i Бердянський уїзд 7, до якого належало село 8 Большой Токмак - населений пункт в тилу діючої армії, розташований на одному з головних шляхів до Криму.
1853 рік.
Східна війна була однiєю з цілої низки россiйсько-турецьких війн, що велись у XVII-ХIX столiттях (походи 1687 та 1689 років проти Кримського ханства, війни 1710-1713 р.р., 1735-1739 р.р., 1768-1774 р.р., 1787-1792 р.р., 1806-1812 р.р., 1828-1829 р.р. Після Східної війни наступна війна відбулася 1877-1878 р.р.).
Iдеологiчною основою вiйськової експансiї на пiвдень стала сформована концепсiя про Москву як третiй Рим, тобто другу Вiзантiю. При Єкатеринi II визначеною метою держави було захоплення одного із свiтових центрiв християнства - столицi колишньої Вiзантiйської iмперiї Константинополя, звiдки Русь в Х сторiччi отримала хрещення. Тобто кiнцевим завданням россiйсько-турецьких вiйн було приєднання Малоазiйського пiвострова до Россiйської iмперiї 9.
В безпосередніх причинах розв’язання Cхiдної війни, яка тягнулася три роки, i досi є багато незрозумілого. Розпочала її Россійська імперія під гаслами захисту православ’я в Палестині, вступивши в суперечку з католицькою церквою та урядом Франції. Палестина ж контролювалася Туреччиною. Газети i журнали того часу рясніли повідомленнями про наругу над християнським населенням в Османськiй імперії. Але читаючи тi кореспонденцiї cкладається враження, що в суспiльствi штучно поширювалася думка про необхiднiсть вiйни.
Россія прагнула гегемонії в Європі. Прихованi важелi міжнародного конфлікту полягали ще і в тому, що вона не мала змоги вільно продавати своє зерно водним шляхом через протоки в Середземному морi, які контролювала Туреччина [див.: Фомин, 2006]. I тут були замiшанi фiнансовi iнтереси найвищих посадових осiб та безпосередньо членiв iмператорської родини. Зараз важко сказати, наскiльки захист православного населення був причиною розв’язання вiйни, а наскiльки приводом до агресії.
Деякi дослiдники висловлюють здогадки, що вiйна була спровокована насамперед задля полiтичних вигод європейського банкiвського капiталу, яким керували англійська та французька гілки клану Ротшильдів. Також i на сам перебiг вiйни, часто нелогiчний, нiбито впливали банкiрськi кола. Фінансова схема полягала в тому, щоб кредитувати обидві воюючі сторони.
Почалася Схiдна вiйна з того, що 21 червня 1853 р. (всі дати наводяться за старим стилем) Росciя для захисту iнтересiв православного населення (як було оголошено) ввела вiйська в союзні Турції королівства Молдавію та Валахію 10, після чого Туреччина оголосила війну (15 жовтня). Пiзнiше росciйськi вiйська вимушенi були залишили цi окупованi землi пiд ультиматумом Австрії.
В цей час Россйська імперія продовжувала вести війну на Кавказі (1817-1864 р.р.). Туречина підтримувала боротьбу кавказьких мусульман і нібито готувала висадку десанту.
Щоб перешкодити цьому россійська ескадра під командуванням віце-адмірала Нахімова 18 листопада заблокувала в бухті міста Синопа турецький флот і розпочавши бій, повністю знищила його. Загинуло близько трьох тисяч кваліфікованих моряків. Втрати россіян склали лише 38 чоловік убитими та 240 пораненими. Кораблів не було втрачено жодного.
Фактом є те, що англійський флот утримався від допомоги туркам. Чи не були такі дії розраховані з метою схилити суспільну думку до вступу Великобританії у війну?
Нахімов же потім краявся тим, що вважав себе чи не єдиним винуватцем севастопольської бойні.
Всi цi подiї були для Приазов’я „новинами здалеку”. Ситуація змiнилася наступного року, коли бойовi дiї розпочалися вже майже поруч.
1854 рік.
19 сiчня в бухту Феодосiї з метою розвідки увiйшли два французькi i два англійськi пароплави, промiряли фарватер i повернулися в море.
У лютому 1854 р. Англія і Франція вступили у війну. Спочатку бойові дії велися на Дунаї, Кавказі та на морі біля турецьких берегів.
На початку квiтня ескадра союзникiв, що складалася головним чином з пароплавiв (на „кораблях, які не потребують вітрил”, як пiзнiше висловився у своїй промовi В.I. Корнiлов), з’явилася бiля пiвнiчних берегiв Чорного моря.
9 квiтня кораблi ескадри пiдiйшли до Одеси i наступного дня бомбили мiсто.
15-го два пароплави прийшли в євпаторiйський порт.
2 вересня десант висадився поблизу Сак. 3 вересня була захоплена Євпаторiя [Маркевич 11, 1994, с. 13-18].
З 14 по 18 вересня 1854 р. англійські, французькі та турецькі війська в кількості близько 62 тис. чоловік висаджувалися на пляжах південніше Євпаторії. В цi днi чергова „Схiдна” вiйна стала Кримською.
* * *
У Вiддiлi письмових джерел Державного iсторичного музею в Москвi, продивляючись особистий фонд археолога В.А. Городцова, я натрапив на один рукопис часiв Кримської вiйни. Як свідчить запис Городцова, вiн отримав його вiд Е.Ф. Русанової, дочки генерал-лейтенанта Федора Григоровича Левицького 12. Рукопис заглавлений Городцовим „Рукопись офицера генерального штаба, бывшего в штабе Левицкого и по его просьбе [написанная] ”. Пiд такою назвою i пропонуємо використовувати це джерело в науковому обігу 13.
«… 2 сентября союзные войска вышли на берег у Евпатории, штаб-офицер, командовавший слабосильною командою и присутственные места вышли из Евпатории в Севастополь. …
9 сентября. Князь Меншиков, оставив Севастополь, бросил и крепость и флот на жертву и на вопрос генерал-адьютанта Корнилова «Что делать с флотом?», кн. Меншиков ответил: «Положи его к себе в карман». Последние его приказания заключались в том: «вход в бухту загородить, корабли просверлить и изготовить к потоплению, морские орудия снять, а моряков употребить на защиту крепости». [ГИМ, ОПИ, ф.431, оп.1, д.120, с.44].
Щодо доцiльностi цього рiшення в тiй ситуацiї i доci iснують рiзнi думки. Якщо припускати поразку россiйського флоту вiд переважаючого флоту союзникiв (та чи була вона такою вже фатально неминучою - ? ), то у випадку захоплення ними бухти Севастополь був би втрачений одразу. Зрештою мiсто i було-таки захоплене, але чи були шанси його втримати? Важко моделювати можливi варiанти розвитку подiй, враховуючи всi тогочаснi чинники.
* * *
Перша польова битва вiдбулася на рiчцi Альма через п’ять днiв пiсля початку висадки союзникiв - 8 вересня. Тут россiйськими вiйськами, як вважається, вперше стихійно було використано новий бойовий порядок – стрілецький цеп. Однак, розсипний цеп, відомий з часів війни за незалежність США, був на досвіді россійської армії принаймні з 1812 року. Головним наступальним пiхотним строєм на той час залишалася колона, але доречнiсть використання цього дуже архаїчного порядку з розвитком артилерiї та ручної вогнепальної зброї взагалi не досить зрозумiла. Найвище командування ще було в полонi тактичних стереотипiв XVIII сторiччя. Єдина перевага, завдяки якій довгий час зберігалися каре і колони, як здається, - це добра можливість маніпулювати солдатами, котрі не дуже бажають іти в наступ.
Пiд проводом головнокомандувача князя Меншикова армiя зайняла позиції на лівому березі річки і намагалася затримати супротивника, але пiсля жорстокого бою вимушена була вiдiйти до Севастополя.
Ось так згадував про битву на Альмi англiйський хірург в армiї союзникiв: „Цi два днi я просто купався в кровi. Нiякий опис не може передати всiх жахiв цього поля битви; мертвi, помираючi, конi, рушницi, лафети, тiла без голів, тулоби без нiг, рани такi, що в мене кров стигне в жилах при однiй згадцi про них... Я нi з чим не можу лiпше порiвняти поле битви в цi два днi, як з бойнею... В редутах мертвi та пораненi лежали один на одному цiлими грудами. Коли я проходив помiж пораненими, благання їх краяли моє серце, i поки я займався одним з них, двадцять iнших з вiдчаєм кликали мене до себе” 14 [Тарле, 1950, т.2, с. 148].
В Альмінській битві россійська армія втратила вбитими та пораненими 3173 чоловіки 15, біля тисячі з них залишились на полі бою. Поранені вимушені були потерпати від спраги і голоду, харчуватися травою, корінням і навіть землею [Наумова, 2006, с.19].
Швидке захоплення Севастополя було б неминучим, якби союзники не згаяли час після висадки десанту, чим дали змогу захисникам в найкоротші строки збудувати укріплення навколо міста. Це сталося в значній мірі завдяки помилкам розвідувальних служб, дуже поганій обізнаності з місцевісцю та з причин неузгодженості дій англійського і французького командування.
Є.В.Тарлє наводить цiкавi вдомостi про те, що перед вiйною англiйська розвiдка купила плани оборонних споруд навколо Севастополя i нiбито вважала його добре укрiпленим та вiдповiдно не поспiшала захопити. Але кошти, якi видiлялися на укрiплення мiста, роками розкрадалися, звiти ж про виконання вiдсилалися до столицi, а бастiони iснували лише на паперах, якi i були запроданi. Англiйська ж розвiдка такого просто не могла втямити.
Був виграний час, і все населення Севастополя (один з редутів, романтично названий „дівочим”, зведений силами мiських повiй) вдень і вночі працювало на фортифікаційних роботах. В подальшому влаштованi укрiплення дозволили витримувати облогу протягом одинадцяти місяців.
5 жовтня почалося масоване бомбардування Севастополя, штурму не було. В перші дні оборони гарнізон налічував 17 тис. чоловік. На початку жовтня, коли прибула частина пiдроздiлiв головнокомандувача вiйськами в Криму князя Меншикова, загальна кількість захисників становила 37 тис. вояків. Захищали місто піхотні, артилерійські частини, команди матросів з затоплених кораблів, ополченці з населення.
Втрати россіян склали 1250 вбитими та пораненими. 17 жовтня 1854р. смертельно поранено адмірал-ад’ютанта В.І. Корнілова, який очолював оборону міста. Англійці та французи на середину жовтня втратили 900 чоловік.
24 жовтня вiдбулася битва пiд Iнкерманом, неподалік Севастополя. Ось як описували свідки поле пiсля битви: „Закінчився дощ, який годинами весь цей день поливав бійців. Ніч настала місячна, було світло, як вдень. Схили і пагорб Сапун-гори були вкриті тілами людей і коней, поранені, скалічені люди, з перебитими руками і ногами, з вибитими очима, з виваленими нутрощами лежали довгими годинами без ніякої допомоги, тому що їх було дуже багато. Вбачалося, як потім розповідали, що незамовкаючим хором стогне уся земля, скільки її бачило око і скільки міг вловити слух” [Тарле, 1950, т.2, с.197].
Анонімний офіцер полку зуавів 16 писав про видовище наслідків битви так: «Ніч після цієї кривавої битви була похмурою. Солдати обох національностей намагалися відшукати на полі бою, серед простертих на землі мертвих та помираючих, поранених, яким ще можна було б допомогти. Це жахливе поле, де в примарному світлі ліхтарів рухались групи солдатів, які окликали трупи, що лежали всюди, являло собою надто сумне видовище. Небо було похмурим, повітря холодним, з моря задував льодяний бриз, що люто гойдав чагарник та доносив з російського міста тривожні похоронні дзвони.
На кожному кроці зустрічались мертві, поранені. Дуже рідко вдавалося знайти героя минулої битва, якого ще можна було врятувати. Найчастіше ті, в кому ще жевріло життя, звертали до товаришів погляд, що містив в собі останню думку, останнє бажання – думку, яку неможливо було зрозуміти, бажання, яке ніхто не в силах був виконати.» [Орехова та ін., 2004, с. 67].
Союзна ескадра в Азовському морi
1855 рiк.
Навесні союзники змінили тактику і почали наносити удари по портах Азовського моря. 12 травня 1855 р. була захоплена Керч. Того ж дня ескадра союзників увійшла через Керченську протоку в Азовське море i 13-го пiшла до Генiчеська.
27 травня в Бердянську був спалений (треба розумiти, за розпорядженням мiсцевої влади) державний („казенний”) склад зерна кількістю 840 т 17 [Орехова та ін., 2004, с. 163].
31 травня до Бердянська пiдiйшло 6 суден i командир ескадри союзникiв вимагав у начальника порта Черняєва кожного дня давати їм по 8 живих волiв, городину та птицю за грошi.
26 червня ворог намагався висадитися, але був вiдбитий козаками.
Також кораблі кожного дня обстрілювали Генічеськ з 21 червня до кiнця мiсяця; спроба висадити там десант також не вдалася.
2 липня союзна ескадра з 12 пароплавiв перейшла до Бердянська, з 4 до 7 годин вечора обстрiлювали, потiм атакували Петровську фортецю. Висаджений після артобстрілу на 26 баркасах десант відбили азовські козаки.
5 липня ворог знову пiдiйшов до Бердянська, почав наступальний обстрiл, висадився i намагався спалити мiсто, але був вiдбитий козаками.
Бомбили i iншi мiсця на Азовському морi, спалили рибнi заводи та скирти сiна i вiдiйшли.
9 липня увечерi 8 пароплавiв з’явилися бiля Бердянська, всю нiч бомбили мiсто, команди виходили на берег, запалювали хати у передмiстi Лiзки. 11-го знов обстрiлювали мiсто, висаджувалися на берег i пiдпалювали будiвлi коло моря. Згорiло кiлька «магазинiв» з 20000 чвертями зерна, 4 великих кам’яних будiвлi, пошкоджено 14, всiх
хат спалено 215, три дерев’янi вiтряки, пошкоджений собор та лютеранська церква 18.
З лютого 1854 по липень 1855 р.р. обороною азовського узбережжя командував генерал-ад’ютант, генерал вiд кавалерiї, наказний отаман Війська Донського Мiхаiл Григорович Хомутов.
2 серпня союзнi вiйська пробували висадитися поблизу Генiчеська; 5 серпня також бомбардували Генічеськ [Маркевич, 1994, с.25-28].
* * *
У Севастополі тривали жахливі бомбардування та жорстокі бої.
Офіцер штабу Левицького писав у щоденнику: „Князь Меншиков живет в Северном укреплении. Нахимов называет это укрепление Киевом. Раз французы бросили несколько ракет в бухту, офицер прибежал доложить вице-адмиралу. „Ничего, - ответил Нахимов – в Киеве спят-с, пусть их разбудит-с.” [ГИМ, ОПИ, ф.431, оп.1, д.120, с.66].
У лютому кн. А.С. Меншиков передав командування i виїхав до Петербурга. Головнокомандуючим вiйськовими, сухопутними i морськими силами в Криму призначений кн. генерал-ад’ютант М.Д. Горчаков.
18 березня помер Россiйський iмператор Нiколай I, вважають, що вiн отруївся.
16 травня 1855 р. вступило у війну Сардинське королівство; був посланий корпус в 15 тис. чоловiк.
28 червня 1855 року вiце-адмірала Павла Степановича Нахімова було поранено кулею на позицiях, через два дні він помер.
* * *
Швидше за все, концентрація усих сил на облозі Севастополя була великою стратегічною помилкою командування союзних військ. Здобуття майже неукріпленого Сімферополя і контроль над єдиною дорогою з Криму через Перекопський перешийок призвели б до захвату півострова і фактично до закінчення війни на користь ворога. Друга дорога на материк через Арабатську Стрiлку перестала діяти, оскільки прострілювалася кораблями союзників з Азовського моря.
Так, наприклад, офіцер французького штабу Ш. Боше писав у своїх листах з фронту:
12 травня. «Чи не більш розсудливим буде йти всередину країни, атакувати россійські армії, що йдуть на підтримку через Сімферополь, потім цілком обкласти місто (Севастополь – В.С.)».
9 червня. «Генерал Канробер бажав уникнути цієї серії смертельних боїв, що закінчаться здобуттям Севастополя, але без розгрому россійської армії; тим часом як здобуття перемоги під стінами Сімферополя відразу робило б нас господарями Криму і закінчувало війну! Не маючи можливості умовити англійців вийти з їхніх таборів, доводилось підкоритися і діяти послідовними нападами.»
18 червня. «У квітні після чергової рішучої спроби відкрити вогонь,що не зміг зруйнувати міської оборони, він (генерал Канробер –
командувач французькими військами – В.С.) відмовився від атаки в лоб і хотів обійти труднощі упевненим маршем в тил россійської армії. Лорд Раглан 19 не побажав іти за ним цим шляхом, наполягаючи на відсутності транспорту і вважаючи, що коли вже почали облогу, він буде її закінчувати» [Орєхова та ін., с. 263, 270, 273].
* * *
А ось «картина Сімферополя в той час, накреслена очевидцем: „Роздираючi душу стогони хворих i поранених, поховальнi маршi i тужливi дзвони, звуки скажених вальсiв i польок, божевiльних кадрилей i глибоких зойкiв нещасних, які втратили близьких серцю людей, все кожну секунду зливалося в один cтрахiтливий гул. Люди, обози i труни масами скупчувались по вулицяx. Смерть, розпута i грабiжництво досягли апогею...» 20 [Маркевич, 1994, с.204].
Оборонцi Севастополя, багато з яких не бачили нiчого, окрiм надлюдського нестямного бажання захистити мiсто вiд ворога, закидали крадiям-постачальникам, що тi не мають совiстi і честі, а останнi фiлософськи вiдповідали, що такою є природа «русского человека»: якщо битися – то до кiнця, а якщо красти – то також без мiри, i якби доля розпорядилася iнакше, крадiї б так само завзято воювали, а оборонцi – завзято крали 21.
Та iсторiя крадiжок i хабарництва в цей цас – тема для окремого дослiдження 22. В спогадах, наприклад, є вiдвертi натяки на те, що зловживання на вiйськових поставках було «сiмейним бiзнесом» царського дому.
В цiлому ж корупцiєю та крадiжництвом булa просякнута вся тогочасна влада. В армiї зловживання набули тотального характеру, нажитися на крадiжках було чи не головною метою офiцерської служби.
Ось як пише про стан армiї Л.Н.Толстой [1983, c.399] в нарисi, складеному в Севастополi наприкiнцi зими 1855 року: «В России, столь могущественной своей матерьяльной силой и силой своего духа, нет войска; есть толпы угнетенных рабов, повинующихся ворам, угнетающим наемникам и грабителям, и в этой толпе нет ни преданности к царю, ни любви к отечеству – слова, которые так часто злопотребляют, - ни рыцарской чести и отваги, есть с одной стороны дух терпения и подавленного ропота, с другой дух угнетения и лихоимства».
«Солдат не получил 1/10 того, что ему следует, знает это и ненавидит офицера. Большинство офицеров имеет одну цель – украсть состояние на службе и, достигая его, бросает службу. Содержать армию подрядом – вот одно средство.» [Толстой, 1983, с.404].
«… самый большой отдел офицеры-аферисты, служащие для одной цели - украсть каким бы то ни было путем состояние в военной службе. Это люди без мысли о долге и чести, без малейшего желания блага общего, люди, составляющие между собой огромную корпорацию грабителей, помогающих друг другу, одних – начавших уже поприще воровства, других – готовящихся к нему, третьих – прошедших его, люди, составившие себе в сфере грабежа известные правила и подразделения.» [Толстой, 1983, с.405].
* * *
15 серпня 1855 р. по 900-метровому плавучому мосту, наведеному через бухту, почалося виведення військ із Севастополя на Північну сторону.
„Солдаты угрюмо и молча покидали Севастополь. А моряки кое-где выражали протесты. Тень Нахимова стояла перед ними: “Нам нельзя уходить, мы никакого распоряжения не получали; армейские могут уходить, а у нас свое, морское начальство; мы от него не получали приказания; да как же это Севастополь оставить? Разве это можно? Ведь штурм везде отбит; только на Малахове остались французы, да и оттуда их завтра прогонят; а мы здесь на своем посту!..” — “Ну, и сидите тут, пока неприятель заберет вас, ведь говорят вам, что Севастополь очищают”. — “То есть, это значит — отдают неприятелю, об этом мы не слыхали. Армейское начальство этого не может разрешить, потому что у нас здесь все морское, доки, магазины, мало ли еще чего. Мы здесь должны помирать, а не уходить; что же об нас в России скажут?”. Штурман, сказавший это, был воспитан Нахимовым и знал, что Павел Степанович не велел уходить, и Горчаков (“армейское начальство”) не мог успокоить его душевного смятения...” [Тарле, 1944, с.464].
Вночi захисники міста під натиском супротивника покинули південну частину Севастополя, міст був розведений і там залишився лише невеликий загін «охотників» для прикриття відступу і підриву будівель та укріплень. Ворог увійшов до Севастополя лише через два днi пiсля вiдступу россiйських військ – 29 cерпня. Все було знищено, крамниці спалені – союзники отримали вщент зруйноване місто. Англійський флот за відсутністю інших трофеїв в якостi баласту вивозив на батьківщину каміння руїн для будівництва, осколки снарядів і свинцеві кулі.
1856 рiк.
В серединi сiчня 1856 р. зiйшла крига з Азовського моря i ворожi кораблі знову увiйшли в його акваторiю. Дорога через Арабатську стрiлку перестала дiяти до лютого, коли були остаточно припиненi бойовi дiї [Маркевич, 1994, с.29].
У Севастополi північний берег бухти здано не було i його оборона росcійськими військами продовжувалася до перемир’я, яке було об’явлене 17 лютого 1856 р.
Накiнець наведемо приклад поезії того часу, запозичений з «Киевских губернских ведомостей» 23 [1856, №28, ч.2, с.137-138]:
До Чумака,
або війна Ягло-Хранцузо-Турецька у 1854, 55 и 56 роках.
Сумно, брате!.. Мiсяць ясний
Пливе серед неба;
Зiрки сяють… тихо, любо…
Чого б ще нам треба?
Рай та й годi на сiм свiтi -
Що ж на тому буде?
Нащо ж пекло з сього раю
Роблять собi люди?
Де не глянеш - рiки кровi,
Слiз море безкрає...
За що? про що?.. I хто гине,
Й хто губить – не знає.
Все для слави нiби в свiтi…
Добра ж слава свiта,
Димом, полум’ям повита,
Кров’ю вся залита!…
Схаменiться, вороженьки!
Чи такої ж слави
Ще не досить з вас i вдома,
Де рiки кривавi
Проливали ви i громом
Страшним гуркотiли,
Що аж царства вашi бiднi
Ходором ходили!... 24
Край наш рiдний, край наш милий,
Русь святая наша
Вам покаже нашу славу,
Не таку, як ваша!
Наша слава ясним сонцем
По-над нами сяє
I на землi, i на небi
Живе, не вмирає!
Разом з нами у могилy
Сиру не поляже,
Нашим внукам за нас в свiтi
Добре слово скаже!
Наша слава - спокон вiку,
Всi ми її дiти:
За святую нашу Вiру
Душу положити.
За Царя, за край наш рiдний,
Як тепер iз вами,
До останньой каплi кровi
Битись з ворогами!...
Сумно, брате!... Серце ниє…
Чому не смiється?
Засмiється щире серце,
Як лихо минеться!
Як те лихо, що не тихо
По-за крутi гори
Кинем разом з ворогами
У синєє море!...
Ф. Морачевський
Бердянський уїзд в роки вiйни
Війна так чи інакше торкнулася всіх міст і сіл Таврійської губернії, не обминувши i наш край. По губернiї у великiй кiлькостi рухались „транспорти” з пiдвод.
Молочанські колоністи Мелітопольського повіту, звільнені за законом від натуральних податків, все ж виставили від колоній на початку 1854 р. при проходженні війська 1000 коней з підводами на Василівку і Янчокрак 25, а на харч військових коней пожертвували 200 четвертей вівса [Маркевич, 1994, с.10].
„Меннониты Бердянского уезда пожертвовали по сто окороков на каждый батальон 2-й бригады 17-й пехотной дивизии к празднику Светлого Христова Воскресения, а в деревнях Большие Копани, Большой Токмак, Солодкая Балка солдат угостили улучшеной пищей с избытком” [Маркевич, 1994, с.12].
Ось ще два цiкавi записи про благодійну дiяльнiсть безпосередньо жителів Б.Токмака.
„Письмоводитель 2-стана 26 Бердянского уезда Егор Дмитриев Диофанов в октябре (1854 р. - ? - В.С.) подал губернатору следующее заявление из Большого Токмака: „Для крестолюбивого, победоносного и непоколебимого Российского войска, в настоящее время в Крыму в борьбе с врагами непоборимой России находящегося, я жертвую 25 пудов сухарей, 15 пудов пшена, 3 пуда свиного сала, а жена моя Евдокия Михайлова дочь, урожденная Тенилова, особо от себя жертвует 100 аршин холста и 2 фунта корпии. Сверх сего я жертвую 100 пудов сена, а также имею ревностноое желание всем отставным нижним чинам из 2 стана Бердянского уезда, на вторичную службу поступающим 27, выдавать по одному рублю серебром каждому, а семейства их содержать на свой счет до озвращения таковых чинов из службы”. Кроме того он содержал в течение войны на свой счет всего 51 человека больных 28.
Из того же Большого Токмака диакон Успенской церкви Иоанн Белый жертвовал „от собственного усердия хоть третью часть своего состояния” и препроводил пару лошадей, способных к езде, со всею сбруею к ним, немецкого изделия, прочною гарбою и на ней в своей же укладке 15 пудов пшеничной муки петлевки, 4 пуда вермишели и 30 мер овса” Затем он пожертвовал еще 25 пудов сухарей и 3 пуда свиного сала.”
* * *
«Молочанские колонисты пожертвовали 73,5 пудов корпии, 36 пудов старого холста для бинтов, по настоянию председателя тамошнего общества сельского хозяйства Вибе. Кроме того до 650 четвертей огородных культур, до 110 четвертей овса, много ветчины, масла и сыру, и все это отправили на свой счет в Симферополь (до 2000 подвод). Затем еще 124 четверти картофеля и 220 четвертей овса с доставкой на свой счет, - и все это было пожертвовано «с ревностью и радушием».
Або ще: «Молочанские колонисты 725 хороших рубах, 160 худых, 250 хороших простынь, 45 худых, немного другого белья и 3 пуда 33 фунта корпии».[Маркевич, 1994, с.92-94, 97].
В той же час провіант і гроші, пожертвування розкрадалися у величезних розмірах, всі питання, в тому числі постачання в діючу армію, часто можна було вирішити лише через хабарництво.
Надходили скарги, що пожертви не доходять за призначенням. Наприклад, при одній з перевірок недорахувались на складах 22 пуди полотна. 1855 р. була вкрадена книга для записів приходів та розходів пожертвувань в Сімферопольському госпіталі, інші документи звітності, зокрема шнурований зошит з документами на суму 192,5 тис. руб., відпущених на найм підвод для перевезення хворих. [Маркевич, 1994, с. 89-90, 103].
* * *
В тилових населених пунктах Приазов’я влаштовувались шпиталі для поранених і хворих, жителі виконували встановлені під час військового часу обов’язки – надавали для постою помешкання, забезпечували перевозки та поставляли сiно.
Уявлення про повинностi населення пiд час бойових дiй дає запит генерал-губернатора Анненкова за лютий 1855 р., який вміщував такі пункти:
1. Скільки надано волових та кінних підвод?
2. Скільки довезено палива та соломи?
3. Скільки влаштовано приміщень під шпиталі, склади, парки та конюшні?
4. Скільки напечено сухарів?
5. Скільки постачалось інших продуктів?
6. Скільки поставлено мішків, ряден?
7. Скільки надано для формування пересувних магазинів волів, коней, возів?
8. Скільки відряджено погоничів?
9. Скільки робочих для фортифікаційних робіт, влаштування переправ, мостів, доріг?
10. Скільки було пожертвувано грошима та припасами?
11. Скільки було розквартировано військ?
[Маркевич, 1994, с.106].
У Бердянському повiті шпиталi i склади були в с. Андрiївка, у колонiї Нейгофнунг, Большому Токмаку, Чернiгiвцi, Астраханцi, Ново-Василiвцi, Новоспаському, в колонiї Гальбштадт, Мунтау, Тiгенгаген, Шенау 29 та iнших, майже кругом безоплатно [Маркевич, 1994, с.48].
Для хлiбопекарень вiдводились варистi печi в приватних будинках. Найбiльш тяжкими були для населення постачання пiдвод та робочих, якi почалися з жовтня 1854 р. [Маркевич, 1994, с. 112, 176].
* * *
„В конце 1854 г. жители Севастополя просили пособия на выезд в другие губении, по причине недостатка средств и крайней дороговизны жизненных припасов в Симферополе. Пособия эти назначались по решению гловнокомандующего постоянным жителям Севастополя, уезжавшим во время осады, и выдавались в Севастополе, при выезде оттуда, за подпиской не проживать в Симферополе. Но многие семейства все же оставались в Симферополе ...„ [Маркевич, 1994, с.188].
Таким чином в Сiмферополь переселилося багато сiмей з Севастополя та iнших приморських мiст Криму. Чимало нових жителів на той час з’явилося в Перекопі, Мелітополі, Каховцi i Бериславi.
Можна бачити, що селo Большой Токмак було одним з найближчих відносно великих 30 на той час для півдня України населених пунктів та досить віддаленим від театру бойових дій, і це багатьох бiженцiв змушувало зупиняти на ньому вибір. Приазовське місто Бердянськ та Генічеськ не давали відчуття безпеки, бо обстрілювались з кораблів союзної ескадри, розповзалися чутки про загарбання ворогом азовського узбережжя. В метричних книгах токмацької Успенської церкви є поодинокі згадки про біженців з Бердянська.
У Токмаку осідало населення, яке покинуло Севастополь під час бойових дій, про що збереглися сімейні перекази місцевого населення. Зокрема, батько моєї матерi, Іван Васильович Самковський (1910-1986), коли я розпитував «про дідів», розповдав, що предки потрапили в Токмак із Севастополя за часiв Кримської війни, „бо місто тоді бомбили і населення виїздило”. Я гадаю, що це повинен бути ще його прадiд Яков, оскiльки дiд – Володимир Самков – приблизно десь в тi роки тiльки народився 31.
* * *
В Орiхов було евакуйоване керченське градоначальство, в Большой Токмак – бердянський уєздний суд та міську ратушу:
„... 13 мая (1855 р. – В.С.) Керчь занята неприятелем, Еникале взорвано, и вследствие этого дела и суммы присутственных мест того же числа (з Бердянська – В.С.) вывезены за 40 верст в с. Андреевку, а оттуда в с. Большой Токмак. Помещения в Токмаке были очень плохи; мебели вовсе не было, пока она не была доставлена из Бердянска” [Маркевич, 1994, с.36, 214].
Таким чином, Токмак на час вiйни тимчасово (в 1855 роцi та на початку 1856 р. 32) став офiцiйним центром Бердянського уїзду. Це дає пiдставу розглядати Токмаччину в досить широкому розумiннi – зрештою, в межах тогочасної адмiнiстративної одиницi.
* * *
„Расстройство почтовых станций в Таврической губернии началось еще задолго до войны, с 1850 г., вследствие ряда неурожаев.” [Маркевич, 1994, с.139].
„Почтовые дома были крайне неисправны: ветхи, тесны, грязны. Дороги были так плохи, что станцию можно было проехать в течение 6-10 часов, а ямщики 33 возвращались через сутки” [Маркевич, 1994, с.141].
„К концу 1855 г. почти все почтовые станции пришли в очень плохое состояние” [Маркевич, 1994, с.147].
Поштовi станції в той час, окрiм використання їх для перевезення пошти та грошових сум, виконували, так би мовити, призначення „автовокзалу”.
* * *
На початку червня 1855 р. на пiвнiчний схiд вiд Большого Токмака з’явилася сарана, яка накрила в Бердянському уїзді величезну територiю. Вона винищила весь хлiб i траву, не виключаючи i бур’янiв, до Мордвиновки, Обiточної, Андрiївки 34 i Токмака [Маркевич, 1994, с.159].
У Бердянському уїзді 1855 року чверть 35 пшеничного борошна продавалася по 4 рублі, житнього 3 рублі, крупи 4 рублі, ячменя i вiвса 3-5 рублі, пуд сiна 20-35 копійок, соломи 10 копійок [Маркевич, 1994, с.212].
Цiна сiна доходила до 70 коп. пуд, а до вiйни була 2-5-10 коп. В кiнцi 1855 та на початку 1856 р. страшенно виросли цiни на паливо. [Маркевич, 1994, с. 162, 177]. 36
* * *
29 сiчня 1855 р. імператор Нiколай I звернувся з манiфестом про створення ополчення. Один ратник виставлявся вiд 23 ревiзьких душ (дорослого чоловiчого населення). Кожен уїзд повинен був сформувати дружину (батальйон) з 4 рот, що складало 1018 нижчих чинiв. Офiцери вибиралися дворянством з вiдставникiв, а також з чиновникiв. На практицi кiлькiсть батальйонiв могла трохи вiдрiзнятися вiд запланованої 37.
У червнi 1855 р. в Таврiйську губернiю увiйшли 17 дружин Курського ополчення, з них 8 були призначенi в Мелiтопольський та Бердянський уїзди [Маркевич, 1994, с.183].
У липнi 1855 р. виступило в Таврiю Тульське ополчення, яке прямувало в Бердянський (Андрiївку, Нiколаївку 38, Большой Токмак, Чернiгiвку) та Мелiтопольський уїзди 39.
У кiнцi лютого 1856 р. зводний полк з восьми дружин Орловського, Тульського та Курського ополчень вiдправленi „на квартири” в Мелiтопольський та Бердянський уїзди. Також з Сiмферополя вiдкомандирована в Бердянський уїзд Орловська дружина
№59. У Сiмферополi вони займалися зокрема хлiбопекарством [Маркевич, 1994, с.184-185].
За даними метричних книг, в Б.Токмаку з ополченцiв похованi головним чином ратники Калузького ополчення (див. с. 48).
Транспортування поранених і хворих
Через Большой Токмак проходила одна з найголовніших магістральних доріг на Крим 40 – давній Муравський шлях. 1854 року по осінньому та зимовому бездоріжжю ним почали вивозити бричками поранених. Степовi тракти, якщо вони не були побитi ямами, вважалися в суху погоду зручними для пересування, але ставали майже непроїзними в непогоду: „чудова дорога по твердому, глинистому грунту 41, якiй тiльки весною i восени, та ще лiтом пiд час дощiв розчиняється в непролазну, липку грязюку” [Гребiнка, 1981, с.700].
У Токмаку пораненим можливо було надати хоч якусь допомогу, поховати померлих. Частина солдат, певно, привозились вже мертвими, не витримавши важкої дороги, але не виключено, що померлих в окремих випадках не завжди везли, а могли й прикопувати десь по дорозі.
„Конечно, были приняты меры к оказанию перевозимым больным удобств и покоя во время пути. Но бывали случаи, что сопровождавшие их офицеры бросали умерших, не сказав имени, фамилии ни вероисповедания, и даже тяжелораненых, не довезя их до госпиталя.” [Маркевич, 1994, с.75].
Офіцер французького штабу Шарль Боше зазначив, що „россіяни повинні були втратити узимку на їхніх крижаних незліченних дорогах безліч людей!” [Орехова та ін., 2004, с. 265].
„Страшно було дивитись на знівечені кінцівки, чути крики та стогін цих бідолах, жахливі страждання яких посилювались під час тряски на вибоїстій дорозі” – писав в армiї союзникiв під Севастополем протестантський священик Макс Рейхард [Орехова та ін., 2004, с. 177].
„Крайне безобразное состояне дорог, недостаток корма и громадное количество разного рода обозов вызвали то, что по всем дорогам, ведшим к Симферополю и Севастополю, возле вагенбурга, даже по столбовой дороге и даже в самом Симферополе, валялось много трупов палых животных. Губернатор и главнокомандующий обратили на это внимание еще в декабре 1854 г. и требовали глубоко закапывать в землю эти трупы, а не стаскивать их лишь в кучи вправо и влево от дороги. Падали было огромное количество. Кое-где валялись и тела умерших в пути погонцев 42. Исправление дорог и уборка трупов были поручены, кроме полиции, инженеру штабс-капитану Шишко, но он, за неимением робочих, не сделал ровно ничего.” [Маркевич, 1994, с.185].
Дорога з Сімферополя до Севастополя була так розбита, нестача фуражу була такою, що ні візники, ні кулаки, навіть за скажені ціни не наважувалися взяти на себе перевіз чогось до обложеного міста. На пiдводи вантажили по 7-8 пудiв [Маркевич, 1994, с.122].
У груднi 1854 р. пiдвозка хлiба в армiю внаслiдок бездорiжжя повнiстю припинилася [Маркевич, 1994, с.113]. У вiдповiдності до цього можна зробити висновок, що припинився i вивiз поранених.
* * *
Росcійський журнал „Соврємєннік” 43 повідомляв, що 1858 року в Петербурзі на виставці демонструвалася картина художника Філіппова „Велика дорога між Сімферополем і Севастополем у 1855 році”, де зображені солдати, татари і татарки, доктори, що роблять перев’язки, сестри милосердя, нахилені до пораненого, вози, верблюди і коні” [Орехова та ін., 2004, с. 357].
Щоб полегшити пораненим шлях до Перекопу, Херсона, Миколаєва і далі, транспортні потяги з 100 і більше возів стали супроводжувати сестри-жалібниці. У великих чоботях і в баранячих кожухах вони тягнулися пішки по глибокій багнюці за мужицькими возами, битком набитими хворими і пораненими; вони піклувалися, наскільки було можливо, про страждальників і ночували з ними в брудних, холодних етапних хатах.
„Подводы под своз больных большей частью оставлялись открытые, неудобные, ветхие и без всякой подстилки – и это в начале февраля, время холодное и мокрое. С другой стороны, приходившие подводы не находили часто в госпиталях списков больных, готовых к отправлению, даже никого из должностных лиц, и ожидали более полусуток. .... отправлялись трудно больные, которые умирали в пути, что сопровождавшие их офицеры и комиссары не довольствовали их горячею пищею, надеясь на жителей..., а медики не перевязывали в пути ран и вообще не оказывали должного попечения. Бывали случаи, когда при транспортах вовсе не было начальствующих лиц. Бывали случаи побегов в пути возчиков с мажарами и волами.” [Маркевич, 1994, с.77].
У лютому 1855 р. був випадок, коли вiзники простояли 11 днiв за 16 верст вiд Сiмферополя через надзвичайне бездорiжжя [Маркевич, 1994, с.99].
У березнi 1855 p. транспорти йшли кожнi 5 днiв. „Жители мест, где были ночлеги больных и остановки для обеда, кормили, насколько могли, больных от себя”. [Маркевич, 1994, с.78] Iнколи хворих в швидких транспортах возили дуже швидкою риссю, щоб зробити 70 верст в день, їх не встигали нагодувати i дати лiкiв. За маршрутом транспорт iшов по 40 верст 44 в день.
„Беспорядки при перевозке больных продолжались; пищи не хватало, и она была плохая, не было досок на гроба для умирающих в пути. Погонщики производили буйства, кражу сена на пути и не слушались офицеров” [Маркевич, 1994, с.79].
„Транспорты выступали поздно, иногда в 12 часов дня, в самую жару и не накормленные горячим. Умирающие оставлялись без денег на погребение у татар (поручик Яголковский не соглашался на просьбы Кузьменка о погребении по христианскому обряду умершего в пути больного)” [Маркевич, 1994, с.80].
„... транспортируемые больные проводили ночи на повозках, под открытым небом”.
„Только в конце августа 1855 г. дело с перевозкой раненых было упорядочено. Этапы вверены особым смотрителям от госпитального ведомства и особым дистанционным офицерам” [Маркевич, 1994, с.88].
Дороги прийшли в жахливий стан, не вистачало транспорту через падіж худоби i велику пiдводну повинність. Із Сiмферополя не було можливостi вiдправляти i вилiкуваних солдат. [Маркевич, 1994, с.118].
„Зимой 1856 г. дорога от Симферополя с северу до „первого Салгира” была крайне испорчена; транспорты с больными останавливались за городом и не могли следовать далее. Однажды в феврале 1856 г. больные были отвезены обратно в госпиталь. Приходилось ездить не по дорогам, а стороной по целинной земле (лугу)...” [Маркевич, 1994, с.133].
Восени та взимку 1855-56 р.р. „повторилась известная уже нам картина ужасных дорог, измученных лошадей и волов, остановок транспортов в пути и всякого рода бесчинств, которые ми видели зимой 1855 г. Еще не скоро наступило время облегчения для края и населения.” [Маркевич, 1994, с.185].
Тиловi шпиталi
Поранених було дуже багато вже з самого початку бойових дiй: пiсля битв на Альмi та бiля Iнкерману.
„Пораненi, скаліченi люди голосили вiд болю, i їх довгими годинами, а декотрих навiть днями, не встигали перев’язати та надати їм яку-небудь допомогу. Операцiї робились без анестезуючих засобiв, а засобiв дезинфiкуючих ще не було, i операцiї приводили тут i там до смертi пiсля нелюдських i зовсiм зайвих страждань.” [Тарле, 1950, т.2, с.149].
У жовтні, коли почалося бомбардування Севастополя, поранених спочатку вивозили до Сiмферополя. Там скупчилось більше 5000 чоловік хворих. Приміщень не вистачало і їх розміщували в приватних будинках.
Така ж картина була і в армії союзників. „Усі міста, села, навіть ферми перетворені на шпиталі” – писав капітан французької армії Анрі Луазьйон [Орехова та ін., 2004, с. 140].
24-го вересня 1854 р. головнокомандуючий князь А.С. Меншиков розпорядився вiдправити із Сiмферополя до Перекопа i Херсона хворих i поранених нижчих чинiв, для цього треба було 120 пiдвід. Евакуацiя почалася 2-го жовтня, коли було вiдправлено бiля 500 чоловiк нижчих чинiв, потiм 8-го - 250 до Перекопа, 13-го - 700 до Карасубазара 45 i далi до Феодосiї, 17-го - 800 до Херсона. На початку листопада 1520 чоловiк - в Молочанськi колонiї, до Херсона - 22 листопада 475 чол., 24 листопада - 425 чоловік. [Маркевич, 1994, с. 74-75].
У кінці жовтня з Москви до Криму виїхав хірург М.І. Пірогов. У Сімферополі він застав величезну кількість поранених після битв на Альмі, біля Інкерману та першого обстрілу Севастополя. „Нещасні, що наповнювали будинки, були позбавлені майже всякого догляду. Багато хто валявся без матраців, у найбруднішій білизні, на брудній підлозі, без жодного розбору та нагляду. Повітря було жахливо зіпсоване, рани смердючі й запалені. Не вистачало ні розумів, ні рук, щоб хоч трохи привести весь цей неймовірний хаос до відома та в порядок”, – писав він. А кожного дня привозили все нових поранених.
Наприкiнцi жовтня 1854 р. князь Меншиков дав згоду на переведення легкохворих із Сiмферополя в колонiї. „Колонисты согласились принять по одному больному на каждые 100 душ мужского
пола, всего на меннонитский округ 81 больного и на колонистский 46 51, для которых были наняты удобные дома на собственный счет колонистов в Пришибе и Гальбштадте, где имелись и доктора. При этом колонисты обещали давать больным постели и улучшенную пищу.
6 ноября прибыло в колонии вместо 132 человек 1481 47. И все они были размещены – 712 в колонистском округе и 769 в меннонитском. Колонисты и меннониты согласились принять их на свое попечение и продовольствие” [Маркевич, 1994, с.43].
На 17 листопада в сiмферопольському шпиталi та його вiддiленнях знаходились поранених офiцерiв 192 та нижчих чинiв 2307 [Маркевич, 1994, с.44].
У грудні в Сімферополі було 4 тис. поранених і хворих, у Севастополі – 3 тис., в Карасубазарі – 700, у Феодосії – 1500.
У кiнцi грудня вiдправка транспортiв з пораненими була припинена з причини холодiв до потеплiння [Маркевич, 1994, с.76].
Поранені розміщувались у селах Білозірка, Михайлівка та Василівка.
Вiдсутнi вiдомостi про те, чи був якийсь шпиталь в Александровську [див.: Чайка, 2005, с.100].
У Мелітополі в кінці 1854 р. розмістили більше 100 поранених. „В середине 1855 г. число больных в Мелитополе дошло до 200, квартир не хватало, и больные были помещены в разбросанных по всему городу домах крайне скверно...
9 октября было в Мелитополе 249 человек больных, из них в больнице 180. Врачей было всего три, но они не были подчинены друг другу и действовали несогласно; белья было мало. (Нужен был временный госпиталь человек на 500, о чем шла переписка). Больные с квартир не являлись на перевязки и укрывались по выздоровлении от выписки. Пища приготовлялась на двух кухнях. Некоторым больным приходилось нести ее версты за полторы. Члены медицинского совета, занятые своей службой, не уделяли должного внимания наблюдениям за больными.” [Маркевич, 1994, с. 68-69].
На початку березня 1855 р. молочанськi колонiсти згодились знову прийняти 1000 чоловiк взамiн вилiкуваних i вiдправили в Севастополь значну партiю сухарiв. Для перевезення поранених використовувались найчастіше колонiстськi пiдводи, якi привозили в Сiмферополь провiант та фуражнi запаси [Маркевич, 1994, с.76]. На початку квiтня 1855 р. в молочанскi колонiї знов вiдправлено 1200 чоловiк.
21.04.55 р. в молочанськi колонiї - 315 чол., з них 109 поранених. [Маркевич, 1994, с.83].
На початку травня у Сiмферополi було до 9000 поранених i хворих.
28.11.55 р. спроваджено в молочанськi колонiї 269 поранених i хворих.
13.12.55 р. в Гальбштадт - 425 хворих. [Маркевич, 1994, с.86].
* * *
У груднi 1855 р. вийшов iмператорський указ про збiльшення шпитальних примiщень у мiсцевостях, що межують з Кримом, який зокрема передбачав влаштування в Большой та Малой Знаменках баракiв на 4000 чоловiк. Туди повиннi були постiйно вивозити поранених i хворих. Весною 1856 р. тимчасовий шпиталь у наметах був розмiщений поблизу Мелiтополя, де зупинялися на 10-денний вiдпочинок вiйська, якi виходили з Криму.
У Большому Токмаку згідно цього указу влаштований шпиталь на 450 чоловiк [Маркевич, 1994, с.49]. Цi вiдомостi вiдносяться скорiше вже до початку 1856 року, тобто пiсля припинення бойових дiй. Характер його органiзацiї невiдомий, вiрогiдно, що вiн складався з шпитальних наметiв.
Ранiше ж пораненi розмiщувалися лише у приватних будинках. На користь цього свiдчить i згадка про безоплатний характер шпиталiв [Маркевич, 1994, с.48].
Збереглася усна народна традиція про існування вiйськового шпиталю на території містечка. Оповіді про це зібрала краєзнавець Л.Я. Таран. За переказами, шпиталь нібито був розташований десь в районі вiд центрального ринку до сучасної школи №2, музичної школи та будинку друкарні [Таран, 2004].
На той час в Б.Токмаку діяла одна церква – Успенська (відкрита 1795 року). Метричні книги за 1854, 1855, 1856 роки містять дані про поховання воїнів на приходському кладовищі. За нашими підрахунками в Б.Токмаку було поховано протягом цих трьох років близько 281 захисників Севастополя.
* * *
Стан шпиталів був жахливий. Академік Є.В. Тарлє [1950, т.1, с.45] писав, „що россійські солдати, які аніскільки не боялися найкривавіших боїв, боялися шпиталів, і вони були цілком праві”.
Не кращою була ситуація i в супротивника. У своїх мемуарах священик з армії союзників згадує: „Шпиталі були переповнені пораненими, і з якими ранами! Ці нещасні, у більшості знівечені та спотворені, помирали або, покладені щільними рядами майже впритул один до одного, чекали приходу хірурга” [Орехова та ін., 2004, с.194].
До великих втрат як в росcійській, так і в армії союзників призвели епідемії. На початку другої зими кримської кампанії госпіталі та бараки не вміщали поранених і хворих тифом, лихоманкою і кривавими поносами (дизентерiєю).
Ось опис тифозного намету в таборі союзників: „Такий хворий гадає, що одужав, збирає речі, скачує ковдру, скинувши її на плечі, йде до виходу з намету, де падає мертвим. Інший, який щойно проходжувався вздовж та впоперек намету, присідає на хвилинку відпочити і більше вже не відкриває очей. Здебільшого ці хворі перебувають у стані, близькому до летаргії. Ми бачили як уночі під час сну вони не відчувають, що щури гризуть їх пальці на руках та ногах. Один помираючий, як розповідали пошепки солдати, так був об’їдений щурами, що став невпізнаним. Тиф, що призводить до наглої смерті та супроводжується загальним занепадом духу, до того ж надзвичайно заразний, є однією з найжахливіших епідемій, які тільки можуть уразити армію” [Орехова та ін., 2004, с.231-232]. Під час облоги Севастополя в армії союзників померли від хвороб 75 тис. людей.
Наведемо опис кладовища в Сімферополі: „В ямы, вырытые длиной от 5 и шириной до 3 аршин, кладут 40 тел, так что телами занимается третья часть могилы, а потому впоследствии, когда начнется гниение, земля обвалится, а от дождя вода с гор будет стекать на кладбище, отчого заражение воздуха неизбежно; перевозка тел на кладбище производится очень медленно, и в настоящее время сарай, устроенный возле госпиталя, весь уложен трупами (в госпитальном сарае было обыкновенно до 80-90 трупов)” [Маркевич, 1994, с.186-187].
* * *
У сiчнi 1856 р. хворих та поранених у Сiмферополi було бiльше нiж 14 тис. У серединi травня 1856 р. переміщення хворих із Сiмферополя до Єкатеринослава було припинене [Маркевич, 1994, с.89].
У червнi вийшло розпорядження про лiквiдацiю в Криму тимчасовмих шпиталiв i евакуацію хворих. Влiтку всi шпиталi в Сiмферополi були закритi, залишився один мiсцевий на 600 хворих [Маркевич, 1994, с.208, 58, 81].
Додаток 1.
Списки похованих в Б. Токмаку бiйцiв Кримської вийни
Наведемо прiзвища оборонцiв Севастополя, якi лежать у землi Токмаччини, щоб пам’ять про них не зникла і завжди жила в наступних поколiннях.
Саме вiдкриття в Державному архівi Запорiзької областi записiв про поховання воїнiв Кримської вiйни зобов’язало до працi над обробкою цього iсторичного джерела з метою оприлюднення та написання начерку з iсторiї Токмаччини часiв того лихолiття.
[1854 рік. Поховано 24 чоловіки.]
Метрическая кгига данная из Херсонской духовной консистории Бердянского уезда селению Большой Токмак в Успенскую церковь для записки родившихся, бракосочетавшихся и мертвых.
На 1854 год.
|
№ |
Число |
Звание, фамилия |
Возраст |
Прим. |
|
59 |
7 авг. |
Лейб гвардии Измаильского полка ......... Петров сын Таран. |
43 |
От антонова огня |
|
76 |
8 окт. |
Лейб гвардии Преображенского полка рядовой Марк Антониевич сын Таран |
22 |
От чахотки |
|
86 |
Московского полка рядовой Фома Калитовский |
25 |
Без исповеди и святого причастия. От ран |
|
|
90 |
14 дек. |
Тарутенского полка рядовой Николай Богданов |
37 |
От ран |
|
91 |
14 дек. |
Бородинского полка рядовой Поликарп Чубихин |
35 |
От ран |
|
92 |
14 дек. |
Литовского полка рядовой Филимон Шалков |
45 |
От ран |
|
93 |
14 дек. |
Тарутинского полка рядовой Федор Сорокин |
40 |
От ран |
|
94 |
14 дек. |
Бородинского Егерского полка рядовой Петр Аполивцов |
30 |
От ран |
|
95 |
14 дек. |
Колыванского Егерского полка рядовой Даниил Кондратьев |
29 |
От ран |
|
96 |
15 дек. |
Якутского Егерского полка рядовой Павел Бабинин |
38 |
От ран |
|
97 |
15 дек. |
Колыванского Егерского полка рядовой Стефан Гавриленко |
27 |
От ран
|
|
98 |
16 дек. |
Якутского Егерского полка рядовой Григорий Булавка |
34 |
От ран |
|
99 |
16 дек. |
Колыванского Егерского полка рядовой Тимофей Токарев |
40 |
От ран |
|
100 |
16 дек. |
Якутского пехотного полка унтер-офицер Иосиф Васильев |
38 |
От ран |
|
101 |
16 дек. |
Тарутинского Егерского полка рядовой Назарий Изосимов |
30 |
От ран |
|
103 |
18 дек. |
Московского Пехотного полка унтер-офицер Федор Исаев |
33 |
От ран |
|
104 |
18 дек. |
Бородинского Егерского полка рядовой Андрей Головатский |
30 |
От ран |
|
105 |
19 дек. |
Томcкого Егерского полка рядовой Иосиф Иванов |
27 |
От ран |
|
106 |
19 дек. |
Екатеринбургского Пехотного полка рядовой Иоаким Малицкий |
27 |
От ран |
|
107 |
25 дек.
|
Якутского Пехотного полка рядовой Терентий Антонов |
32 |
От ран |
|
108 |
26 дек. |
Углицкого полка рядовой Николай Вернинин |
22 |
От ран |
|
109 |
26 дек. |
Тарутинского полка рядовой Самуил Мартынов |
26 |
От ран |
|
110 |
27 дек. |
Минского полка рядовой Емельян Поляков |
30 |
От ран |
|
111 |
27 дек. |
Минского полка рядовой Филимон Шувалов |
30 |
От ран |
| № | Число | Звание | фамилия | Возраст | Примучание |
| 59 | 7 авг. | Лейб гвардии Измаильского полка ......... | Петров сын Таран | 43 | От антонова огня |
76 8 окт. Лейб гвардии Преображенского полка рядовой Марк Антониевич сын Таран 22 От чахотки
86 Московского полка рядовой Фома Калитовский 25 Без исповеди и святого причастия. От ран
90 14 дек. Тарутенского полка рядовой Николай Богданов 37 От ран
91 14 дек. Бородинского полка рядовой Поликарп Чубихин 35 От ран
92 14 дек. Литовского полка рядовой Филимон Шалков 45 От ран
14 дек. Тарутинского полка рядовой Федор Сорокин 40 От ран
94 14 дек. Бородинского Егерского полка рядовой Петр Аполивцов 30 От ран
95 14 дек. Колыванского Егерского полка рядовой Даниил Кондратьев 29 От ран
96 15 дек. Якутского Егерского полка рядовой Павел Бабинин 38 От ран
97 15 дек. Колыванского Егерского полка рядовой Стефан Гавриленко 27 От ран
98 16 дек. Якутского Егерского полка рядовой Григорий Булавка 34 От ран
99 16 дек. Колыванского Егерского полка рядовой Тимофей Токарев 40 От ран
100 16 дек. Якутского пехотного полка унтер-офицер Иосиф Васильев 38 От ран
101 16 дек. Тарутинского Егерского полка рядовой Назарий Изосимов 30 От ран
103 18 дек. Московского Пехотного полка унтер-офицер Федор Исаев 33 От ран
104 18 дек. Бородинского Егерского полка рядовой Андрей Головатский 30 От ран
105 19 дек. Томcкого Егерского полка рядовой Иосиф Иванов 27 От ран
106 19 дек. Екатеринбургского Пехотного полка рядовой Иоаким Малицкий 27 От ран
107 25 дек.
Якутского Пехотного полка рядовой
Терентий Антонов 32 От ран
108 26 дек. Углицкого полка рядовой Николай Вернинин 22 От ран
109 26 дек. Тарутинского полка рядовой Самуил Мартынов 26 От ран
110 27 дек. Минского полка рядовой Емельян Поляков 30 От ран
111 27 дек. Минского полка рядовой Филимон Шувалов 30 От ран
[Похованi на приходському кладовищi Успенської церкви.]
Усього ж того року в Токмаку та навколишнiх кiлькох селах народились 581 чоловік, померло 204, шлюбом поєднались 104 подружжя*.
[1855 рік. Поховано 160 чоловік 49]
Метрическая книга данная из Херсонской духовной консистории Бердянского уезда селению Большой Токмак в Успенскую церковь для записки родившихся, бракосочетавшихся и мертвых. На 1855 год. 50
За январь.
[7 чоловік]
2.01. Колыванского егерского полка рядовой Владимир Парфенов сын. 52 года. От ран.
2.01. Ахотского егерского полка барабанщик Симеон Харченко. 31 год. От ран.
8.01. Томского егерского полка унтер-офицер Захарий Иванов. 28 лет. От ран.
20.01. Колыванского егерского полка унтер-офицер Михаил Тушенцов. 33 года. От ран.
20.01. Московского пехотного полка рядовой Ксенофонт Агафонов. 29 лет. От ран.
20.01. Томского егерского полка рядовой Федор Донин. 36 лет. От ран.
20.01. Якутского пехотного полка рядовой Михаил Максимов. 54 года. От ран.
За февраль.
[23 чоловіки]
1.02. Томского егерского полка рядовой Симеон Кристянка. 42 года. От ран.
2.02. Бородинского полка рядовой Василий Якунин. 35 лет. От ран.
2.02. Тарутинского полка рядовой Михаил Греков. 38 лет. От ран.
2.02. Минского полка рядовой Тимофей Ильицкий. 22 года. От ран.
2.02. Бородинского полка рядовой Евдоким Рычков. 26 лет. От ран.
10.02.Тарутинского пехотного полка рядовой Константин Данилов сын Зотов. 33 года. От ран.
10.02. Колыванского егерского полка рядовой Коц - ?. 25 лет. От ран.
10.02. Тарутинского полка рядовой Иоан Матвеев. 38 лет. От ран.
13.02. 2 полку рядовой Павел Береснев. 31 год. От ран.
13.02. Попова полку №60 рядовой Иоан Мечкин. 29 лет. От ран.
13.02. Одесского полка рядовой Иоан Богомолов. 34 года. От ран.
13.02. Тарунинского полка рядовой Еафимей Племаков. 30 лет. От ран.
13.02. Охотского полка рядовой Аресри - ? Оливанов - ?. 28 лет. От ран.
13.02. Бородинского полка рядовой Кирил Федоров. 26 лет. От ран.
13.02. Селисиганского - ? полка рядовой Филип Половцов. 30 лет. От ран.
13.02. Тарутинского полка рядовой Иуетин - ? Прокофьев. 29 лет. От ран.
13.02. Владимирского полка рядовой Иоан Блохин. От ран.
13.02. Охотского полка рядовой Епифаний Сваиз... 33 года. От ран.
13.02. Семеновского полка рядовой Лаврентий Надигок. 21 - ? год. От ран.
13.02. 8 Парку рядовой Стефан Герасимов. 30 лет. От ран.
13.02. Азовского полка рядовой Калистрат Зибенко. 22 года От ран..
22.02. Виненского - ? полка рядовой Андрей Буценко. 35 лет. От ран.
22.02. Того же полка рядовой Оремин - ? Сорокин. 28 лет. От ран.
За март.
[6 чоловік]
14.03. Охотского полка рядовой Иван Залуцкий. 28 лет. От ран.
14.03. Тарутинского полка рядовой Иларион Алексеев. 25 лет. От ран.
14.03. Якутского полка рядовой Иоан Вербинов. 38 лет. От ран.
14.03. Владмирского полка унтер-офицер Лев Аполенцов - ? 40 лет. От ран.
14.03. Тарутинского полка рядовой Василий Санугов - ?. 28 лет. От ран.
14.03. Минского полка унтер-офицер Григорий Алтопов. 32 года. От ран.
За апрель.
[22 чоловіки]
1.04. Черноморского полка батальона рядовой Стефан Протопавлов. 29 лет. От ран.
1.04. Бутырского полка рядовой Григорий Пархоменко. 28 лет. От ран.
1.04. Кониславского полка рядовой Лукьян Ерокин - ?. От ран.
1.04. 12 парку рядовой Исидор Сатаев. 25 лет. От ран.
1.04. Украинского полка рядовой Гавриил Иванов. 28 лет. От ран.
1. 04. Семеновского полка рядовой Феодор Ласкечков -?. 26 лет. От ран.
1. 04. Украинского полка рядовой Илья Завагулий. 29 лет. От ран.
1. 04. Азовского полка рядовой Иоан Поляков. 24 года. От ран.
1. 04. Томского полка рядовой Наум Яковлев. 26 лет. От ран.
1. 04. Чаручинского - ? полка рядовой Ларион Васильев. 26 лет. От ран.
1. 04. Его Величества полка рядовой Никифор Калужин. 24 года. От ран.
1. 04. Семеновского полка рядовой Федор Романов. 24 года. От ран.
1. 04. 8 Парку рядовой Данил Кривошапов. 25 лет. От ран.
1. 04. Московского полка рядовой Иван Антонов. 30 лет. От ран.
12. 04. Виликского - ? егерского полка рядовой Илья Клиценко. 28 лет. От ран.
12. 04. Владимирского полка рядовой Иоан Дураков. 29 лет. От ран.
12. 04. Бутырского пехотного полка рядовой Григорий Васильев. 24 года. От ран.
12. 04. Казанского егерского полка рядовой Моисей Барковский. 30 лет. От ран.
12. 04 Бородинского егерского полка рядовой Харитон Хариков. 26 лет. От ран.
12. 04. Суздальского пехотного полка рядовой Архип Тимченко. 30 лет. От ран.
12. 04. Томского егерского полка рядовой Иаков Агурев. 35 лет. От ран.
12. 04. Томского егерского полка рядовой Тимофей Снигарев. 31 год. От ран.
За май.
[64 чоловіки]
10. 05. Драгунского полка 4 эскадрона рядовой Илья Глугов. 24 года. От ран.
12.05. Виллинского пехотного полка рядовой Симеон Черняков. 30 лет. От ран.
12.05. Колыванского егерского полка рядовой Илья Кмященко. 28 лет. От ран.
12.05. Иркутского пехотного полка рядовой Иван Петров. 31 год. От ран.
12.05. Днепровского пехотного полка рядовой Лаврентий Саков. 31 год. От ран.
12.05. Азомского егерского полка рядовой Алексей Купка. 33 года. От ран.
12.05. Того же полка рядовой Алексей Горбатенко. 29 лет. От ран.
12.05. 6 саперного батальона рядовой Матфей Давыдов. 26 лет. От ран.
12.05. Казанского егерского полка рядовой Мойсей Барковский. 30 лет. От ран.
12.05. Тарутинского егерского полка рядовой Иоан Ильич. 25 лет. От ран.
8. 05. Греческого исповедания Иоан Христич. От ран. 51
8. 05. Московского пехотного - ? полка рядовой Максим Внуков. 34 года. От ран.
8. 05. Азовского пехотного полка рядовой Трофим Гулин - ?. 27 лет. От ран.
51 Можливо, I.Христич був грецьким волонтером, якi складали «легiон Iмператора Нiколая I».
8. 05. Иркутского пехотного полка рядовой Артемий Бондаренко. От ран.
8. 05. Тарутинского егерского полка рядовой Матфей Турин. От ран.
8. 05. Суздальского пехотного полка рядовой Архип Плетчин. 24 года. От ран.
8. 05. Тарутинского егерского полка рядовой Григорий Слепов. От ран.
8. 05. Поптовского - ? п... полка рядовой Спиридон Семенов. 34 года. От ран.
8. 05. Алексопольского пехотного полка унтер-офицер Максим Семнов. 34 года. От ран. 52
12.05. Алексопольского пехотного полка рядовой Симеон Рудков. 26 лет. От ран.
12.05. Одесского пехотного полка рядовой Никифор Заходников. 30 лет. От ран.
12.05. Бородинского егерского полка рядовой Харитон Хариков. 28 лет. От ран. 53
12.05. Городинского егерского полка рядовой Симеон Галушка. 31 год. От ран.
12.05. Казанского полка рядовой Трофим Платонов. 30 лет. От ран.
12.05. Минского полка рядовой Дмитрий Маслов. 25 лет. От ран.
12.05. Углицкого полка рядовой Иаков Вертин. 35 лет. От ран.
12.05. Украинского полка рядовой Григорий Максимов. 25 лет. От ран.
12.05. Сольдинского полка рядовой Андрей Голокугов. 40 лет. От ран.
12.05. Городинского полка рядовой Иаков Мавров. 38 лет. От ран.
12.05. Нижегородского полка рядовой Иоан Окулов. От ран.
12.05. Городинского егерского полка рядовой Михаил Артемов. 21 год. От ран.
12.05. Московского полка рядовой Петр Алексеев. 20 лет. От ран.
12.05. Московского полка рядовой Иосиф Круговский. 21 год. От ран.
12.05. 8-го Чернимирского батальона рядовой Семений Латун. 19 лет. От ран.
12.05. Бородинского полка рядовой Николай Иванов. 25 лет. От ран.
12.05. Московского полка рядовой Никита Смирнов. 33 года. От ран.
14.05. Полавского полка унтер-офицер Егорий Андреев. 45 лет. От ран.
14.05. Сильдинского полка рядовой Феодосий Гаврилов. 50 лет. От ран.
14.05. Днепровского полка рядовой Ерофий Алексеев. 47 лет. От ран.
14.05. Казанского егерского полка рядовой Иоан Гончаров. 30 лет. От ран.
14.05. Казанского егерского полка рядовой Авдей Иаковлев. 25 лет. От ран.
14.05. Томского егерского полка рядовой Иаков Андреев. 36 лет. От ран.
14.05. Томского егерского полка рядовой Тимофей Снисарев. 31 год. От ран.
14.05. Владимирского полка рядовой Андрей Мокроусов. 35 лет. От ран.
14.05. Александровского полка рядовой Лиша Седура. 28 лет. От ран.
14.05. Брянского полка рядовой Григорий Филипов. 30 лет. От ран.
14.05. Ледитенберского гусарского полка рядовой Тимофей Фиронов. 28 лет. От ран.
14.05. Суздальского пехотного полка рядовой Василий Харитонов. 35 лет. От ран.
14.05. Украинского егерского полка рядовой Симеон Соловьев. 34 года. От ран.
16.05. Томского полка рядовой Иродион Головцов. 32 года. От ран.
16.05. Валинского полка рядовой Гавриил Пономарев. 29 лет. От ран.
16.05. Слостонского полка рядовой Спиридон Пивочка. 36 лет. От ран.
16.05. Суздальского полка рядовой Павел Кузьмин. 34 года. От ран.
16.05. Полтавского полка рядовой Алексей Кисивид. 27 лет. От ран.
16.05. Казичатского егерского полка рядовой Афанасий Егоров. 30 лет. От ран.
16.05. Бутирского егерского полка рядовой Лев Тишков. 26 лет. От ран.
16.05. Казанского егерского полка рядовой Петр Белокопитов. 25 лет. От ран.
16.05. Салидинского - ? пехотного полка рядовой Иоан Спилиский. 45 лет. От ран.
16.05. Алексопольского егерского полка рядовой Герасим Семенов. 34 года. От ран.
16.05. Минского пехотного полка рядовой Кирил Проценко. 45 лет. От ран.
16.05. Литовского егерского полка рядовой Феодор Подивашиков. 25 лет. От ран.
16.05. Казак 8 черноморского батальона рядовой Емельян Стельмах. 55 лет. От ран.
18.05. Коливанского егерского полка рядовой Игнатий Людвиг. 35 лет. От ран.
18.05. Семеновского пехотного полка рядовой Герасим Царенко. 30 лет. От ран.
18.05. Азовского полка унтер-офицер Петр Иванов. 24 года. От ран.
18.05. Бородинского полка рядовой Иоан Григорьев. 26 лет. От ран.
За июнь.
[11 чоловік]
9.06. Суздальского пехотного полка рядовой Петр Остров - ? 39 лет. От ран.
9.06. Тобольского пехотного полка рядовой Николай Цилотюк. 28 лет. От ран.
9.06. Матрос 13 экипажа Роман Никульский. 32 года. От ран.
9.06. Севского полка унтер-офицер Стефан Дигтярев. 29 лет. От ран.
9.06. 10 бригады посален - ? Епифан Ковальчук. 48 лет. От ран.
9.06. 8 Черноморского казачьего батальона Григорий Дорошенко. 25 лет. От ран.
17.06. Забайкальского пехотного полка рядовой Марко Череватюк. 30 лет. От ран.
17.06. Суздальского пехотного полка рядовой Артемий Чулков. 28 лет. От ран.
17.06. Того же полка рядовой Борис Царев. 39 лет. От ран.
17.06. Кременчугского полка рядовой Симеон ..дипиров. 39 лет. От ран.
17.06. Бородинского полка рядовой Кашма Скарибнин. 28 лет. От ран.
За июль.
[5 чоловік]
5.07 . Киличитского полка рядовой Зиновий Дорошенко. 26 лет. От ран.
5.07. Черноморского 8 полубатальона порядовой Григорий Дорошенко. 21 год. От ран 54.
5.07. Азовского полка рядовой А...й Р...енко. 45 лет. От ран.
5.07. Тобольского полка рядовой Иаков Спинков. 42 года. От ран.
5.07. Комчатского егерского полка рядовой Стефан Красогусков. 28 лет. От ран.
23.07. Бородинского егерского полка рядовой Терентий Лебедев. 27 лет. От
холеры.
За август.
[6 чоловік]
22.08. Елецкого пехотного полка рядовой Федор Долгун. 30 лет. От ран.
22.08. Азовского пехотного полка обер-офицер Павел Степанов. 40 лет. От ран.
22.08. Того же полка унтер-офицер Сергей Дирик..н. 35 лет. От ран.
22.08. Минского полка рядовой Петр Павлов. 21 год. От ран.
22.08. Белозерского полка рядовой Трофим Лобода. 32 года. От ран.
22.08. Любимского - ? полка рядовой Иаков Андрев. 29 лет. От ран.
54 Можливий подвiйний запис про смерть Г. Дорошенка.
За сентябрь.
[8 чоловік]
9.09. Тульской губернии государственного ополчения ратник Илья Дубровин. 30 лет. От холеры.
20.09. Прапорщик дружины №97 Скопинского уезда 55 Михаил Лукьянов сын Ульянов. 32 года. Апоплексический удар.
20.09. ...рского егерского полка рядовой Данил Климов сын Гожан - ? 62 года. От натуральной.
23.09. Государственной дружины №91 4 роты рязанского ополчения ратник Марк ...йлов. 47 лет. От горячки.
23.09. Московского полка рядовой Максим Егоров. 28 лет. От ран.
25.09. Житомирского полка рядовой Козьма Сабщоипат - ? шати жена маци - ?
23 года. От ран. 56
25.09. Одеского полка рядовой Яков Бреславский. 23 года. От ран.
25.09. Рязанского ополчения №28 ратник Иоан Яковлев сын Иванов. 43 года. От холеры.
За октябрь.
[7 чоловік]
1.10. Пензенского ополчения дружины №175 ратник 4 роты Алексей Гладской. 40 лет. От горячки.
1.10. Азовского пехотного полка унтер-офицер Лукьян Зуев. 33 года. От ран.
1.10. Того же полка рядовой Даниил Крамский. От ран.
1.10. Того же полка рядовой Афанасий Окалувин. 32 года. От ран.
1.10. Украинского егерского полка Захарий Халидов. 27 лет. От ран.
1.10. Азовского пехотного полка рядовой Георгий Кисатик. 28 лет. От ран.
1.10. 35 Пензенского подвижного ополченец ратник Хиломен - ? Кузин. 26 лет. От ран.
За ноябрь.
[1 чоловік]
28.11. Черноморского Речевного - ? линейного №15 батальона рядовой Онуфрий Бритилов. 35 лет. От тифозной горячки.
[Також були похованi цивільні особи]:
22.05. Любакского полка солдата Петра Захарова жена Евдокия Маркова дочь. 34 года. От ударов.
9.06. Вдовы жены - ? досмотрщика унтер-офицера Еафима Алексеева сына Подильского Дарьи Димитровой дочери сын Григорий . 6 лет. От ран.
11.06. Вдовы унтер-офицера Дарьи Дмитриевой дочери Подильской дочь Ольга. 2 года . От ран.
9.09. 18 рабочего экипажа морского матроса Федора Васильева сын Максим. 6 лет. От коклюша.
20.09. 42 экипажа унтер-офицер флотского кандидата - ? Филипа Никифорова сын Василий. 2 года. От коклюша.
[1856 рік. Поховано 97 чоловік.]
Метрическая кгига данная из Херсонской духовной консистории Бердянского уезда селению Большой Токмак в Успенскую церковь для записки родившихся, бракосочетавшихся и мертвых.
На 1856 год. 57
За январь.
[25 чоловiк]
1.01. Уланского Ея Императорского Величества Великой княгини Екатерины
Михайловны полка рядовой Антоний Красуповский. 28 лет. От воспаления в легких. Без исповеди и причастия Святых тайн.
4.01. Уланского Ея Императорского Высочества Великой княгини Екатерин Михайловны полка 6-го эскадрона рядовой Павел Антонович Чаковский. 23 года. От горячки.
10. 01. Ратник №46-й Дружины Евтропий Пиднамарев. 28 лет. От ран.
10. 01. Елицкго пехотного полка рядовой Аверкий Казанцов. 30 лет. От ран.
10. 01. Винтенбергского полка рядовой Андрей Васильев. 30 лет. От ран.
10. 01. Подольского егерского полка рядовый Андрей Янгольский. 29 лет. От ран.
10. 01. Любленского егерского полка отставной рядовой Константин Курашев. 45 лет. От горячки.
10. 01. Отставной Бердянской команды унтер-офицер Николай Шлеев. 50 лет. От горячки.
10. 01. Симбирского Егерского полка рядовой Никифор Крылов. 25 лет. От горячки.
10. 01. 12.01. Ратник №89 дружины Иоанн Поляков. 25 лет. От горячки.
10. 01. 46-й Анрдей Васильянов. 45 лет. От ран.
10. 01. Половского полка рядовой Станислав Тимошевский. 29 лет. От ран.
10. 01. Австицкого полка рядовой Лаврентий Каменко. 35 лет. От ран.
10. 01. Половского полка рядовой Павел Шукуров. 32 года. От ран.
10. 01. Австицкого полка рядовой Антипий Иванов. 34 года. От ран.
10.01. Князя Суворова полка рядовой Иоанн Костригин. 43 года. От ран.
10. 01. Елизицкого полка рядовой Максим Лысенко. 35 лет. От ран.
10. 01. Уланского Ея Императорского Высочества Великой Княгини Екатерины Михайловны резервной уланской дивизии дивизионного штаба старший писарь Иоанн Еремчук. 42 года. От восаления в легких.
10. 01. Гетрасалуса* Суворова полка рядовой Косма Тютюников. 22 года. От ран.
10. 01. Белозерского полка рядовой Федул Александров. 30 лет. От ран.
12.01. Белозерского полка унтер-офицер Иоанн Шаров. 30 лет. От ран.
12.01. Ратник Трифон Семенов. 30 лет. От ран.
12.01. Гренадерского корпуса рядовой Тимофей Восопряков. 19 лет. От ран.
12.01. Подольского полка рядовой Созоим - ? Ходаков. 24 года. От ран.
24.01. Резервной уланской дивизии уланского принца Александра Гессенского полка унтер-офицер Никита Симеонов сын Ковальчук. 25 лет. От чахотки.
За февраль.
[7 чоловiк]
13.01. 1.02. Охоцкого полка рядовой Алксей Умов. 30 лет. От чахотки.
13.01. 1.02. Ратник 81 дружины Ермолай Гатропов. 32 года. От горячки.
22.01. 1.02. 59. Люблинского полка рядовой Иоанн Шмаков. 37 лет. От лихорадки.
7.02. 9.02. Уланского Ея Императорского Высочества Великой Княгини Екатерины Михайловны полка 2 эскадрона унтер-офицер Федор Петров сын Егоров. 47 лет. От воспаления в легких.
9.02. Ратник 39-й дружины Гавриил Ковалев. 36 лет. От горячки.
9.02. Ратник 73-й дружины Марк Феноеко. 45 лет. От горячки.
14.02. Уланского полка Ея Императорского Высочества Екатерины Михайловны полка 8 эскадрона рядовой Харламий Хмельницкий. 23 года. От хорячки.
За апрель.
[5 чоловiк]
4.04. Ратник дружины 53 Фадей Аникин. 32 года. От воспаления в легких.
4.04. Ратник 53 дружины Захарий Поляков. 30 лет. От воспаления в легких.
4.04. Ратник 52 дружины Михаил Новиков. 34 года. От воспаления в легких.
4.04. Ратник 50 дружины Иоанн Пузаков. 31 год. От воспаления в легких.
4.04. Матрос 14 экипажа Владимир Афанасьевич Сид… 30 лет. От ломот.
За июнь 60.
[28 чоловiк]
3.06. Ратник №72 Калугинской дружины Иоанн Федоров. 46 лет. От горячки.
11.06. Ратник №70 дружины Борис Петров. 38 лет. От тифозной горячки.
11.06. Ратник 49 дружины Владимир Гребилин. 48 лет. От тифозной горячки.
11.06. Ратник 49 дружины Стефан Давыдов. 50 лет. От тифозной горячки.
11.06. Калужской дружины №77 ратник Евдоким - ? Рогачев. 25 лет. От тифозной горячки.
11.06. Ратник 70 дружины Алексей Филиппов. 36 лет. От рези.
11.06. Ратник №73 дружины Павел Федоров. 40 лет. От рези.
11.06. Ратник 70 дружины Дмитрий Кожевников. 52 года. От тифозной горячки.
11.06. Ратник 47 дружины Василий Павлов. 32 года. От тифозной горячки.
11.06. Ратник 73 дружины Галактион Антонов. 50 лет. От тифозной горячки.
15.06. Ратник 79 дружины Даниил Прошенко. 28 лет. От тифозной горячки.
15.06. Ратник Калужской 74 дружины Иоан Иванов. 34 года. От тифозной горячки.
16.06. Азовского пехотного полка рядовой Федор Васильев. 26 лет. От тифозной горячки.
16.06. Калужской 70 дружины ратник Евдоким Петров. 49 лет. От тифозной горячки.
16.06. Брестского полка рядовой Иаков Зубаренко. 32 года. От тифозной горячки.
16.06. Калужской 73 дружины ратник Родион Федоров. 43 года. От тифознойгорячки.
17.06. Могилевского пехотного полка унтер-офицер Николай Пасечников. 28 лет. От тифозной горячки.
17.06. №75 дружины ратник Иоан Иванов. 46 лет. От тифозной горячки.
18.06. Минского пехотного полка юнкер Василий Петров. 26 лет. От тифозной.
18.06. №75 дружины сотник Василий Емельянов. 25 лет. От тифозной.
24.06. №70 дружины ратник Никита Яковлев. 35 лет. От тифозной горячки
24.06. №71 дружины ратник Иоан Королев. 34 года. От тифозной горячки
24.06. №71 дружины ратник Павел Шариев. 30 лет. От тифозной горячки
25.06. Дружины 75 ратник Симеон Петров. 46 лет. От тифозной горячки
26.06. Дружины 73 ратник Иоан Ларионов. 35 лет. От изнурительного поноса.
26.06. Дружины 45 ратник Василий Наумов. 31 год. От изнурительного поноса.
26.06. Дружины 70 ратник Федор Антипов. 40 лет. От тифозной горячки.
За июль.
[26 чоловiк]
1.07. Дружины 74 ратник Иоан Куликов. От тифозной горячки.
1.07. Екатерининского полка рядовой Павел Афанасьев. 42 года. От тифозной горячки.
1.07. №72 дружины рядовой Илья Михайлов. 41 год. От кровавого поноса
1.07. 41 дружины ратник Кирил Лукин. 30 лет. От тифозной горячки.
1.07. №75 дружины ратник Ивелий Павлов. 47 лет. От тифозной горячки.
1.07. №70 дружины ратник Василий Бычков 30 лет. От тифозной горячки.
1.07. №73 дружины ратник Иоан Филипов 28 лет. От тифозной горячки.
7.07. №49 дружины ратник Петр Петров 37 лет. От тифозной горячки.
8.07. 74 дружины ратник Василий Невловин - ?. 34 года. От тифозной горячки.
9.07. 71 дружины ратник Сысой Ильин. 36 лет. От тифозной горячки.
9.07. №77 дружины ратник Прохор Васильев. 40 лет. От тифозной горячки.
9.07. 77 дружины ратник Парфений Васильев 45 лет. От тифозной горячки.
11.07. 72 дружины ратник Стефан Семенов 22 года. От тифозной горячки.
11.07. 74 дружины ратник Феодосий Тимофеев. 46 лет. От тифозной горячки.
11.07. 71 дружины ратник Симеон Трофимов 34 года. От тифозной горячки.
15.07. 71 дружины ратник Самуил Сидоров. 40 лет. От тифозной горячки.
15.07. 70 дружины ратник Николай Мельников 45 лет. От тифозной горячки.
17.07. 72 дружины ратник дружины рядовой Георгий Демьянов. 33 От поносу.
17.07. 75 дружины ратник Андрей Игнатьев. От поносу.
18.07. 71 дружины ратник Авраам Тимофеев. 30 лет. От поносу.
18.07. 78 дружины ратник Филипп Иванов. 39 лет. От истощения сил.
27.07. Украинского полка рядовой Пантелеймон Шубин. 50 лет.От горячки.
27.07. 77 дружины ратник Андрей Егоров. 35 лет. От поносу.
27.07. 79 дружины ратник Прохор Иванов. 45 лет. От поносу.
28.07. Колывановского егерского полка рядовой Федор Герасимов. 33 года. От горячки.
29.07. Мурисиского - ? полка рядовой Виктор Васильев. 43 года. От поносу.
За август.
[6 чоловiк]
1.08. №77 дружины ратник Максим Ильин. 27 лет.От поносу.
1.08. №77 дружины ратник Александр Арефьев. 37 лет. От поносу.
1.08. 47 дружины ратник Лаврентий Никифоров. 40 лет. От поносу.
1.08. Подвижной инвалидной команды №14 рядовой Михаил Покравконь. 35 лет. От поносу.
2.08. Служитель подвижного №14 госпиталя рядовой Фроленко. 48 лет. От поносу.
11.08. Подвижного №14 госпиталя служитель рядовой Иоан Албутов. 55 лет. От чахотки.
[Цивльнi особи]:
1.08. Севастопольской арестансткой роты унтер-офицера Иоанна Дорошенко дочь Анна. 1 год. От поносу.
* * *
Зараз про бiографiчнi подробицi життя жодного з цих людей поки що не можна сказати нiчого. Але в лiтературi тих часiв, в перiодицi, в архiвах напевно зберiгається iнформацiя про їх долi, описи подвигiв, або й портретнi малюнки когось з них, виконанi художниками для видань типу «Русского художественного листка» В.Ф. Тiмма.
До статистики руху
поранених i хворих через Б. Токмак
1854 рiк
Можна бачити, що перші записи про поховання військових в Б. Токмаку відносяться до серпня та жовтня 1854 року, коли двоє рядових померли від хвороб.
На початку листопада поранених приймали молочанські колонії (майже 1,5 тис.), у тому числі їх надвозили у Гальбштадт.
У листопаді пішли сильні дощі, дороги розгрузли.
У Б.Токмак поранені почали надходити з середини грудня, коли земля підмерзла. За два тижні до кінця 1854 р. зроблені записи про смерть ще 22 військових з позначкою причин смерті «від ран», з них унтер-офіцерів – 2.
„В конце декабря отправление транспортов было приостановлено по случаю холодов, до наступления теплого времени. В это время в отделениях симферопольского госпиталя было до 1000 выздоравливающих.” (Маркевич, 1994, с.76).
В цей період обстріли Севастополя проводились майже щодня.
1855 рiк
1855 року в Б.Токмаку було поховано 160 оборонців Севастополя. Розподіл кількості померлих по місяцях такий: січень – 7 чоловік, лютий - 23, березень - 6, квітень - 22, травень – 64, червень – 11, липень - 5 , серпень - 6, вересень – 6 61, жовтень - 8, листопад - 7 , грудень - 1.
У груднi дороги, мабуть, знову стали непроїзними, про що свідчить лише один запис за цей місяць.
Помітне збільшення померлих від ран і, відповідно, загальної кількості поранених, що транспортувалися через Б.Токмак та поступали на лiкування у лютому і особливо у квітні-травні.
З померлих 1855 року: обер-офіцерів – 1, унтер-офіцерів – 11, барабанщик – 1, рядових - 141. Ратників (ополченцiв) – 5, прапорщик ополчення – 1.
Першi ополченцi згадуються починаючи з кiнця року: у вереснi прапорщик Тульської губ., три чоловіки рязанських дружин, в жовтнi два чоловіки пензенських дружин №35 та №175.
* * *
У зв’язку з великою кількістю записів про загиблих почерки метричної книги 1855 року в розділі про померлих стають неакуратними й іноді нерозбірливими, що призводить до окремих неточностей в читанні ряду прізвищ та назв полків. Можливі також помилки при записах, зроблені малоосвіченими служителями церви, зокрема, в географічних назвах: Охотский (Ахотский), Селенгинский (Селисиганский, Сольдинский, Сильдинский, Салидинский, Слостонский), Камчатский (Казичатский, Киличитский - ?). У назві полку „Генералісімуса Суворова” перше слово спотворене як „гетрасалуса”.
Прізвища померлих у метричні книги заносились групами – велика кількість записів в один день, потім вони відсутні, в середньому записи робилися 2-4 рази на місяць.
Це свідчить про те, що дані в церкву давались «заднім числом», списками, бо помітна плутанина в записах, наприклад, з середини квітня до середини травня: 12.04 – 8 чол., 10.05 – 1 чол., 12.05 – 9 чол., 8.05 – 9 чол., 12.05 – 17 чол., 14.05 – 13 чол., 16.05 – 13 чол. Причому двоє солдатів записані двічі – 12 квітня та 12 травня – Харитон Харіков і Мойсей Барковський. Складається враження, що дані за квітень були перенесені на травень за тим же числом. Окрiм того, в список після 12 травня вставленi прiзвища похованих 8 травня.
Також можливий подвійний запис:
„9.06. 8 Черноморского казачьего батальона Григорий Дорошенко. 25 лет. От ран.”
«5.07. Черноморского 8 полубатальона порядовой Григорий Дорошенко. 21 год. От ран.”
В шпиталях на той час було чимало безладу, наприклад, 10 грудня 1854 р. із Сімферополя 700 хворих було вiдправлено взагалi без поiменного списку.
У Токмаку пораненi та хворi розмiщувалися, найвірогідніше, у приватних будинках i спеціально організованого шпиталю не було.
* * *
1855 року в містечку Большой Токмак (разом із селами Солодка Балка та Куркулак) народилося 455 дітей: 230 хлопчиків та 225 дівчаток. У шлюбі поєднались 43 пари. Померло 576 чоловік: 386 чоловічої статі (з них: воїнів 167, цивільних – 219), 190 - жіночої.
1856 рiк
За 1856 р. у мiстечку померло 444 чоловіки (з них 97 військових, 347 цивiльних), побралося 110 подружь, народилося 549 дітей. Цього року окремою графою було виділено, що з них 15 незаконнонароджених – як не згадати фольклорний образ „москаля-чарівника”.
Зростання смертностi серед цивiльного населення наполовину, в порiвняннi з минулим роком (склало 158%), викликане епiдемiями.
Загалом за цей рiк в Токмаку поховано 97 воїнів. Майже дві третини серед них були з дружин ополчення - 59 чоловiк, з них 1 сотник. З вiйськових: рядових - 29, унтер-офiцерiв – 6, юнкер – 1, матрос – 1, старший писар – 1.
У сiчнi переважна причина загибелi – наслідки поранення. Останні ж записи про смерть бійців, постраждалих від ран, відносяться до 12 січня 1856 року. Серед них зустрічаються i ратники ополчення. В лютому, квітні, червні, липні і серпні поховані лише померлі від хвороб: тифозна гарячка, понос (тобто дизентерія); також в січні, лютому, квітні – запалення легенів.
Кількість похованих 1856 року: січень - 25 чоловiк, лютий – 7, квітень – 5, червень – 28, липень – 26, серпень - 6.
1856 року в Большому Токмаку був організований шпиталь на 450 мiсць. Незважаючи на брак джерел, можна досить впевнено стверджувати, що це сталося десь на початку червня.
Ми бачимо, що в березнi i травнi записiв про померлих немає зовсiм, в квiтнi похованi лише 5 чоловiк, причому одночасно. Це свідчить, що постійного, організованого шпиталю в Токмаку до цього не було.
У червнi один запис 3-го числа, але після 11-го записи стають регулярними, через кожнi декілька днів. Така ж статистика спостерiгається i в липнi. Цi записи і вiдповiдають iсторичним вiдомостям про влаштований шпиталь на 450 мiсць. Причому, велика кiлькисть померлих 11 червня (9 чоловiк) повинна спiввiдноситись із збільшенням втрат при перевезеннi хворих на нове мiсце.
Лiквiдований же вiн був на початку серпня, останній (одиничний) запис вiдноситься до 11-го числа.
Отже, згідно нашим припущенням, регулярний шпиталь в Б. Токмаку iснував лише два мiсяцi, причому вже пiсля закінчення війни. Зважаючи на короткочасність функціонування, лiтню пору року та закінчення бойових дiй можна стверджувати, що розмiщувався вiн не в бараках, для влаштування яких у степовій зонi не було й будівельного лiсу, а в спеціальних госпітальних або в iмпровiзованих саморобних наметах.
За час iснування цього регулярного шпиталю померло 59 чоловiк. Переважали серед померлих ополченцi – 48 чоловiк. Всi вони загинули вiд епiдемiчних хвороб. Тобто, можливо, шпиталь i влаштовувався для iнфiкованих хворих. Хоча не можна виключати, що його відкриття було заплановане ще у груднi 1855 р., на виконання iмператорського указу про заснування тилових шпиталiв.
Хоча 18 травня 1856 р. в Парижі було підписано мирний договір, та страшні наслідки війни насувалися у вигляді епідемій, і до початку осені продовжували мерти солдати. Головним чином це були недосвідчені новобранці з ополчення, які напевно що пили сиру воду та їли усілякий непотріб.
Епiдемiї серед ополченців спричиняли поганi умови проживання
в зовсiм необлаштованих землянках, антисанiтарiя та неякiсна вода. Так в жовтнi-листопадi 1855 р. прибуло Курське, Орловське, Калузьке, Тульське ополчення в складi 40730 стройових, а на початок березня 1856 р. в строю було 21347 воїнiв [Богданович, 1876, с.207].
* * *
Наводимо номери ратних дружин i кiлькiсть померлих в Токмаку ополченцiв за 1856р.:
| № Дружини | 39 | 41 | 45 | 46 | 47 | 49 | 50 | 52 | 53 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 77 | 78 | 79 | 81 | 89 |
| Кiлькiсть чоловiк | 1 | 1 | 1 | 2 | 2 | 3 | 1 | 1 | 2 | 8 | 6 | 5 | 6 | 4 | 5 | 6 | 1 | 2 | 1 | 1 |
У списках позначено, що дружини №№ 70, 71, 72, 73, 74, 77 вiдносились до Калузького ополчення, тобто бiльшiсть з загальної кiлькостi похованих 1856 року в Токмаку ратникiв (щонайменше 35 чоловiк) належали до цього ополчення. Інші номери дружин не ідентифіковані.
* * *
Усього за 1854-1856 роки поховано, якщо виключити три записи, якi здаються подвійними, 281 воїна. З них 190 вiд ран, 91 вiд хвороб.
Ніяких могил часів Кримської війни в Токмаку поки що не знайдено 62.
У списках похованих представлені назви 41 піхотного полку, двох лейб-гвардійських та двох кавалерійських полків, матроських екiпажiв („морська пiхота” із затоплених кораблiв).
Нагадаємо, що піхотний полк тоді по штату мав 4 тис. чоловік, фактично складався з 2,5-3,5 тисяч воїнів. У полку було 4 батальйони. Батальйон складали 4 роти, кожна ділилася на 2 взводи. У взводі було 2 напіввзводи, а в них 2 відділення [Бестужев, 1956].
Легкі стрілецькі єгерські полки, утворені наприкінці ХVІІІ ст. використовувались в авангарді, розвідці, прикритті кавалерії та артилерії.
Призовний вік становив 20 років, строк служби – 25 років. Але в Севастополі, за царським указом, під час бойових дій 1 місяць зараховувався за 1 рік.
Звернемо увагу на те, що за два воєннi роки пiвтора сторiччя назад, незважаючи на лихолiття та епiдемiї, населення Токмака виросло на 438 чол. В реальностi ця цифра була ще бiльшою, бо не врахована демографiя протестантської (нiмецької) людності округи та iудейського (єврейського) населення містечка63.
В краєзнавчих працях можна зустріти висновок, що у Запорiзькому краї в роки Кримської вiйни „рiзко зменшилась кiлькiсть населення в результатi голоду, iнфекцiйних захворювань” [Єременко, 2006, с.89]. Ця теза, що виглядає на перший погляд нiбито вiрогiдною, при статистичних спостереженнях не знаходить пiдтвердження на прикладi Токмацького регiону i викликає сумнiв в цiлому.
Українське населення в складi вiйськових частин Россiйської iмперiї
Зазначимо, що «місто россійської слави» захищало військовозобов’язане населення усієї багатонаціональної імперії. Від рекрутських наборів були звільнені лише німецькі колоністи, кримські татари та ногайці.
Серед похованих в Б. Токмаку бійців, можливо, що був бiлорусом Подiвашиков. Iоан Христич, скорiше за все, волонтер грецького полкy, можливо, серб за нацiональнiстю. Iгнатiй Людвиг – якогось нiмецького походження.
Зрозумілим є те, що без особливого ентузiазму в своїй масi вiдносилось до вiйни населення пiдкореної Россiєю Польщi. Так офiцер штабу генерала Левицького наводить кiлькiсть дезертирiв у Кримськiй армiї – 158 чоловiк, зазначаючи, що з них 51 «уроженцы Царства Польского» [ГИМ, ОПИ, ф.431, оп.1, д.120, с.62] 64.
Є відомостi про участь у вiйнi єврейського iудейського населення, для якого вiйськову повиннiсть ввели 1827 року. В складi тiльки Чорноморського флоту на 1854 рiк нараховувалось 1410 євреїв, всього ж в боях їх брало участь приблизно 2,5 тис. чоловiк. Близько 500 солдат-iудеїв при оборонi Севастополя загинули. На їхній могилi був встановлений обелiск з написом на россiйськiй мовi та iвритi: «Памяти еврейских солдат, павших за Отечество при обороне Севастополя во время войны 1854-1855 г.г.»/
У метричних книгах Б.Токмака серед похованих воїнiв чисельно переважають росciйськi прiзвища. Але незаперечним фактом є те, що в практичному здійсненні завоювання та наступного вiдстоювання Приазов’я i Криму український народ брав значну участь. Так i при оборонi Севастополя пiд час Схiдної вiйни етнiчне українське населення доклало чималих зусиль до перемоги над ворогами.
Воїни українського походження складали досить вагому частину оборонців Севастополя. В згадуваному вище рукопису офiцера генштабу в якостi епiграфа наводиться прислiв’я, напевно, з армiйського фольклору україномовних бiйцiв: «Що було – бачили, що буде – побачимо» - жива риска тогодення [ГИМ, ОПИ, ф.431, оп.1, д.120, с.40].
Переважно українцями були моряки – найкраша складова севастопольського вiйська, це зазначали всі історики Кримської війни. Під час оборони матроси, зняті з кораблів, – прообраз майбутньої морської пiхоти (їх було близько 20 тис.), вважали солдат за нізащо. На флоті відношення до нижчих чинів та бойова підготовка були дуже відмінними від сухопутних частин.
„Який славний дух у матросiв! Як багато вищi вони наших солдат!” – перебуваючи в квiтнi 1855 року в Севастополi, писав Л.Н.Толстой [1983-б, с.143].
Особливою повагою користувався в матроському середовищі адмірал Павло Степанович Нахімов. „Матроси називають його Нахімєнкой-безшабашним, щоб більше походило на матроське прізвище” – повідомляв в своєму листі росcійський офіцер до командуючого армією.
В цілому ж боєздатнiсть та моральний стан солдатів россiйської армiї були вкрай низькими: «Солдат – бранное поносное слово в устах нашего народа, солдат – существо, движимое одними телесными страданиями, солдат – существо грубое, грубеющее еще более в сфере лишений, трудов и отсутствия оснований образования, знания образа правления, причин войны и всех чувств человека.» [Толстой, 1983, с.400].
«В бою, когда сильнее всего должно бы было действовать влияние начальника, солдат столько же, иногда боле, ненавидит его чем врага; ибо видит возможность вредить ему. Посмотрите, сколько русских офицеров, убитых русскими пулями, сколько легко раненных, нарочно отданных в руки неприятелю, посмотрите, как смотрят и как говорят солдаты с офицерами перед каждым сражением: в каждом движении, каждом слове его видна мысль: «Не боюсь тебя и ненавижу.» [Толстой, 1983, с.401].
* * *
Необхiдно враховувати, що матроси, серед яких переважало мiсцеве таврiйське населення, завдяки бiльшiй боєздатностi та спроможностi виживати в бою, в порiвняннi з солдатами повиннi були гинути в дещо меншiй кiлькостi, що вiдобразилося, за нашим припущенням, i на статистицi регiстрацiй загиблих в церковних книгах. Так з морякiв в Б.Токмаку був похований лише один – матрос 13 екiпажу Роман Нiкульський .
Журналіст М.П. Сокальський [1856, с.225-232] записав розповідь матроса Галіщенка з Севастополя, де той зокрема говорить: „Отчего матросы так что хвабрость имеют и добре действуют? Через то, что одна нация, все больше малороссияне, друг дружки всегда помощь дает... Ведь так, что он [cоюзники] и в вестниках своих отписал, что кабы, говорят, не матросы, нам бы легче было.”
Серед списків похованих в Токмаку бійців зустрiчаються такі українськi прiзвища: Гавриленко, Харченко, Проценко, Буценко, Пархоменко, Завагулiй, Клиценко, Тимченко, Бондаренко, Галушка, Кисивид, Кмященко, Тютюников, Хмельницкий, Прошенко, Зубаренко, Невловин, Покравконь, Фроленко, Лобода, Царенко, Череватюк, Зибенко, Купка, Горбатенко, Янгольский, Каменко, Лысенко, Ковальчук.
Треба також взяти до уваги, що українськi за формою словоутворення та виникненням основи прiзвища в цей перiод поступово русифiкувалися при записах канцеляристами65.
* * *
Захист північного узбережжя провадило Азовське та Чорноморське козацтво, останнє мало статус окремого корпуса. З лютого 1854р. по липень 1855 р. оборонними силами на берегах Азовського моря командував генерал-ад’ютант, наказний атаман Вiйська Донського М.Г. Хомутов. З липня 1855р. вiн керував забезпеченням захисту узбережжя Азовського моря, Керченської протоки та гирла Дону.
Серед похованих в Токмаку є козаки Чорноморських батальйонiв: Стельмах, Брiтiлов, Дорошенко, Протопавлов, Латун. Троє з них 8-го батальйону, один – 15-го.
На початку червня 1855 р. 8-й чорноморський козачий батальйон в записах метричних книг Успенської церкви позначений вже як „напiвбатальйон” – можливо, в зв’язку з великими втратами особового складу. Цей 8-й пiший батальйон пiд командуванням полковника I.Беднягiна особливо вiдзначився при захистi Севастополя [Ратушняк, Фролов, 1994, с.9].
Чорноморське козацтво було утворено 1787 року за розпорядженням намісника Новоросійського краю князя Потьомкіна новопризначеними секунд-майорами Сидором Білим та Антоном Головатим із залишків запорізьких козаків (колишнх запорожцiв було близько 30% складу) та усіх бажаючих вольних людей. Дозволялося вступати також і державним селянам. Втім, крiпакiв-втікачів прикривали і за традицією приймали, даючи їм нове прізвище.
Ці козаки були поселені на Кубані, де в сутичках з мiсцевими народами зберiгали навички запорозького бойового мистецтва. «Військо вірних козаків чорноморських», як воно називалося в тогочасних документах, трималося старих традицій і звичного побуту, для спiлкування використовувалась українська мова66.
Під час Кримської війни чорноморцi обороняли східну частину Приазов’я. В Севастополі вони виконували функції польової розвідки – славнозвісні «пластуни» [Авраменко, Фролов, Чумаченко, 2007, с.364-394; Короленко, 1874].
Iсторiя Азовського козачого вiйська така: 1828 року 212 сiчових козакiв та 578 душ некозачого стану на чолi з кошовим отаманом Йосипом Гладким, всупереч бажанню бiльшостi козакiв повернулися до Россiї з Задунайської Сiчi. Розпорядженням вiд 27 травня 1832 року було створено Окреме Запорiзьке вiйсько. Воно отримало землі в «Бердянськiй пустошi» та назву Азовського. Власником землi виступало вiйсько, козаки – користувачами.
Окрiм козакiв Задунайської Сiчi до Азовського вiйська були записанi мiщани Петровського посаду, казеннi (державнi) селяни Новоспаського селища 67 та козаки з Чернiгiвської губернії. Загальна кiлькiсть їх складала 2319 душ обох статей [Скальковський, 2003, с.571-591].
За Кримську вiйну Азовське вiйсько отримало Георгiївський прапор з написом «За храбрость и преданную службу Азовского козачьего войска против французов, англичан и турок в 1853, 1854, 1855, 1856 годах».
На 1 сiчня 1856 р. особовий склад Азовського козацтва нараховував 1926 козакiв та офiцерiв. [Маленко, 1999].
У Токмаку поховано 13 чоловiк Азовського полку, серед них один обер-офіцер – Павло Степанов, 1814/1815 р. народження.
Ми не певнi, чи був цей полк складений саме з козакiв Азовського вiйська, що потребує уточнення. Лiквiдовано Азовське козацтво було пiсля Кримської вiйни. В 1862-1866 роках 48% населення Азовського вiйська (5244 чоловiк) було переселено в Кубанську область. Козацьке формування лiквiдовувалося. В основi знищення цього останнього осередку українського козацтва в днiпро-азовському регiонi лежали насамперед етнiчнi чинники.
* * *
Згадаємо також i трагічну постать Михайла Чайковського - прямого нащадка гетьмана Івана Брюховецького (по лінії матері), та його побратимів, яким судилося воювати на протилежному боці, в армії союзників. Він з козаків, що свого часу втекли до Туреччини від утисків Росcійської імперії, сформував загін з восьми сотень (усього 600 чоловік), який воював у складі турецького війська. 1853 року козачий загін на Дунаї займався розвідкою, сторожовою службою та супроводжував обози. На англійського комісара козаки справили враження найкращої частини турецької кавалерії.
Є.В. Тарлє [1950, т.2, с.15, 18] писав за Чайковського, як про „часом зовсім особливого, оригінального типу українофіла, який мріяв про якусь особливу польсько-українську козацьку республіку.”
Цілком може бути зрозумілим їхнє неприйняття Россiйського загарбання, яке зруйнувало самоуправлiння на Гетьманщинi та знищило 1775 року Запорозьку Січ 68, ликвiдувало козацьке прото-фермерське землеволодіння, передало iмперським можновладцям величезнi територiї та заклало засади рабського закрiпачення вiльного населення.
Край пiсля закiнчення війни
18 травня 1856 р. в Парижі був пiдписаний мирний договiр i до кiнця червня союзнi вiйська залишили захопленi ними мiста на узбережжi Криму. Здача союзниками захопленого Севастополя i прийом мiста вiдбулися 23 червня 1856 р. [Маркевич, 1994, с.217].
Від Схiдної вiйни Англія та Франція мало що отримали, невигідно склалася ситуація i для Туреччини. Найбільше вигадали в новій політичній ситуації Сардинія та Прусія.
Складається враження, що Англiя i Францiя пiд час вiйни були більше заклопотанi не перемогою над Россiєю, а тим, щоб з цiєї перемоги не скористалася iнша сторона. Тобто рівновага полiтичних сил була такою, що французи завдяки традицiйним протиріччям з Англiєю виявились чи не ближчими до россiян, нiж до англійцiв 69. Те, що перемогу прийшлося б дiлити, призвело до того, що в результатi i в вiйськовому, i в дипломатичному планi Росcія значно виграла. Безглузда стратегiя союзникiв у Криму фактично показала, що ворожнеча всерединi їхнього табору була не набагато меншою, нiж мiж цим союзом та Россiєю.
Хоча фактично імперія зазнала поразки, але майже не втратила територій, позбувшись тільки Подунав’я, яке відійшло до Молдавського королівства, та ще права тримати на Чорному морі військовий флот. Але останнiй пункт був скасований вже через 15 рокiв.
Iмператор Александр II «об’явив всенародно» в манфестi з приводу закiнчення вiйни:
«Будущая участь и права всех Христиан на Востоке обеспечены. Султан торжественно признает их, и в следствие сего действия справедливости, Империя Оттоманская вступает в общий союз Государств Европейских 70. Россияне! Труды ваши и жертвы были не напрасны. Великое дело свершилось, хотя иными, непредвиденными путями и МЫ ныне можем с спокойствием в совести положить конец сим жертвам и усилиям, возвратив драгоценный мир любезному отечеству НАШЕМУ. Чтоб ускорить заключение мирных условий, и отвратить, даже в будущем, самую мысль о каких-либо с НАШЕЙ стороны видах честолюбия и завоеваний, МЫ дали согласие на установление некоторых особых предосторожностей против столкновения НАШИХ вооруженных судов с Турецкими в Черном море и на проведние новой граничной черты в южной ближайшей к Дунаю части Бессарабии. Сии уступки не важны в сравнении с тягостями продолжительной войны и с выгодами, которые обещает успокоение Державы от Бога НАМ врученной.» [Киевские губернские ведомости. – 1856. - №15].
Таврійський край почав швидко відновлюватись після лихоліття. З пiдписанням миру уряд i адмiнiстрацiя Новороссiйського краю, i зокрема Таврiйської губернiї займалися питаннням винагороди населення за збитки у воєнний час. Проводились якiсь компенсацiї.
Зокрема для Бердянського округу в Большой Токмак доставлено 1000 пар волiв, якi призначалися для роздачi селянам. Звичайно i тут не обiйшлося без зловживань i хабарництва [Маркевич, 1994, с.224-225].
Пiдраховано, що пiд час вiйни пожертвувано населенням Таврiйської губернiї тільки грошима 41422 р. 84 ¾ к. серебром.
* * *
Станом на 1855-56 р.р. в Бердянському уїзді помiщичих селян було 2049 душ. На 1857 р. було 2138 душ помiщичищих, 86242 державних селян, колонiстiв 19087.
У Ногайську проживало «дворян 27, разночинцев 3, священнослужителей 3, отставных солдат 5, кантонистов 6, купцов
3 гильдии 340, мещан 1650, дворовых людей 16, козаков 18, колонистов 14, иностранцев 78, помещичьих крестьян 63, нижних чинов 4, всего 2241 душа, в том числе евреев 50 душ.»
«В Орехове: купцов 3 гильдии 10, мещан христиан 267, евреев 90, разночинцев 242, иногородних евреев120 душ».
«В Мелитополе: купцов 3 гильдии 821 душа, мещан 287 душ, разночинцев 9, евреев 199.»
«В Бердянске: мещан 2830 душ, разночинцев 1137 душ, евреев 75 душ, караимов 8, купцов первой гильдии 32, второй 7 и третьей 165 душ» [Маркевич, 1994, с.244-245].
У перелiчених мiстах бачимо вже досить велику частку єврейського населення. Мабуть подiбна дeмографiя була i в Токмаку.
У Таврійськiй губернiї на 1858р. серед 687343 жителiв нараховувалось 12061 євреїв, тобто на 100 чоловiк населення 2 єврея. Для порівняння, в Київський губернiї 11 євреїв на 100 чол., а в Херсонський – 8. „Евреи недавно только получили право проживать на известных условиях во всех частях империи и в несколько лет уже успели проникнуть повсюду. Встречаются они до сих пор преимущественно в городах. В Западном крае, в Малороссии и Новороссии число их очень значительно.” [Статистические таблицы, 1863, с.245-246].
На 1856 р. в уїздному городi Бердянську проживало 9702 чол., в заштатному городi Ногайську 2104 чол., в з.г. Орєховi 4263 чол., в уїздi (селах та колоніях) 123226 чол. Загалом населення Бердянського уїзду складало 139295 чоловiк.
Коней нараховувалось 28113, рогатої худоби 91403, овець 316951, свиней 16307, верблюдів 699. [Статистические таблицы, 1858, с.130-131].
Ось що повідомляв про повоєнний Бердянськ дописувач газети «Одесский вестник» Вл. С. : «Город наш, тоже достаточно претерпевший, хотя, может быть, и несколько менее других соседних приморских городов, и от огня, и от неприятельских ядер и бомб, ныне, при попечительном и вполне благонамеренном управлении временного начальника города, заслуженнаго полковника Дельво, понемногу оправляется, и можно смело надеяться, что при подобном попечении и правительства, и назначеннаго от него начальника чрез год останется, вероятно, весьма не много следов неприятельскаго сюда вторжения» 71. [«Юне мiсто», 2007, с.234].
1856 року з дна моря бiля Бердянська було пiднято гармату корабля «Боец», вона була встановлена в мiському скверi 72.
По закiнченні війни лiквiдувалися тиловi склади: „Косы, грабли, вилы, молотки и пр. сложенные в провиантских магазинах в Симферополе, Перекопе и Большом Токмаке, в марте 1857 г. назначены были в продажу. Выручено было за эти предметы ... в Токмаке 97 р. 65 к. ... ” [Маркевич, 1994, с.172].
* * *
Нещодавно я сфотографував двопудову гирю, виковану з використанням гарматного або мортирного 8-дюймового снаряду, яку вiдшукав в Токмаку на металобрухтi збирач старожитностей Олександр Конюхов (вона зображена на першій сторінці). Досить вiрогiдний час її виготовлення – найближчi роки пiсля закінчення Кримської війни, коли населення скуповувало рiзнi матерiали, що залишились пiсля бойових дiй.
Безпосередньою iлюстрацiю до цього є наведена письменником Г.П. Данилевським розмова двох приазовських помiщикiв (один з них німецький колонiст з-пiд Орiхова), якi зустрілися в степу на дорозi поблизу Мелітополя:
„... а теперь еду купить, коли придется, с торгов, в Николаеве наши бывшие батареи, то есть разный хлам с севастопольских батарей: дерево, обшивку, брусья, а пожалуй, и чугун. Наше дело коммерческое, что попадет под руку, всем торгуем. Ничем не пренебрегаем и времени не упускаем” [Данилевский, 1983, с.26].
Нагадаємо, що дiя цитованого роману «Беглые в Новороссии» вiдбувається наприкнцi 1850-х рокiв. В цей час Г.П. Данилевський за дорученням Вел. кн. Константина Нiколайовича знаходився разом з iншими письменниками в Приазов’ї із завданням вивчати мiсцевий побут та описати пiвдень Россiйської iмперiї. Два його романи, cтворенi на матерiалах зроблених спостережень, вiдзначаються точнiстю (жанр «хyдожньої етнографiї») i є цiнним iсторичним джерелом, що передає живий дух епохи.
I згаданий уривок був документальним польовим записом етнографа, вствленим в текст роману, а не письменницькою фантазiєю. Можна спробувати перевiрити це наспiр, знайшовши відповдні звiти тiєї експедицiї, якi повиннi зберiгатися десь в архiвах, можливо, в особистих фондах Данилевського 73.
* * *
Для Приазов’я чи не головним наслідком Кримської війни стало остаточне переселення ногайців – останнiх представників з череди тюркських, монгольських, а також i угорських народiв, якi протягом усього середньвiччя насувалися перiодичними хвилями зi східних степiв у Надчорномор’я 74.
Цей народ складав кілька окремих родових об’єднань і був досить відмінним від кримських татар за самосвідомістю, зовнішнім виглядом, побутом та типом господарювання. Назву вони отримали за ім’ям впливового воєначальника Золотої Орди Ногая.
1770 р. ногайцi прийняли россійський протекторат, отримавши статус «союзних орд». Наступного року їх вже переселили по той бiк Кубанi.
Маніфестом від 8.04.1783 р. татарам і ногайцям пiсля прийняття присяги була «дарована» охорона та захист особи, майна та релігії, в правах вони урівнені з россіянами. Але вигоди від цього урівнення виглядають досить сумнівними, враховуючи існування в Россії кріпацтва, обмеження громадянської свободи та здирства чиновникiв.
У подальшому з причин внутршнiх чвар та погiршення вiдноcин з россiйським урядом, викликаним намiрами переселити ногайцiв в уральськi степи, вони почали мiгрувати в турецькi землi на лiвобережжi Кубанi.
Щоб припинити цей рух, 1790 року 3 тисячi ногайцiв, якi ще залишились, були переселенi на р. Молочну.
Перша масова еміграція татар до Туреччини відбулася після россійсько-турецької війни 1787-1791 р.р. Так 1791 року виїхало близько 100 тис. населення з узбережжя та гiрського Криму, залишилось 70-80 тис. Степових татар та ногайців за кордон тоді не випускали.
1801 року статус ногайцiв на р. Молочнiй був визначений утворенням в їхньому середовищi козачого вiйська. Воно складалося з двох полкiв по 500 чоловiк кожний. Лiквiдовано це тюркське козацтво 1804 р. [Грибовский, 2001; 2006]
З останньої чверті XVIII cт. межування подніпровських та надчорноморських земель, захоплення їх можновладцями та різними авантюристами набуло характеру лихоманки, коли зловживання, беззаконня, невизначенiсть та заплутанiсть самого законодавства, підкуп чиновників та безлад в обліку земель були повсякденними явищами [Бойко, 1997, с.15-64]. Привласнення запорозьких козацьких та частини ногайських земель, зазіхання на те, що було залишено в користування (а не у власнiсть), навряд чи викликало у ногайського населення відчуття стабільності та безпеки.
Ногайці на середину ХІХ ст. покинули кочовий спосіб життя і осіли біля землі. Вони звільнялись від призову на військову службу та від обов’язку надавати помешкання для постою солдат.
Їхні аули були розташовані на території сучасних Мелітопольського, Бердянського i Приморського районів. Аули мали вигляд скупчення безсистемно розміщених мазанок та напівземлянок. Що стосується їхньої присутності в межах Токмацького району в першій половині ХIХ століття, то ніяких достовірних залишків масового осілого проживання тут ногайців, здається, поки що не відомо.
Ще до початку війни серед татар і ногайців ходили чутки про прихід французів, які повернуть владу ісламу в Криму. Підозрювані в неблагонадійності висилалися до північних губерній, що, звичайно, викликало ще більшу ненависть місцевого населення.
Достеменно відомо, що обговорювалися варіанти масової депортації татар з місць їхнього проживання в Єкатеринославську, Херсонську губернії, або в Семипалатинську область (Казахстан). З початком бойових дій татари в основній масі почали ставитись до Россії відверто вороже, вже під час війни почалося переселення їх до Туреччини. Втім, частина татарського населення допомагала россійським військам.
Восени 1854 р. ногайці клопотали про прийнятя від них пожертвування, виражали жаль з приводу дій своїх єдиновірців і просили «не вважати їх нарівні з татарами». 11 жовтня вони «благосклонно прийняті» князем Меншиковим і заявили про пожертву 1000 голів рогатої худоби. Була «виражена Высочайшая благодарность». [Маркевич, 1994, с. 92-93]
Після підписання миру до татар ставились з підозрою, чиновники місцевої адміністрації всіляко їх притискали, було також чимало бажаючих нажитися на їхніх землях.
1859-60 року в Бердянському уїзді на зимівлю зупинилися кавказькі ногайці в кількості 16 тис. чоловік, які отримали дозвіл на переселення до Туреччини i рухались туди зi своїм майном. Це переселення, більш за все, було пов’язано з близьким закiнченниям Кавказької вiйни. Безперечно, що їхній приклад повинен був вплинути на настрої приазовських ногайців.
Масовий характер еміграція набула в 1860-63 роках. З Криму виїхало 135477 чоловік, що складало дві третини татарського населення, а з ногайцями, що жили в Бердянському уїзді - близько 180 тис.
Ногайців же в Приазов’ї проживало 46229 чоловік, тобто виїхали вони майже всі. Масштаби еміграції вразили як Туреччину, так і Россію. Зрештою, остання почала ставити різні бюрократичні перешкоди до виїзду 75.
Доля ногайського народу виявилась такою ж трагічною, як і доля американських індіанців. Взагалі історичні процеси в степовій частині на двох континентах в загальних рисах досить тотожні. За виключенням того, що нащадки індіанців вважаються постраждалим корінним населенням і одержують соціальні пільги, а в минулому Приазов’я вельми туманно згадується, що «колись ці землі тимчасово належали ногайцям».
Край за результатами еміграції татар і ногайців втратив багато робочої сили, велика територія виявилася повнiстю спустошеною. Полишені землі було вирішено заселити колоністами. Саме на початку 1860-х років як наслідок масового виїзду ногайців засновані в спустілому степу болгарські колонії Приазов’я. Цi села часто влаштовувались на мiсцi покинутих ногайських аулiв. Болгари переселялися з Подунав’я, яке відійшло за мирною угодою від Россії до Молдавського королівства, оскільки зазнавали там економічного тиску від нової влади.
Незначна кількість емігрантів побажала повернутися з Туреччини і отримала на це дозвіл. Поверталися головним чином ногайці, і поселені вони були вже не в Приазов’ї, а в степовому Криму. Причому поселення на казенних (державних) землях було заборонено і можна було селитися лише на поміщичих землях [Маркевич, 2003, с.167-182], а це означало особисту та економічну залежність і чергові утиски в майбутньому.
* * *
Вiйна, та ще й не переможна, логiчно вела до невдоволення в суспiльствi, де є верстви населення, чиї iнтереси нагло потураються. Найсуттєвiшим результатом Кримської вiйни можна вважати саме змiни в свiдомостi народу та зростання активнoстi населення. Значнi маси людей, якi брали участь в бойових дiях чи були їх свiдком, бачили наслiдки боїв, вже не мали психологічних тормозiв перед активною дiяльнiстю при захистi своїх природних людських прав на життя. Ця внутрішня готовнiсть пригнобленого населення до антиурядових дiй разом з доступнiстю зброї, пiдвели до того, що з вiдмiною крiпацтва далi тягнути вже стало неможливо. Саме завдяки реальнiй перспективi массового бунту «стала зрозумiла» для уряду необхiдність реформ, зокрема змiна iснуючого порядку власностi на землю та лiквидацiя крiпацтва, як рiзновида рабської праці. Система крiпацтва була досить принадною, вигiдною безпосередньо, без зайвих зусиль i навряд чи б стали вiдмовлятися вiд неї тiльки нiбито завдяки не досить вдалому закiнченню вiйни, якa показалa необхiдність реформ.
Помiщику можна було сидіти десь у Баден-Бадені, а управляючий збирав з селян-крiпакiв «податки», вiв господарство та продаж отриманих продуктiв. Помiщик приїздив раз на рiк, щоб забрати грошi та вiдпочити серед природи в своєму маєтку. Та перед дворянством постав «выбор резни или нищеты» [Толстой, 1983-а, с.410]. Як висловився імператор Александр II, селяни отримали б землю та волю або «знизу», тобто самi захопили її, або «зверху» - шляхом проведення реформ 76. Цей вираз добре відомий завдяки тому, що був процитований в ленінській статті і звідтіля потрапив до усіх підручників.
Поступовий процес змiни порядку земельної власностi та лiквидацiї крiпацтва почався саме тому, щоб запобiгти масовим антиурядовим дiям. Кримська вiйна психологiчно пiдготувала селян до активних виявiв невдоволення. Цьому сприяла i доступнiсть зброї пiсля бойових дiй. Якби не реальнй ризик народного бунту, реформи «демократичним шляхом» проводились би ще десятилiттями.
Також «європейська» Россiя, як вона себе позицiонувала, пiсля не дуже вдалої вiйни повинна була в мiжнароднiй полiтицi прислухатися до вимог тогочасних «європейських стандартiв» суспільної организацiї та стати на шлях вiдмiни рабської системи крiпацтва.
У зв’язку з цим згадаємо, що ще за півстоліття до реформ кріпацтво в Россії збирався скасувати Наполеон, хоча історіографія й намагається це інколи заперечувати. І неоднозначність політичних подій полягає інколи в певній суперечності здавалося б безсумнівних звершень етнічної історії та прогресивного поступу на складному та заплутаному шляху розвитку людства.
Додаток 2.
Список вiдомих населених пунктiв Приазов’я-Подніпров’я, де розташовували поранених 77
Бердянський уїзд
Андріївка, село на р.Кільтічія - с., Бердянський р-н. Колишній аул Канжегали.
Астраханка, село – с., Мелітопольський р-н.
Большой Токмак, село на правому березі р. Токмачка – м., Токмацький р-н. Засновано 1784 р.
Нейгофнунг, колонія – зараз територія с. Осипенко, Бердянський р-н.
Ново-Василівка, село на лівому березі р. Берда – с., Бердянський р-н.
Новоспаське, село на лівому березі р. Берди – також зустрічається написання «Новоспасівка», с. Осипенко, Бердянський р-н.
Чернігівка, село у верхів’ях р. Токмачка – селище міського типу, Черніговський р-н. Засновано 1783 р.
Мелітопольський уїзд
Білозерка, село на правому березі р. Білозерка – с. Велика Білозерка, зараз райцентр. Засновано 1783 р.
Велика Знаменка, село в гирлі р. Білозерка, лівий берег – с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський р-н. Заснована 1780 р.
Гальбштадт, колонiя – м. Молочанськ, Токмацький р-н. Заснована 1804 р.
Мала Знаменка, село в гирлі р. Білозерка, правий берег – давня козацько-чумацька назва – Кам’янка. Зараз м. Кам’янка-Дніпровська, Кам’янсько-Дніпровський р-н. Засновано 1786 р.
Михайлівка, село - селище міського типу, Михайлівський р-н. Виникло на поч. ХІХ ст. внаслідок злиття кількох хуторів.
Мунтау, колонія на лівому березі р. Молочна – зараз південна частина м. Молочанська, Токмацький р-н. Заснована 1804 р.
Пришиб, село на правому березі р. Молочна – зараз північна частина м. Молочанська, Токмацький р-н.
Тігенгаген, колонія на лівому березі р. Молочна – с. Левадне, Токмацький р-н. Заснована 1805 р.
Шенау, колонія на лівому березі р. Молочна – с. Долина, Токмацький р-н. Заснована 1804 р.
Лiтература
Авраменко А.М., Фролов Б.Е., Чумаченко В.К., 2007. Козацьке вiйсько на Кубанi. // Icторiя українського козацтва: Нариси: У 2 т. – К.
Бестужев И.В., 1956. Крымская война. – М.
Богданович М.И., 1876. Восточная война 1853-1856 г.г. – Т.4. – СПб.
Бойко А., 1997. Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Частина 1. Аграрні відносини. - Запоріжжя.
Гребiнка Е.П., 1981. Твори у трьох томах. – т.2. – К.: «Наукова думка».
Грибовский В.В., 2001. Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна ХVІІІ – ХІХ століття. - Запоріжжя.
Грибовский В.В., 2006. Ногайськi орди Пiвнiчного Причорномор’я у XVIII – на початку XIX столiття. - Автореферат дис. канд. iст. Наук. - Запоріжжя.
Данилевский Г.П., 1983. Беглые в Новороссии. Воля. Княжна Тараканова. – М.
Єременко М., 2006. Край шляху Муравського... : Нариси з iсторiї Чернгiвського району. – Запорiжжя.
Иллюстрация. Всемирное обозрение 78. – т.2. – Петербург, 1858.
Короленко [П.П.], 1874. Черноморцы. – С-Пб.
Маленко Л.М., 1999. Козацтво Пiвденної України в першiй половинi XIX ст.: Азовське козаче вiйсько. – З.
Маркевич А.И, 1994. Таврическая губерния во время Крымской войны по архивным материалам. // Известия Таврической ученой архивной комиссии. - № 37. Симферополь, 1905. – Симферополь.
Маркевич А.И, 2003. Переселение крымских татар в Турцию в связи с движением населения в Крыму. // Східний світ. - №1.
Міста та райони Запорізької області. Статистичний щорічник за 2004 рiк. – Запоріжжя, 2005.
Міста України. - 2004. – К.
Морачевський Ф. До Чумака, або вiйна Ягло-Хранцузо-Турецька у 1854, 55 и 56 роках. // Киевские губернские ведомости 79. - 1856, №28, ч.2.
Наумова Ю.А., 2006. Санитарно-медицинские средства и потери русской армии в Крымскую войну. // Вестник Московского университета. Сер. 8. История. - №5.
Орехова Л.О., Васильєва Д.К., Орехов В.В., Орехов Д.В. Кримська Іліада. Східна війна 1853-1856 р.р. очима сучасників. Події, судження, долі. – Сімферополь: Таврія, 2004.
Пирогов Н.И., 1959. Севастопольские письма и воспоминания. – М.
Ратушняк В.Н., Фролов Б.Е., 1994. Участие черноморских казаков в обороне Севастополя 1854-1855 г.г. // Восточная (Крымская) война 1853-1856 г.г. и оборона Севастополя. – Тез. докл. конф. – Севастополь, 1994.
Скальковський А.О., 2003. Iсторiя Нової Сiчi, або останнього Коша Запорожського. – Дніпропетровськ.
Сокальський А., 1856. Жизнь на севастопольской батарее. Рассказ матроса Галищенко. // Современник. - № LV [55]. – СПб.
Статистические таблицы, 1858. Статистические таблицы Российской империи за 1856-й год, составленные и изданные по распоряжению министра внутренних дел, Статистическим отделом Центрального статистического комитета. – СПб.
Cтатистические таблицы, 1863. Cтатистические таблицы Российской империи, издаваемые по распоряжению министра внутренних дел, Центральным статистическим комитетом. Выпуск второй. Наличное население империи за 1858 год. – СПб.
Таран Л.Я., 2005. Достойнi поклонiння. // Газета «Вiсник Токмаччини». – вiд 2.06.2005 р.
Тарле Е. В., 1944. Крымская война: в 2-х т. — М.-Л.: 1941-1944.
Тарле Е.В., 1950. Крымская война: в 2-х т. – М.-Л.
Тихонов А.К., 2007. Єврейські погроми 1881 р. в українських губерніях Російської імперії. // УIЖ. – №6.
Толстой Л.Н., 1983. [Проект о переформировании армии]. Собрание сочинений. В 22-х т. – т.16. – М.: Худож. лит.
Толстой Л.Н., 1983-а. [Записка о дворянском вопросе]. Собрание сочинений. В 22-х т. – т.16. – М.: Худож. лит.
Толстой Л.Н., 1983-б. Дневники. 1847-1894. Собрание сочинений. В 22-х т. – т.21. – М.: Худож. лит.
Фомин А.М., 2006. Европейские державы в борьбе за Святую землю (Религиозный аспект ближневосточной политики России и Франции от Крымской войны до начала ХХ в.) // Вестник Московского университета. Сер. 8. История. - №3.
Чайка О.В., 2005. Медицинская помощь и санитарные службы в г. Александровске в конце XVIII-начале XX века. // Музейний вiсник. Щорiчник Запорiзького обласного краєзнавчого музею. - №5. – З.
«Юне мiсто», 2007. Лiтопис iсторiї Бердянська очима кореспондентiв «Одеського Вiстника» (1827-1860 р.р.) // Упорядники: I.I.Лиман, А.М.Пiменов. - Бердянськ - Ростов-на-Дону: «Тандем – У».
Архiвнi матерiали
Вакуленко Г.А. О прошлом нашего города. – 2000 г. // Архiв автора.
ГИМ, Отдел письменных источников, ф.431, оп.1, д.120.
ДАЗО, ф. 246, оп. 1, сп. 146.
ДАЗО, ф. 246, оп. 1, сп. 148.
ДАЗО, ф. 246, оп. 1, сп. 161.
Список скорочень
ДАЗО – Державний архiв Запорiзької областi.
ГИМ,ОПИ – Государственный исторический музей, Отдел письменных источников.
IA AН УРСР– Iнститут археологiї Академiї наук УРСР.
РГАЛИ – Российский государственный архив литературы и искусства.
РНБ – Российская национальная библиотека.
ТКМ – Токмацький міський краєзнавчий музей.
УIЖ - Український історичний журнал.
ЦДАК – Центральний державний архiв Криму.