Вы здесь: ГлавнаяКлуб "Литератор" - ТокмакВ. Абаза - блогВ. Абаза 1 - Клуб "Литератор" - Токмак

Клуб "Литератор" Токмак -
Абаза Вячеслав (1 стр.)

 

Мы шли по осеннему парку. Я и Жизнь. Я немного отставал, любуясь танцующей походкой и стройными ножками. Под ногами шуршала осенняя листва.

- Эй, постой!- сказал я однажды.

Жизнь остановилась и обернулась, призывно улыбаясь . . .

Выругавшись, разворачиваюсь и иду в противоположную сторону . . .

6.07.2000г.

 

ПОДОРОЖНІЙ.

 

Тук-тук-тук! Серце повільно відбиває кроки. Це – мандрівник, подорожуючи внутрішніми шляхами, стукотить стертими підборами. Шукаючи щось, він блукає покрученими стежками твоїх нутрощів, інколи здіймаючи пил в провулках пам’яті. Треба лише покласти долоню на ліву половину грудей і одразу уявляєш зігнуту, самотню постать, що жваво прямує кудись, спираючись на дерев’яну палицю і щоразу поправляючи неслухняну торбинку з черствим хлібом. Інколи він прискорює кроки і треба гадати, може це кохання? Чи налякавшись від чогось, тікає? Хто його знає? А інколи, ледве плентається, аби дістати до першої ліпшої оселі. Але людей він ніколи не знаходить. І знову повільні кроки. Тук-тук-тук!

Не маючи спокою, ніколи не затримуючись на одному місці, доля завжди жене його далі. Тук-тук-тук!

І, ось раптом ти здригаєшся від раптової тиші. Не чується ані кроків,ані шелеста дірявого плаща. Лещатами стискає слабкі груди, тобі нічим дихати! Одразу темніє в очах і ти мішком валишся на підлогу. Остання думка, що ще звучить у згасаючий свідомості: „Невже він нарешті знайшов вихід?!”....

29.09.2000 р.

 

ПОБЕДИТЕЛЬ

 

Крх-хр-кр . . .

Протяжно скрепя на ржавых петлях, медленно открывается древняя Дверь. Постепенно вырисовываются размытые очертания внутреннего Мира. Зябко передергиваешь плечами от повеявшего могильного холода. В образовавшуюся щель робко выглядывает маленький пугливый человечек, щурясь от яркого света настольной лампы. Но цепкие пальцы не дают опомниться, быстро хватают за шиворот и грубо швыряют на твердый стол, предусмотрительно застеленный тонким листом бумаги. Поднимая гудящую от удара голову, видишь перед собой алую лужицу крови из разбитого носа . . .

Алое на белом . . .

Не дает перевести дух новый удар в скулу. Сверху свешивается багровое, перекошенное злобой, лицо писателя. Ему нужна кровь. Много крови! И он принимается остервенело колоть острым концом гусинного пера, выбирая наиболее уязвимые места. Ты кричишь, захлебываясь в луже собственной крови. Барахтаясь, режешься о сломанные рёбра, а он, мокая в кровь как в чернильницу, выводит красивые фразы, слагающиеся в захватывающие истории . . .

Ну вот и все. Закончен последний кровавый абзац, медленно разглаживается усталое лицо задумчивого писателя. Читатель будет доволен. Те же самые пальцы, но уже нежно, берут в ладони дрожащий, окровавленный кусочек плоти и заботливо кладут в темный провал Двери. Гремит массивный железный засов, щелкает увесистый замок, но еще долго слышится затихающий стон . . .

Ну, а ты доволен!

В бокале искрится дешевое красное вино, празднуя очередную победу над самим собой . . .

19.10.2000г.

 

МРІЙНИК

І

 

Літо. Звичайний, на перший погляд, двір, приховує в тінистій тиші свої маленькі таємниці. Допитливе сонце виглядає червоним оком з-за хмаринки, намагаючись підгледіти, хто ховається в густих кущах пахучої малини. Може то дрібний звір? І що він там робить? Сонце завжди полюбляло засовувати допитливий ніс куди не треба. Ближче, ще ближче... Зараз...

- Ось де ти, ледащо! – несподівано лунає під самим вухом, примушуючи підстрибнути від несподіванки.

Звір виявляється звичайним зляканим хлопчиком, а грізний голос – його, стомленим постійними турботами, батьком.

- Ану, геть звідси! – насувається велетенська постать.

Ви з сонцем намагаєтесь втекти, не встигаєте і отримуєте гучного потиличника на двох, що нескільки не зменьшує його сили.

- Працювати треба, а не гав ловити!

Ображене сонце, потираючи потилицю, тікає назад, на небо, а ти – швидко біжиш до рядків і починаєш несамовито сікти бур`ян, наче то твої найлютіші вороги. Непомітно погрожуєш боягузу нагорі маленьким брудним кулачком. А сонце, відлетівши на безпечну відстань, показує пекучого язика. Від спеки по спині струмками б”є

солоний піт, стікаючи вниз, утворює справжню річку, в якій замість риби, плавають, захлинаючись, воші. Рибалці б тут сподобалось. „Кляте сонце, - промовляєш до себе,- Нічого, я ще до тебе дістанусь!” А у відповідь чується лише дзвінкий сміх.

- Це інша річ, - хвалить відразу подобрішавший батько і, погрозивши на прощання пальцем, йде у невідкладних справах . Завжди невідкладних. Ну а ти, як тільки грізна постать зникає удалині за напівзруйнованим сараєм, зітхаєш з полегшенням і, зробивши зловтішне обличчя, спритно зрубуєш кілька помідорів. “Так тобі “! Зробивши цю маленьку помсту, кидаєш якнайдалі ненависну сапу і знову лізеш в ласкаві обійми рідних кущів. Це твій справжній дитячий дім, а той хлопець з замисленим обличчям, що сидить у кущирях, старанно чухаючи сверблячі подряпини - то я, і я – мрійник...

Треба лише міцно заплющити очі і багата уява одразу почне народжувати тобі маленькі пухнасті мрійки, що тоненько пищать і туляться до ніг, тикаючись вологими носиками в простягнені долоні. Як приємно бавитись з ними в ласкавих променях давно вже пробаченого сонця, перекидаючись на зеленій траві і вереща, наче божевільні. Вночі ти не на самоті : згорнувшись калачиком, вони засинають на грудях, зігріваючи власним теплом. Ви разом засинаєте: треба набратися сил, бо на ранок чекає зустріч з новим приятелем сонцем, і новий, повний цікавих несподіванок день...

ІІ

 

... Підбита залізом шкіряна „косуха”, драні джинси в брудних плямах. Бліде обличчя майже не побачити за длінючими пасмами хіпі. Хто це? Невже...

Минув певний час і хлопець змужнів, а разом з ним, розправляючи зміцнілі крила, зросли і мрії. З п`ятидесятиватних колонок реве “Rape me!”, мрії, збившись в кутку, пускають по колу „косяк”, не забуваючи і гостинного господаря. В тебе тихо і затишно, а єдина свічка робить зі звичайного помешкання щось необізнане і фантастичне. Майже не згадується остання сварка з сонцем. А пішло воно... І добре! Але мрії не можуть довго затримуватись на землі - на них чекає блакитне небо і допаливши „косяк”, вони говорять: „ Пора ! ” Крізь їдкий дим і пусті

пляшки дістаєшся до підвіконня і впевненим рухом відчиняєш припорошене пилом вікно. Глибоко вдихаєш холодне повітря з вулиці. З дев`ятого поверху, сяюче дрібними вогниками місто, здається таким маленьким. „Пора!” - підштовхують з`юрбившиїся сзаду мрії і ти, не встигаючи злякатись, стрибаєш у темряву... Завдячуючи за турботу, мрії хапають нальоту твої довгі пасми і намагаються унести важкий тягар. Розмахуючи руками і ногами, галасуєш від страху, а п`яні мрії, незлагодженим хором, намагаються співати щось веселе і бадьоре. Наїжачена хрестами земля не здається, тягне в задушні обійми ям, намагається спіймати клейкими тенетами дерев. Але ти летиш і плювати хотів на все це! Роблячи велетенські стрибки, ви мчите по затопленим натовпом вулицях. Не звертаючи уваги на жах перехожих і вуличний рух, ви смієтесь у похмурі обличчя. Їх лякає розхристаний, давно не стрижений, блідий юнак з божевільними очима. Люди хутко звільняють дорогу і юнак стрибає далі. Але в кожної людини, будь то чоловік чи жінка, певний час перед очима ще стоїть той хлопець, в якому вони пізнають колишніх себе... Колишніх назавжди... Потім думки поволі затоплюють невідкладні справи і образ зникає... Назавжди... А ви стрибаєте далі, через високі дерева і домівки, крізь темну ніч, назустріч сонячному ранку. Вибігаєте на широку луку, лякаючи коників і яскравих метеликів. Вас ніщо не зупинить, і хлопець підіймається все вище і вище, ще трохи – і можна буде поринути в безкрайню блакить неба. Далі...

А що далі ?... А далі – тріск розірвавшогося волосся, твій пронизливий вереск і глухий удар... На все життя запам`ятовується, як лежачи на холодному асфальті і стогнучи від нестерпного болю, дивишся услід відлітаючим різнобарвним мріям. Вони вже набрали обертів, їм не зупинитись. Певний час згори ще чуються обіцянки згодом повернутись, але ти чомусь не віриш... А далі – натовп зацікавлених облич сусідів і виття сирен, а ти спокійно заплющуєш очі... Все... А далі – полегшений вигук немолодого лікаря і стурбовані обличчя батьків... Навіщо ?... А далі – сіре життя в тілі, що назавжди залишиться домовиною...

А далі...

ІІІ

 

- Ну, нарешті долетіли ! – втомлено каже старша мрія, вмощуючись на якесь похилене від часу дерев`яне сідало.

- Так це ж хрест ! – здивовано вигукнула друга.

- Де ж ми ?! – злякалась третя...

Небо виявилось звичайним кладовищем нездійснених мрій – без власника вони лише непотрібна купа пожовклого пір`я. З усього світу сюди злітаються різнобарвні мрії, щоб згодом померти. Наскільки дивилось око, було видно лише шмати гнилого м`яса, що постійно ворушилось і повзало у різних напрямках, гублячи залишки колись яскравого пір`я. Все небо вкриває гній, в якому відкладають яйця величезні мухи, а хробаки досягають розміру доброї зміюки. По всій поверхні цього болота, не переставаючи, лопаються великі пузирі, випускаючи отруйні міазми. В мрій паморочиться голова і, не встигаючи міцно вчепитись в хрест, вони з хлюпом падають униз...

... День за днем, місяць за місяцем, посеред гнилі і сморіду, повзуть швидкостаріючі мрії. Гниючи живцем, вони ще пам`ятають обіцянку і тому не здаються. Збираючи останні сили, розпадаючись на димучі шматки, все ж доповзають до краю неба і падають униз, разом із заливним дощем...

... Чоловік сидів біля відчиненого вікна і палив цигарку, не звертаючи уваги на дрібні краплі дощу, які інколи долітали до стоявшої поряд відчиненої пляшки. Він пильно дивився в небо і робив глибокі затяжки, але раптом, відчувши щось, подивився униз. На мертвому обличчі запалюються давно згаслі очі. НАРЕШТІ !!! Відразу скочивши на ноги людина, з усієї приті кидається на вулицю...

... Вибігши надвір, чоловік застиг на місці. Навколо нього повзали, залишаючи по собі гнійний слід, скалічені потвори. Вони витріщали сліпі очі і намагались привітатись, але з рота текла лише слиза. Від сморіду чоловіка почало нудити, а бридкі створіння підповзали ближче і, тикаючись в ноги, тихо скавчали. Чи пізнав він їх ? Він їх упізнав !!! З жахливим криком чоловік почав чавити колишні мрії, відчуваючи під кованим підбором м`яку, слизьку плоть, чуючи крізь передсмертне булькання, як лопаються тугі пухлини, розбризкуючи навколо бузковий гній. Відразі не було меж. Роблячи великий ковток рідини з пляшки, людина поливає масу, що ще ворушиться. Неслухня-

ними руками, зламавши кілька сірників, запалює цигарку і кидає палаючий сірник. Зробивши кілька глибоких затяжок і дивлячись на вогонь, чоловік почав заспокоюватись. Витерши рукавом кіпоть і сльози, гасить недопалок. Пора діяти !!!...

... Повернувшись на підборах і карбуючи крок, колишній мрійник прямує до своєї твердої цілі, і лише їдкий дим, нагадуючи щось, підіймається над зеленими деревами і високими домівками, все вище і вище...

10. 11. 2000 р.

 

ПЕСОЧНЫЙ ДРУГ

 

Тихий двор. Старая песочница под треугольным грибком. Мы - всего лишь песчинки в этой песочнице . . .

Во дворе играет ребенок. Он одинок и ему скучно. Иногда с улицы долетает шум машин, визг тормазов. Но это там . . .

Вначале мальчик лепил из песка пасочки, предварительно смочив их водой, чтобы не рассыпались. Лепил целые города, утрамбовывал улицы и дороги, садил сады из зеленых веточек деревьев. Все равно, скучно . . .

Тогда ребенок прорывает ходы для игрушечных танков и роет окопы для спрятавшихся солдатиков. Пиф-паф ! Ой-ой-ой ! Интересно, но быстро приедается. Наутро сады засыхают, а танчики и солдатиков очень трудно отыскать в развороченнм вой-нушками песке. Опять скучно . . .

И тогда ребенок вылепил себе песочного Друга и вдохнул ему в ноздри жизнь. Сели они и стали разговаривать. И мальчик учил своего Друга тому, что знал сам. А песочный Друг лишь кивал головой и иногда задавал наивные вопросы, от которых оба давились хохотом . . .

Однажды пошел дождь и мальчик с радостным воплем выскочил из песочницы, запрыгал по лужам, а песочный Друг лишь теснее прижался к столбу грибка.

- Выходи сюда ! Тут так клево !-захлебывался радостью и дождем мальчик.

- Ништяк !-согласился песочный Друг, но мне нельзя.

- Ну и трус!-крикнул сорванец и выбежал на улицу . . .

Дождь закончился и песочный Друг, старательно обходя лужи, отправился на поиски. Выйдя за ворота, сразу был сбит спешащим прохожим.

- Куда лезешь, ко . . .! - вопль застревает в горле и удивленный прохожий, на ходу отряхивая песок заспешил дальше . . .

А груда песка, в которой еще угадывалась голова и часть туловища, осталась лежать и смотреть вдаль. Туда, где показались парень с девушкой. Взявшись за руки, они передавали друг другу яблоко . . .

- Что ? Опять !-в сердцах выкрикнули песочные губы, снова эти бляди все испортили !-сказал напоследок Бог, покидая очередную песочную кучу . . .

утро, 11.09.01г

 

Б О Г И - 2

 

...Э-э-эх! Яркая вспышка осветила звездное небо, еще один метеорит сгорел, недолетев до земли. Бросив еще пару спичек и вздохнув, ленивый Бог спустился на Землю. Подкурив от старенькой зажигалки и сплюнув в сырой чернозем, принялся зажигать погасшие свечи своим ученикам, засыпающим над не-разборчивыми рукописями и незаконченными рисунками. А потом, возвращаясь на небо, слышать за спиной задувающий свечи храп - Э-э-эх, неблагодарный труд !-вздыхает уставший Бог. Утром они проснутся и разбредутся по своим делам. А ночью все сначала . . Главное не забыть заправить зажигалку . . .

8.12.01г.

 

ПСИХ И КОСЯК

 

Псих и Косяк сидели на крыше. Смотрели на звезды. Выпивали.

- что такое небо?-спросил Косяк.

- Это отражение нащей пустоты,-улыбнулся Псих.

- А откуда тогда звезды?-не унимался Косяк.

- Это люди, любящие гулять по ночам.

- Вот здорово !-закричал Косяк, запрыгивая на оградительный заборчик,-значит мы –ы – ы …

Но договорить Косяк уже не успел.

А Псих любовался рассекающим ночное небо, крупным метеоритом . . .

13.02.02г.

 

Б О Г И - 3

 

Решил однажды Бог стать человеком. Как ни отговаривали его ангелы, уперся, как осел. Хочу, говорит, жрать, спать, с быдлом дружить. По воскресеньям ходить в церковь и в себя не верить. Если повезет, наставить рога Иосифу и громко хвастать этим на очередной попойке. Сказал так и исчез. А ангелы со временем деградировали и стали нести яйца. Небо в курятник превратили. Сидят на облаках и гадят нам на головы. Люди смотрят вверх и думают. что это птицы . . .

Дьявол сидит у огня и уплетает вкусную яичницу. с жаренным лучком. Ждет, когда черти приведут человека со страшными ранами на ладонях и ногах . . .

8.02.02г.

 

Б О Г И - 4

 

Проснувшись после долгого сна, Бог глягул вниз. Какой ужас! Они всё ещё страдают! Жалость сжимает доброе сердце, Бог не выдерживает и начинает плакать. Люди прячутся под зонтики, а ростения впитывают влагу. Но нет! Это не возможно выдержать и Творец тянется к очередной порции. А чьи-то заботливые руки затягивают жгут, помогают найти вену . Как хорошо - о - о . . . Можно и дальше смотреть цветные сны. Дождь прекращается, шприц выпадает из ослабевших пальцев и последняя слезинка, стекающая с кончика ресницы Бога, превращается в радугу.

15.03.01 

 

Д ь я В О Л

 

По пустынной ночной дороге возвращался домой простой сельский парень . . .

Дьявол подошел к лежащему на сырой земле человеку. При его приближении веселые зеленые чертики испуганно юркнули обратно в бутылку. Подняв бутылку и как следует встряхнув соджержимое, Дьявол с удовлетворением вслушался в жалобный писк. А ну вон отсюда! Широкий взмах руки и звон разбитого стекла. Ну и что с тобой делать, пнул ногой в бок Дьявол. Человек причмокивая перевернулся на другой бок. В Ад не потащишь, далеко, да и заблюешь ты мне все котлы. А их только вчера чистили. Здесь оставлять не в моих правилах, да и простудишься, дурачек.

- Эх, мать вашу!-в сердцах выругался Дьявол и взвалив на спину ничего не подозревающую ношу, побрел в сторону селения . . .

Наутро парень очень удивлялся, так как никак не мог вспом нить, как он добрался домой . . .

30.01.03


Б О Г И - 8

 

Тихая душная ночь…

Наполовину высунувшись из окна пятого этажа, Человек сидел на подоконнике и спокойно курил. Любовался, как далекие вспышки бесшумных молний освещают грозовые тучи. Это Бог, свесив ноги с облака, курил перед сном. Так они и сидели, делая глубокие затяжки и стряхивая пепел на случайных прохожих. Каждый думал о своем. Но вот, доставая очередную сигарету, Человек обнаружил, что у него закончились спички.

- Эй, огоньку не найдется? – попросил Человек и потянулся через все небо. От неожиданности Бог вздрогнул и, выпавшая сигарета с громом погасла в черных водах Днепра…

Наполовину высунувшись из окна, Человек и Бог сидели на подоконнике и курили. Любовались огнями ночного Города и молчали о вечном.

 

МЕТА

 

Без зайвих зусиль веселий безтурботний вітер вихоплює з рук п’ятирічної дитини барвисту гумову кулю. Ти куди-и-и?.. Та дитина не встигає засмутитись, її захоплює вільний політ кулі в прозорому повітрі все вище і вище, доки видіння зовсім не зникає в безкрайній блакитті весняного неба… Гарно так, що перехоплює дух і дитина несамовито плескає в долоні, доки свідомість втрати не заповнює маленьку голівку. Де моя іграшка?

Я хочу ще!...

Але ти не куля!!!

Свинцеві думки міцно притискують до рідної землі і щоб підстрибнути до самого неба, треба мати не які здібності. Ну а щоб впасти назад з відірваним шматом здобутого щастя, повинні гостритись довгі пазурі і міцні ікла…

Дитина повертається додому, шляхом наспівує пісеньку і ласує смачним морозивом. Раптом чується хиже гарчання. Дитина нахиляється і баче за парканом злу тварюку. –Бідна істотка! – жаліє дитина і посміхаючись ділиться морозивом…

 

ВІЧНА ВЕСНА

 

Старенька хрущовка з потемнілої цегли.З одного боку мебельний, який тримають баптисти, з іншого-смердючі отвори під’їздів.Подумки рахуєш,як якесь закляття:третій під’їзд-четвертий поверх.В сумі сімка,що напевне дуже добре.З під усіх дверей лунають запахи їжі, наче знаходишся в велетенському шлунку, який потроху перетравлює. Від швидкого сходження глибоко втягуєш повітря і з силою давиш потрібний пихтик дзвінка... Хто там?.. Здраствуйта, Наташу можна?.. Зараз, почекайте... Чекаєш. Погляд притягує тарган, що повільно і вперто повзе по обдряпанному дермантину дверей. Все вище і вище, гріючись в останніх променях осіннього сонця. Але ти не встигаєш ні про що замислитись, відчиняються двері і з’являється опухла після вчорашнього мармиза...Чого пришов?..

2

Душу не сховати, бо вона смердітиме.

Треба швидше звільнити тіло від одягу і через отвори дістатись якамога глибше. І працюючі поршнем, як насосом, викачувати застояне повітря, що потужними поштовхами виходить назовні разом зі стоном задоволення. Поки провітрювання не скінчиться і серед посмішки та гарних думок не посіється сім’я нового життя. Та невже знову їй самій доведеться збирати врожай?...Головне, щоби літо було з дощами, а не таке, як зараз..

3

 

Коли кінчаєш всередину, вона чомусь ображається і починає хутко збиратись...Ти куди?..Додому!..Почекай трохи перепочину і тебе доведу...Я сама!..Лаєшся крізь міцно стиснуті зуби, бо доводиться одягатись і йти з теплої кімнати в зимну ніч. Притримуєш злого пса і поки вона виходить поссяти, милуєшся ясними зірками.Сніг хрустить під ногами і ви зрізаєте кут через скверік. Ти не палиш, тому дівчина підходить до якоїсь підозрілої компанії. Люди взимку в три часа ночі! Це не віщує нічого доброго, але все минає, вона дякує і біжить назустріч, затягуючись цигаркою. Вона вдоволена і тому запитує: тапер ми зустрічаємось? І поки ти міркуєш щоб таке відповісти, щоб не образити, перед очима з’являється старенька хрущовка.Рятує те, що зимно і вона чмокнувши в губи, летить додому, припустивши мовчання за згоду. А ти прямуєш додому, завбачливо обійшовши ворожий скверік. Насолоджуючись загальною тишою, свіжим повітрям і навіть не здогадуючись, що цей шлях буде подоланий ще не один раз.

Невдовзі настане ранок...

11.10.07р.

Б О Г И - 1

 

Что это? Дождь? Нет, это боги заливают землю своей слюной, глядя на нас. Им достаются всего лишь никчемные прохудившиеся душонки, а огромные, сочные куски мяса гниют в земле - их не достать. И что остается богам: лишь в вожделении пускать слюни и иногда от бессилия ударить молнией . . .

15.08.2000г.

Вход / Регистрация

Сейчас на сайте

Никого